Видавництво «Ще одну сторінку» випустило книжку «Нас кличуть гудки» української письменниці-модерністки, перекладачку, феміністки Наталії Романович-Ткаченко.
Попри активну громадсько-політичну й літературно-культурну діяльність, вона є однією з несправедливо забутих постатей початку XX століття, а її літературна спадщина і досі майже незнана серед широкої читацької спільноти.
У книжці «Нас кличуть гудки» подано нариси, оповідання, спогади, друковані за життя письменниці. Її твори — почасти автобіографічні — пронизані настроями епохи, оповідають про події та долі людей на межі століть. У них розкрито конфлікт старої й нової моралі, суспільну психологію тих часів, порушено питання жіночої емансипації, кохання та одруження, внутрішньої свободи в щасливому шлюбі. Героїні Романович-Ткаченко дошукуються гармонійного поєднання особистого життя, материнства і громадської діяльності, з-під пера авторки прозирає ідеал жінки — як незалежної, сильної, інтелектуальної, творчої особистості.
Публікуємо уривок з оповідання Наталії Романович-Ткаченко «Марко і Мара».
Никне зеленота трав, поникли пахощі зілля перед навалою дощів. Сумують голі, спустошені лани, а сад плаче, мов людина.
Дощ…
Залягають щільним, білим, сріблястим покровом на лани, на садки на городи білі малі пухнаті сніжинки… Летять у повітрі такі малі, легкі, прозорі, такі крихкі. А залягли, злившись одна з одною, так тісно, так щільно пригорнулися, міцно з’єдналися — і такі вони могутні тепер, такі владні: цілу землю вкривають, спустошену, нагу землю захищають.
Біло, тихо, спокійно на ланах, на городах.
І у нас, в оселі, тихо, спокійно. Нема гарячкової роботи господарської; розмірена, спокійна робота — книжки, малюнки, плакати, діаграми, таблиці.
Я крім школи веду записки, підсумки наших досягнень, щоденник життя колонії.
Удосконалюємо внутрішнє життя. Обшиваємо обдертих, шкільне навчання ширимо, майстерства різні. От тільки пригода трапилася: вкрали в нас два мішки яблук. Хто? Як?
Виявилося, що хлопці з села, безпритульні. Колись у нас було це напочатку: крали все, що покладеш надворі. «Вони городські, їм город настачить»,— дивилися на це байдуже селяни. Але далі й самі селяни почали боротися з цим, як побачили, що ми все самі, без «города», своїми мозолями здобуваємо, самі карали хлопців, як побачать крадене. А оце знов! Зробили засідку.
Завгосп, Радивон та я. Запопали чоловіки хлопців, держать та лупцюють.
— Годі, годі! — Я підходжу, беру хлопців за руки й розпитую: чого крадете? Голодні?
— Ну, голодні.
— Безхатні?
— Ну, безхатні.
— Ну лишайтеся тут, у нас.
— Товаришко, — визвірився на мене завгосп, а Радивон аж руками об поли вдарив. — Та таких архаровців, та таких хуліганів…
Але я знаю те, що знаю: з архаровця людині можна людину зробити.
— Ну, хочете? — дивлюся на хлопців.
— Та зостанемося… що ж…
— Ніби милость роблять, ич, харцизяки! — Радивон скривився й сплюнув.
Попоходила я коло них — довго, тяжко, змивала вовчу вдачу, — і ось раптом, як промінь сонця, всміхнулися дитячі очі мені. Хороші діти на світ народилися. Тихо, біло… сніжно-біло.
І спокій, одноманітність в нашому житті. День прийде, день пройде. Всі вони однакові: чергова праця, черговий клопіт, чергове задоволення.
Вчиться, співає, гуде, росте наш молодняк; встигай тільки як мати щохвилі озиватися на кожний поклик цієї колективної дитини…
Життя повзе, і ніби порожнеча якась… Досягла що хотіла, і вже цього мало.
Мало, мало… не, те… не те…
Чи може то ще щось інше потрібне людині? Марко…
По що приїздив? По що роз’ятрив давню рану?.. Як дивилися його очі променясті на мене, коли думав, що я не помічаю погляду, що я зайнята дуже… і він поїхав, вже не вернеться… Він, первісний мужчина, не може прийняти мене таку, яка я є тут, активна, з самостійним життям жінка, не може прийняти мене до свого життя. Він, мужчина, тоді мене прийме, як зможе одірвати од усього, посадити у свою клітку, з якої сам піде, а мене замкне: вари, ший, пери на мене та на моїх дітей, а я тебе за це вночі цілуватиму… От твоє щастя, оце твоя доля, це твоя радість. А я за тебе світи широкі пізнаватиму…»
«Перемогла ти мене, Маро, в цій стихії твою роботу визнають…» — Це він тоді, на святі до мене.
Але не перемогла я його в іншій стихії. Там, в тій іншій стихії твердо держиться, владно панує первісний Адам. І шляхи наші порізнилися навіки. Мені до клітки вороття не буде! А йому, мужчині, треба «до хати жінку».
«Марку».
Вітер розгулявся за вікном. Гукне щось, загуде, засвистить, зареве, розітне білу тишу — та й подався далі на лани, у світа широкі. Потім раптом знов повертається, лопочучи, ревучи — рвачкий, бурхливий, загадковий. «Марку!»
Чи то вітер вигукує, чи то хтось коло мене так близько ридає: «Марку…»
VII
Марко зробив так:
Приїхав — це було напередодні Нового Року — і до мене ніжно та рішуче:
— Ну, поїдемо, Маро! Ось я по тебе приїхав. Повернувся знов із міста на практичну роботу (довго, розумієш, не хотіли пускати сюди знов) і зараз по тебе…
— Як по мене?
