Видавництво «Бородатий Тамарин» випустило автобіографічну книжку видатної англійської приматологині, найкращої світової експертки з шимпанзе Джейн Ґудолл «У пошуках надії».
У далекому 1960-му, коли авторці було 26 років, вона полишила Англію, щоби втілити в життя свою заповітну мрію — вивчати тварин в Африці. Без освіти та підготовки, лише з блокнотом, біноклем і любов’ю до дикої природи, Ґудолл дала світові ґрунтовні знання про найближчих родичів людини. Вона першою описала шимпанзе як емоційних істот, здатних підтримувати тривалі стосунки.
«У пошуках надії» переносить читачок до тропічних лісів Ґомбе на заході Танзанії й у часи, коли світ дуже мало знав про шимпанзе і ще менше про їхню генетичну спорідненість з людьми. Авторка зі зворушливою щирістю розповідає про незабутній момент, коли маленький шимпанзе вперше ніжно потиснув її руку, про жах від нападу заїрських повстанців на її студентів, про смуток через смерть чоловіка. Після пів століття революційних досліджень Ґудолл переосмислює стосунки між людьми та природою й висловлює віру в те, що попри все, що відбувається з планетою, у нас усе ще є надія.
Над перекладом книжки українською працювала Тетяна Кідрук, замовити «У пошуках надії» можна за посиланням.
Публікуємо уривок.
ДОРОГА ДО ДАМАСКА
У жовтні 1986‑го плин мого життя назавжди змінився. Цьому опосередковано сприяла публікація у видавництві «Гарвард Юніверсіті Прес» книжки «Шимпанзе в Ґомбе». Аби написати ту книжку, я намагалась засвоїти величезний пласт інформації, яку біологи зазвичай опановують ще на бакалавраті, як-от: вплив гормонів на агресію, соціобіологічна теорія й усяке таке. Робота важка, але вона вартувала того. Ще до здобуття потрібних знань я нервувалася, коли мусила розмовляти з «правильним» ученим. Уїдливі коментарі з 1960–70‑х про «дівчину з обкладинки Джіографік» засмучували більше, ніж я дозволяла самій собі зізнатись. Але книжку сприйняли добре, чим вельми стимулювали мою впевненість.
З нагоди виходу в світ книжки доктор Пол Гелтне, директор Чиказької академії наук, запропонував провести конференцію на тему «Розуміння шимпанзе». Туди запросили всіх польових біологів, які вивчають шимпанзе в Африці, а також тих, хто працює з шимпанзе, використовуючи неінвазивні методи, у неволі. Зустріч пройшла чудово: на захід з’явились майже всі імениті дослідники шимпанзе. Подія тривала чотири дні, а вплив від неї тримався значно довше. Вона стала каталізатором різких змін, подібних до описаних Павлом з Тарса, коли той здійснив подорож до Дамаска — досвід, який перетворив його з язичника на найзавзятішого та найбільш невтомного серед учнів Ісуса. До Чикаго я приїхала просто вченою-дослідницею, що планувала писати другий том «Шимпанзе в Ґомбе», а поверталася звідти повністю залюбленою не лише в природу, а й у її охорону і освіту. Якось мені було зрозуміло, що другий том так ніколи й не вийде з друку, принаймні поки я ще активна та сповнена енергії.
Зустріч стосувалась переважно науки, хоч передбачала й засідання з охорони природи. Гадаю, всіх нас трохи шокували масштаби зникнення шимпанзе по всій Африці. На рубежі століття у двадцяти п’яти країнах Африки налічувалося приблизно два мільйони шимпанзе, а за останню половину двадцятого століття їхня кількість скоротилась до 150 тисяч і лише п’ять країн могли похвалитися значною популяцією в понад п’ять тисяч особин. Та навіть у цих останніх твердинях шимпанзе повільно й невпинно поступались у боротьбі за територію людському населенню, яке постійно зростало. Дерева перемелювали на житла, дрова, вугілля, викорчовували їх, аби звільнити землю під господарські угіддя; лісозаготівельна та гірничодобувна діяльність дедалі глибше проникали в ліси, а інфекційні хвороби людей передалися чутливим до них шимпанзе. Люди поселились біля доріг, почали вирубувати багато дерев, вирощувати зернові, розкидати сіті, полювати. Популяція шимпанзе все зменшувалась і дробилася, а окремі групи настільки маліли, що інбридингу вже було не уникнути. Надія на довготривале виживання згасала. Подекуди в країнах Західної й Центральної Африки на шимпанзе полювали заради споживання в їжу. Так було завжди, але в минулому мисливці вбивали тільки потрібну для забезпечення їхнього села м’ясом кількість приматів. А тепер полювання набуло обсягів комерційної діяльності. Мисливці з міст добирались до найглухіших закутків диких лісів на лісовозах і відстрілювали все, що бачили. Потім вони коптили чи в’ялили м’ясо, вантажили його у ваговози та везли до міст. Усе це — бізнес-торгівля дичиною. Вона задовольняє вподобання «культурних» людей у плоті тварин. (Пізніше доведуть, що шимпанзе можуть переносити штам людського ВІЛ, проте вірус не здатен перейти до людини від шимпанзе через вживання м’яса останніх.)
Процвітала й торгівля тваринами. Навіть у місцях, де шимпанзе не їдять, самок часто вбивають, аби забрати їхніх немовлят і продати як домашніх улюбленців місцевим, чи у сферу розваг, а чи для медичних досліджень закордон.
Ще одна сесія на конференції зірвала пелену з очей щодо умов, у яких шимпанзе утримують в медичних лабораторіях Сполучених Штатів й інших частин світу. Те, що я дізналась, шокувало мене до глибини душі та викликало бажання негайно щось вдіяти.
Двадцять п’ять років я проживала свою мрію. Блаженствувала від самотності в лісі й переймала знання від чи не найзахопливіших створінь нашого часу. Тепер, завдяки виплеканій професійній впевненості, настав час використати знання, яких вдалось набути за весь цей період, аби допомогти шимпанзе в мить скрути. До того моменту я думала, що не зможу досягти позитивних зрушень у питанні шимпанзе. Моя кваліфікація не була достатньо академічною, щоби протистояти вченим, які провадять дослідження у медичній сфері. Та й з якого дива політики слухатимуть мене? Але після важкої праці над написанням «Шимпанзе в Ґомбе» я мала вдосталь певності, аби взятись за відвідування дослідницьких лабораторій та зав’язати діалог із тамтешніми вченими й персоналом, організовувати офіційні візити до урядів різних африканських країн, провадити кампанії й виступати від імені шимпанзе в лабораторіях, цирках та інших місцях, де їх принизливо поневолюють, а ще започаткувати цикл лекцій на постійній основі.
А що, якби я тоді знала, що моя діяльність вимагатиме постійних подорожей? Що за наступні роки я ніколи не зупинятимусь на одному місці довше ніж на три тижні та що такі «нічліжки» траплятимуться лиш двічі-тричі на рік і стануть єдиною можливістю повернутись до писання? Що це скоротить проведення такого цінного часу в Ґомбе до кількатижневих візитів лічені рази на рік? Чи вистачило б мені сили й самовідданості, щоби ступити на таку важку дорогу? Але я мала такий шок від представленої на конференції інформації, що відповіла б однозначно «так». Мені не треба було навіть вирішувати — здавалося, моє життя підхопив набагато сильніший вихор, боротись з яким марно. Як Святий Павло, я не змогла «перти проти рожна».
Моя кампанія допомоги шимпанзе в Африці передбачала подорожі до різних країн, що мають ареали їхнього проживання, з виставкою «Розуміння шимпанзе» — провідною подією Тижня дикої природи. Коли випадала нагода, я зустрічалася з керівниками держав, міністрами навколишнього середовища та дикої природи й іншими високопосадовцями, налагоджувала контакти з природоохоронними організаціями та будь-ким, хто опікувавсь дослідженнями і/або збереженням шимпанзе. У кожній країні я переконувала ідейних людей провести Тиждень дикої природи. Кожна зупинка охоплювала візити до шкіл, публічні лекції, фандрейзингові події та якомога більше виступів у ЗМІ. Нам вдалось організувати успішні заходи в Уганді, Бурунді, Конго-Браззавілі, Анголі, Сьєрра-Леоне й Замбії. І, звісно, кілька в Танзанії — у Кігомі та Дар-ес-Саламі. А в Заїрі, Південній Африці та Кенії склалось ініціювати проєкти зі збереження шимпанзе.
Під час цих поїздок я віч-на-віч стикнулась із жахливим становищем осиротілих шимпанзе. Вони народилися у світі, схожому на Ґомбе, але їхніх матерів застрелили заради м’яса чи задля викрадення дитинчат на продаж. Моє занепокоєння цим питанням започаткувало розвиток програми притулків для шимпанзе, конфіскованих представниками урядів на ринках і узбіччях. Дехто з місцевих і сам передав нам тварин, придбаних як домашніх улюбленців. До шести років шимпанзе виростає таким самим сильним, як людина, і з часом наступає момент, коли навіть тих, які прожили так довго в сім’ї, їли за столом, гралися з дітьми, ходили в гості, стає ризиковано тримати вдома. Вони хочуть бути шимпанзе та займатись «шимпанзячими» справами, тому обурюються дисципліною, можуть серйозно покусати й перетворитись на потенційно небезпечних тварин.
Багато хто переконував мене не зв’язуватися з осиротілими шимпанзе. Мовляв, це дуже дорого, доведеться піклуватись про них все їхнє довге життя (а його тривалість орієнтовно шістдесят років), оскільки малоймовірно, що вдасться повернути тварин у дику природу. Тож ефективніше було би пустити цінні долари на порятунок диких шимпанзе та середовищ їхнього існування. Декотрі вважали, що варто допомагати африканцям, а не «якимось там» тваринам. Та для мене альтернативи не було, не могла ж бо я повернутися спиною до простягнених рук, благальних поглядів і худющих тілець сиріт. Так почалася наша програма притулків. Кожен такий притулок став ще й координаційним центром просвітницьких програм (особливо для дітей) у сфері збереження природи. Крім того, у Ґомбе ми намагались залучати до нашої діяльності щораз більше місцевих: наймали їх на роботу, купували у них фрукти й овочі, чим фактично стимулювали місцеву економіку. Селяни часто вперше мали змогу спостерігати захопливу соціальну взаємодію у шимпанзе. Туристи теж були в захваті, й у Кенії та Уганді притулки досягли самоокупності.
Якщо у місцевих зоопарках проживали шимпанзе, я ніколи не гребувала нагодою піти й поглянути на умови їхнього утримання. Ті візити засмучували. Не дивно, що тварини недоїдали, бо ж і самі доглядачі з їхніми сім’ями нерідко майже не мали їжі на столах. Поліпшити ситуацію в зоопарках Конго-Браззавілу, Уганди й Анголи вдалося завдяки геть невеликим коштам і залученню місцевої діаспори.
Візити до лабораторій медичних досліджень в Америці та Європі справляли ще гірше враження. І хоч годували там краще, умови утримання шимпанзе були похмурими та гнітючими. Ба більше, тут не спрацьовували відмовки: уряди й індустрія вкладали сотні мільйонів доларів у дослідження із залученням тварин, тож відповідальні особи мусили забезпечувати тваринам кращі умови проживання. Ніколи не забуду перегляд відео, таємно записаного захисником прав тварин у лабораторії SEMA, яку фінансують з федерального бюджету. Касету доправили, як і обіцяли, незадовго після конференції в Чикаго. Я саме була у Борнмуті — святкувала Різдво з родиною. Після перегляду відео ми всі ледве стримували сльози й, шоковані, не могли видушити із себе ані слово. Кадри фіксували молодого, але зневіреного й у депресивному стані шимпанзе. Він сидів у маленькій клітці. Я знала, що шимпанзе беруть для медичних досліджень, але ніколи навіть уявити не могла таких жахливих умов, як у компанії SEMA: вони були неприйнятні та вочевидь завдавали психологічної шкоди тваринам. Я поривалась вдіяти щось із цією жорстокістю, але розуміла, що одне відео не вважатимуть достатнім доказом. Треба було побачити все на власні очі. Чи справді ситуація настільки погана? Я попросила дозволу приїхати до лабораторії. На диво, отримала згоду й почула визначену дату — березень 1987‑го.
Я дуже боялася тієї поїздки, а з її наближенням відчувала чи не фізичне нездужання. Це стане моїм першим протистоянням з ученими в білих халатах — тими, кого я справедливо, або ж ні, мала за ворогів. Як настав той день, мене втішило, що Ванн (а вона знала всі ті мої нерви) поклала мені до кишені картку з цитатами Вінстона Черчилля, що у війну звертався до нації, прагнучи зміцнити її моральний дух: «Зараз не час для сумнівів чи слабкості — це найвеличніший час, у який нас прикликали» й «Озброюйтесь, будьте мужніми й готовими до протистояння». SEMA розташовувалася в Роквілі, штат Мериленд. Дорогою з центру Вашингтона я проминала Британське посольство, й (ого!) перед ним височіла бронзова статуя Черчилля — із піднесеною вгору рукою у відомому жесті «V», символі перемоги. Який гарний знак.
Мені знадобилась уся можлива сміливість, аби пережити той візит. Навіть повторний перегляд запису не підготував до суворої реальності. Тож із сонячного світу ззовні мене провели підземними коридорами до напівтемного підвального світу лабораторії тварин. Ми зайшли в кімнату, де одно- чи дво‑ річних дитинчат шимпанзе заштовхали по двоє до крихітної клітки (як пізніше дізналася) площею десь 50х50 см² і 60 см заввишки. Кожна клітка містилась у такому собі «кувезі», і вся конструкція нагадувала мікрохвильову піч, куди надходило лиш фільтроване, стерильне повітря. З маленького вікна кожного кувеза визирало по двоє малюків. Їх поки що не залучали до жодного експерименту, але вони вже провели чотири місяці карантину в цих тісних тюремних камерах. Принаймні вони мали одне одного — бодай ненадовго. Щойно карантин закінчиться, їх розділять і посадять до одномісних камер, а потім інфікують гепатитом, ВІЛ чи іншими вірусами.
Ось гойдається з боку на бік відгороджена від зовнішнього світу молода самиця. Ми взяли ліхтарик, аби добре все оглянути. Лаборанту сказали відчинити клітку й витягти її. Вона сиділа на його руках, як шматяна лялька, млява й апатична, а лаборант навіть не озвався до неї. Самка дивилась на нього, не роблячи бодай найменшої спроби піти на контакт — геть одурманена ліками чи, може, просто в гіркому відчаї. Лаборант сказав, що її звуть Барбі. Мене й досі переслідують спогади про очі Барбі та погляди інших шимпанзе, яких я побачила того дня. Вони були порожні, наче в людей, які втратили надію, чи в дітей-біженців з Африки, які лишилися без батьків і дому. Дитинчата шимпанзе дуже схожі на людських дітей. Вони вдаються до того самого набору рухів, аби висловити свої почуття. І їхні емоційні потреби такі самі — їм потрібен дружній контакт, заспокоєння, розваги та можливість почубитися з однолітками. Їм потрібна любов.
