У видавництві «Лабораторія» вийшов дебютний роман французької сценаристки та режисерки Марії Ларреа «Люди в Більбао народжуються там, де вони хочуть бути» — автобіографічний пазл, наповнений несподіваною романтикою серед болючої правди, що веде лінією життя авторки від сирітства і брехні батьків до палкої кориди, кохання і народження письменниці.
Марія Ларреа — донька емігрантів. Вона виросла серед акторів театру, декорацій, вогнепальної зброї батька, баскського революціонера і буйного п’яниці, біля красивої мовчазної матері, під насмішки друзів. І попри все стала кінорежисеркою, закохалася, створила сім’ю і відірвалася від місця свого походження. Аж доки 27-річній жінці ворожка не сказала, що вона — не донька своїх батьків. Так доля потягнула її назад, у минуле. Щоб дізнатися правду, Марія мусить повернутися до Більбао, міста, в якому народилася.
Публікуємо уривок.
Щодня Вікторія прокидалася раніше за всю родину й вибігала на кам’янисту стежку. Вона сповільнювала крок, коли бетонний куб опинявся далеко позаду. Сила тяжіння змінювалась, і дівчинка легшала. Кожен крок уперед скидався на танець. Вона вивищувалася, виростала понад свої метр п’ятдесят три. Наспівуючи ґалісійську мелодійку про вітер, хмари, скелі, самотність та океан, дівчинка ставала велеткою. Наслухала удари дзвонів. Тиша, потрійний передзвін, тиша, удар у дзвони — це сигнал до її щоденної зустрічі з Розалією на перехресті укритих камінням шляхів. Дві дівчини крокували асфальтованою сільською дорогою, щасливі бути разом. Мрячило, вони куталися в куртку з чорної тканини, і Розалія навчала Вікторію їхнього діалекту. До того, у монастирі, Вікторія розмовляла з черницями тільки кастильською: ґалісійська була під забороною. Повернувшись у родинне гніздо, Вікторія почувалася двічі чужою посеред незнайомців, що ґелґотіли незнайомою й такою неіспанською мовою.
Після прогулянки з Розалією Вікторія бралася до роботи в одному з будинків містечка: прибирала і прасувала. Відтак вона готувала їжу, а потім вирушала до наступного будинку, де повторювала все до самого вечора. Вікторія любила свою роботу й нескінченні обов’язки: відмиваючи бруд, розгладжуючи складки й витираючи пил, вона рятувалася від болю. Дівчина так старалася, що господарі любили її, а вона у відповідь любила їх — наче пес, вірний хазяїнові, що годує його й бавить.
Щовечора Вікторія без вагань поверталася до бетонного будинку. Вона могла б утекти, однак якась надприродна сила магнітом тягнула її в хаос. На зворотному шляху юнка зіщулювалася, згинаючи хребет із кожним кроком уздовж кам’янистої стежини. Більше ніяких хмар, вітру чи співів: вона втуплювалася у власні ноги, якими зболено крокувала до прірви.
***
Пристосовуючись до такого життя, мозок Вікторії змінився: замість того, щоб рости, розширюватись і мріяти, він стискався. Усі ці обов’язки, колотнечі й напади вплинули на її синапси і знизили нейронну активність. Вікторія майже не спала. Завжди на сторожі, вона остерігалася коротких миттєвостей сну, що занурювали її в жорстокі жахіття. Структура гіпокампу й гормони зіграли з нею злий жарт. Дівчина почала заїкатися, шукаючи слова і спотикаючись, неначе за безсонні ночі забула сенс мови. Вона мала б говорити швидко, випльовуючи слова, наче апельсинові кісточки. Але натомість так зосереджувалася, що губила нитку власних думок. Розмови з Розалією давалися їй значно легше: то була її перша справжня подруга. Бойові посестри, чорнявки вели подібне життя, і навіть місячні в них починались одночасно, до хвилини. Подруги в нещасті, вони енергійно розтирали поперек, щоб позбутися штрикучого болю. Ділилися рештками їжі, яку приносили від господарів, уминали їх у порту Ґатейра, звернувши погляди до Ферроля та славетного і страшного чоловіка, що звідти родом, — нового очільника Іспанії. Місцевий лідер, який переміг у війні. Оцінюючи чоловіків у своїх власних родинах, дівчата нишком перебалакувалися, що Франко, мабуть, також той іще покидьок. Натомість фантазували про військових моряків, які з’їжджалися з усієї Іспанії. Мріяли сісти одного дня на корабель і дістатися міста, щоб побачити хлопців і їхню форму.
***
Вікторія обожнювала, коли Розалія розповідала про своє паломництво трьох бажань; вона благала подругу переказувати всі етапи чарівної мандрівки. Розалія знала, що її розповідь ніколи не набридала подрузі й щоразу сприймалася як нова історія. Вікторія обіцяла собі, що теж вирушить у таку подорож, коли втече від свого лютого клану. Вона намагалася все запам’ятати. Щоб розпочати паломництво, потрібно вирушити до скиту Чаморро, запалити свічку й помолитися Діві Марії. Потім піти до скиту СанАндрес, але старатися не дивитися вниз, бо то найвища круча у світі. Перед каплицею покласти камінь, бо хто не приходить до СанАндрес живим, потрапляє туди після смерті, обернувшись на рептилію. Наостанок спуститися вузькими вуличками навколо храму й купити обереги із солоного тіста: човник — для безпечної мандрівки, святого — для дружби та здоров’я, голуба — для миру, рибу — щоб завжди вистачало їжі, і квітку — символ кохання. Розалія розповідала, як кинула кольорову булочку у фонтан святого, щоб загадати останнє бажання.
Єдиним талісманом, що лишався Вікторії, були сушені приморські армерії, які вона ховала під речами. Herba de namorar, трава кохання. Навесні та влітку дівчина щодня рвала квіти уздовж прибережних стежин, до яких доходила піна. Складала маленький букетик — хисткий, але сповнений надії. Одного дня прийде чоловік і забере її, звільнить від страждань, що розривають лоно й серце.
Милуючись погойдуванням хвиль і вітрилами кораблів, Вікторія завжди торкалася великим пальцем губ, знову і знову малюючи хрест, і шепотіла нову молитву, що не мала жодного стосунку до Діви Марії. Поїхати, щоб ніколи більше не повертатися.
