«Як ви, Машо?»
«Та як… Варю борщ!»
Отакими повідомленнями ми обмінялися з близькою подругою в другій половині дня 24 лютого 2022 року. Мабуть, я б і не зафіксувала в пам’яті нашу коротесеньку розмову про борщ, якби протягом перших тижнів від початку повномасштабного вторгнення, облоги та окупації українських міст несподівано для себе не виявила: борщем серед моїх близьких і знайомих, хто лишився в місті, заопікувалась не одна лише Маша.
Моя подруга Мирослава з Оболоні, одного з районів столиці, що опинився на самому краєчку тодішніх оборонних рубежів і за яким вже палали окуповані села і містечка, звірялась у фейсбуку: зібрати звичний набір продуктів на борщ стало завданням із зірочкою. Супермаркети з порожніми полицями могли похвалитися хіба що пірамідами нікому не потрібних ананасів, авокадо і зимового винограду, натомість не було ані прив’ялої морквинки, ані лежалої картоплини.
«Хоча ми з чоловіком пішли запастися продуктами 23 лютого, я все ж вирішила не піддаватися паніці й не скуповувати якісь дикі для мене тоді п’ять кіло гречки чи борошна. І тільки потім я зрозуміла, що вся міська логістика з війною поламалась, і сталося це дуже швидко. В якийсь момент ми прийшли у “Сільпо”, а там лежать самі лише манго і креветки. А в іншому магазині чомусь дуже багато авокадо. І більше нічого нема!» — згадує Мирослава, як їй довелося обійти п’ять магазинів, щоб по крихтах визбирати борщовий набір.
«Одразу ж зникла томатна паста! Пригадую, що був такий момент, коли у Львові з продуктами було трохи краще, ніж у Києві, і на момент, коли я вже замахнулась варити другий від початку вторгнення борщ, потроху ожила “Нова пошта”, і моя знайома тоді передала посилку зі Львова, в якій була томатна паста. Це було дуже цінно!» — додає вона.
Мирося зазначає, що той найперший воєнний борщ, продукти на який добувалися так тяжко, дослівно рятував її від темряви, що насувалась зусібіч.
«Я той борщ варила цілий день, — розповідає вона. — На Оболоні тоді ще не працювало сповіщення про повітряну тривогу, а бахкало постійно і дуже сильно. Поки я варила той борщ, то майже весь час мала сидіти в коридорі. В перервах, поки було тихо, варила борщ, і він вийшов дуже смачний! Пахощі готової їжі, коли все там кипить, булькає, смажиться, дають затишок. Для мене це був найкращий спосіб зайняти руки, не читати весь час новини, бо ти не можеш одночасно терти бурячок і гортати новинну стрічку. Це була можливість хоч ненадовго забути про жахіття за вікном. Той борщ був для мене тоді острівцем нормальності в нашій ненормальній реальності. Бо ось ти тут, їж нормальний домашній борщ, і тієї самої миті дуже гучно бахкає і вибухає за вікном війна».
Інша моя приятелька Ольга зізнається, що борщ у перший день війни був насправді єдиним, що вона запам’ятала з 24 лютого:
«Ми всі очікували, що одразу буде блекаут, і будемо сидіти без зв’язку, тому заздалегідь обговорили, що, в разі чого, з друзями і батьками зустрічаємося в мене. І от моя подруга вже прийшла з тривожною валізою, батьки сказали, що поки посидять в себе на Печерську, інші дівчата ще були в дорозі, а мене починає трусити. Я ходила по квартирі, все падало з рук, моя подруга на те подивилась і каже: “Ми будемо варити борщ”. Це була десь 8.30 ранку, вона мені тицьнула в руки ножа і картоплину, і я почала на автоматі чистити її. Далі вона мені підкидала овочі, я їх чистила, вона варила борщ. Потім прийшов брат мого чоловіка, поїв того борщу, і це була якась абсолютно архетипова ситуація. Бо ми, жінки, насипали йому борщу, він його з’їв і сказав: “Ну, я пішов у військкомат!..”»
Здається, саме Олині слова про «архетиповий борщ» і канонічну для наративу війни ситуацію із «поїв борщу — пішов на війну» першими наштовхнули мене на думку: це не могла бути випадковість, що така велика кількість знайомих мені жінок у перші ж дні війни стали варити саме борщ. Не просто готувати про запас або нашвидкуруч переробляти наявні в коморі чи холодильнику продукти на готову, ситну і поживну їжу, яку за потреби можна заморозити і тривалий час зберігати.
Вибір, що готувати, — підсвідомо чи ні — падав на щось настільки автентичне, що думка про рандомність чи випадковість меню воєнних часів відпадала сама собою. Я не знаю жодної жінки, яка взялася б у перший день війни порати французький цибулевий суп (на позір його зготувати простіше, він потребує меншої кількості продуктів і менше часу, ніж борщ) або якесь так само ситне і поживне м’ясо по-бургундськи, що, на відміну від борщу, потребувало б набагато меншої кількості рухів і клопотів (звісно, за наявності потрібних інгредієнтів).
Проте особисто знаю силу-силенну жінок, які варили борщ, вишукували по порожніх крамницях набіл для сирників або ставали під речитатив кулеметних черг ліпити вареники (це була я, і до кінця облоги Півночі вареники були моїм порятунком, моєю медитацією, моїм «диханням метеликом» та, звісно, головним наїдком перших місяців війни — я несамовито ліпила їх по кілька разів на тиждень, а то і частіше, надто в ті дні, коли зник зв’язок із батьками в заблокованому Чернігові).
«В мене була зацикленість на сирниках, — згадує моя подруга Світлана. — Певний час, якщо пам’ятаєш, не було молочних продуктів взагалі. З мене, якщо чесно, сміялися всі сусіди, хто ще залишався в домі, бо вони казали — піди в той магазин або в той, десь бачили щось із набілу. І я бігала по масиву, шукала той сир! А потім комусь із моїх приятелів це вже набридло, людина прийшла до мене додому, принесла чотири пачки сиру і сказала: “На, досить скаржитися!” І я зробила ті сирники, і була така щаслива! І борщ ми теж варили, в один із перших «довгих комендантських днів», коли ми по дві, три доби сиділи вдома. Це було щось і особливе, і обов’язкове водночас. Готування їжі підтримувало, це було теж протистояння, важливо було дати такий сигнал, що хай наші вороги бачать — ми не голодуємо, ми виживемо, ми гарно їмо, красиво і смачно, не піддаємось на ваші залякування».
Моя подруга Катя, яка пережила окупацію в селі на Чернігівщині, провівши майже 40 днів із сином-підлітком у льоху, згадувала, що весь цей час їй шалено хотілося пухких млинців, саме таких, що готувала колись її бабуся. І коли в певний момент вже стала потреба готувати гарячу їжу, і робити це доводилося на вулиці на відкритому вогнищі, вона, яка до того ніколи в житті не спекла жодного млинця, але пригадувала, як це робила в дитинстві бабця, напекла цілий стос тих млинців, саме пухких, саме таких, про які мріяла, пересиджуючи напівголодною в льоху, — і жоден у неї не згорів.
Ані борщі, ані сирники, ані вареники, ані пиріжки чи млинці за маминим рецептом, ані ситний кисіль за бабусиним — не були в перші тяжкі тижні війни суто їжею для підтримки сил. Це було щось більше не лише за їжу, а і за нас самих і цілу війну. Це не були буденні смаколики, які насправді сильно розраджували в темні й непевні часи. Це не були лишень ситні вигідні почастунки. А це було щось дотичне до нашої сутності, до самого єства, хай як пафосно це звучить. Їжа ставала тим місточком до наших глибинних зав’язків із родиною, з родом і родовою пам’яттю, що давали сили жити далі.
«Чому ми кинулися варити борщі? Я думаю, це архаїка, і більше з тим, я і сама є носійкою такого магічного мислення щодо борщу, — каже українська письменниця, публіцистка, докторка історичних наук, професорка історії Олена Стяжкіна. — У складні часи ми готуємо ту страву, яка визначає нас самих і нашу силу. Ми ніби тим борщем підписуємо угоду із всесвітом. Ми ним захищаємось, ми ним контратакуємо, ми ним набираємось сили. Не так давно я говорила з українками із Філадельфії, і вони розповідали: коли почули про вторгнення, то зібралась українська спільнота. І вони згадують, як були абсолютно онімілі, не розуміли, що робити. І хтось сказав: “Давайте наліпимо вареників”. І вони почали їх ліпити. Наробили якусь неймовірну кількість, продали на ярмарку, і це були перші гроші, які вони потім передали до України. І це теж та сама історія, трохи просто з іншого боку. Це про силу. Про захист!»
І з усмішкою додає: «І трошки про магічне мислення!»
