Анастасія Пристая вперше переступила поріг проктологічного відділення 2010 року. Згодом, після тривалої боротьби, потрапила до інтернатури за спеціальністю «Загальна хірургія». Стати повноцінною хірургинею проктологічного відділення вдалося не одразу: довелося докласти багато зусиль, важко працювати і водночас терпіти прояви дискримінації, доки нарешті Анастасії вдалося здійснити свою мрію.
Сьогодні Анастасія — хірургиня-онкологиня, яка має свій блог про проктологію та готується до виходу своєї першої книжки «Треба трошки потерпіти. Медичні хроніки». У 2023 році стала частиною команди Global Medical Knowledge Alliance (GMKA) і співзасновницею проєкту SurgFem — спільноти жінок в хірургії України.
Про те, з якими викликами стикається жінка, що мріє про кар’єру в хірургії, про боротьбу зі стереотипами та важливість жіночого менторства — в інтерв’ю з Анастасією для DIVOCHE.MEDIA.
«Десятки людей казали, що мені нічого робити в хірургії, бо я дівчина»
У ранньому дитинстві, ще до школи, я з невідомих причин заявила батькам, що хочу бути хірургом. Ця ідея всім сподобалась, хоча в роду жодного медика не було. А далі я вже свою думку не змінювала — хто знає, може, просто лінувалася.
Як на мене, причина такого вибору доволі банальна: молодь йде в хірургію, бо це «романтично». Вже в університеті більшість усе ж приходить до тями й обирає інші спеціальності: фізично легші та з меншою внутрішньою конкуренцією. Я думаю, люди, які «доживають» до світу операційних, поєднують в собі якісь особливі якості. Не скажу, що хороші, але особливі точно.
У 2010 році вперше переступила поріг проктологічного відділення. Працювала операційною медсестрою та паралельно ходила на чергування, брала участь в операціях. За три роки твердо вирішила повʼязати своє життя з проктологією. У 2013 році, після тривалої боротьби, нарешті потрапила до інтернатури за спеціальністю «Загальна хірургія». Десятки людей казали: «Тобі нічого робити в хірургії, ти дівчина! Йди в кардіологію чи якусь іншу жіночу галузь».
Але мрія здійснилась, і я провела ще три чудові роки в лікарні, на базі якої функціонував Центр хірургії печінки, жовчних протоків та підшлункової залози, а також гнійна хірургія та щодення ургенція. Це дозволило мені значно розширити свій світогляд.
Після інтернатури потрапити в проктологічне відділення одразу не вдалося. Головний лікар сказав, що я маю спочатку стати повноцінним хірургом, а вже потім перекваліфіковуватись. Довелось докласти зусилля, важко працювати, чергувати і водночас терпіти прояви дискримінації, аби нарешті здійснити свою мрію та перейти працювати в проктологічне відділення.
«Жінок віднаджують від хірургії, бо там, де можна заробити, — це “для чоловіків”»
Памʼятаю, на зустрічі зі шестикурсниками наш тодішній ректор заявив: «Жінці варто обирати спокійну спеціальність: сімейний, педіатр, ендокринолог. Навіщо вам та хірургія? Навіщо ті чергування? Думаєте, нормальний чоловік буде терпіти, що ви десь із мужиками вночі, хай навіть у лікарні, вештаєтесь?» Цитата не дослівна, але суть передає на 100%. Я тоді ще подумала: «А чого медсестрам тоді можна чергувати? А диспетчеркам таксі? Офіціанткам у цілодобових кафе?» Під час розподілу більшість була впевнена, що хірургічні спеціальності — для хлопців, а дівчатам най буде терапія. Бо в нас так заведено.
Аргумент, який наводять на користь такого розподілу, — відсутність побутового фактора. Жінки стереотипно мають піклуватися про родину, дітей і добробут. Хоча мене особисто це смішить: складається враження, що чоловік у цій родині — випадковий гість, тому не має жодних обовʼязків за замовчуванням.
Потім починають звучати аргументи про фізіологічні особливості: у чоловіків немає менструального циклу, а отже, гормони не впливають на настрій. Чоловіки не вагітніють. Чоловіки фізично сильніші. Закінчується все завжди стереотипним: «Хірургія — це чоловіча галузь».
Насправді це штучні постулати, притаманні всім професіям, які вважаються високооплачуваними. Там, де можна добре заробити, — для чоловіків. Саме тому готувати вдома має дружина, але «найкращі кухарі у світі» — чоловіки. Саме тому черговий хірургом має бути чоловік, а черговою медсестрою в цьому ж відділенні (та виконувати фізично більше роботи) — жінка. Ніч в операційній в ролі хірургині для жінки — не ок. А от як операційна сестра — те, що треба.
Як на мене, професії можна ділити на суто «чоловічі» та суто «жіночі» винятково тоді, коли для роботи необхідно використовувати статеві органи. Бо все інше в нас — цілком однакове.
Так, жінки народжують. Але вони народжують громадян! Без людей немає держави. Ці діти виростуть та будуть платити податки. Зокрема забезпечувати пенсійні виплати всім тим, хто нині крутить носом та обмежує матерів. А якщо враховувати нинішню ситуацію в Україні, де десятки тисяч загинули, а мільйони емігрували, нам варто було б усіляко підтримувати та заохочувати жінок до народження.
Вони мають бути впевнені, що зможуть вийти на роботу, отримати виплати, відвідати конференцію тощо. А реальність така, що багато моїх подруг скаржились, бо їх не брали на повну ставку, а пропонували лише 0,25 чи 0,5. А це відображається на доходах. Мені пощастило — у мене таких проблем не було.
«Вискочиш заміж, у декрет засядеш — і закінчиться твоя хірургія»
Якщо повернутися до питання дискримінації, то й тут мені «пощастило» — я стикалася лише з «доброзичливою»: «Ех, Анастасіє, була б ти хлопцем — я б тебе всьому навчив. Але тобі то не треба. Все одно вискочиш заміж і в декрет засядеш! Закінчиться твоя хірургія».
Рідко, але чула на свою адресу й агресивні висловлювання: «Знову у відділенні чергує курка! Я б усіх тих ідіотів, які дають дівкам хірургічну інтернатуру, в тюрму саджав би! Де всі хлопці? Повиздихали? Нема на кого покластись!»
А, ще була дискримінація зі співчуттям: «Ой, така молоденька, а вже вночі тут в операційній… А обручка де? Нема? Кидай то все, бо ніколи чоловіка не знайдеш, не пізнаєш жіночого щастя!»
Була й «кадрова» дискримінація: «Хочете в нас працювати? А діти є? Нема? Коли в декрет? Ну, просто ми вас зараз візьмемо, а ви потім й року не пропрацюєте — дітлахами обзаведетесь. А в нас виплати й декретна ставка!»
Але мене це жодного разу не спинило.
А от, наприклад, об’єктивація — це регулярна історія. Пацієнти, які тебе вперше бачать, сприймають винятково як медсестру: «Дівчино, покличте лікаря!» Середній медичний персонал на початку мого шляху сприймав мене швидше за нікчемницю, ніж за хірурга. Але з часом то минулось.
Був випадок і сексуального домагання: в одній із клінік надходили недвозначні пропозиції від головного лікаря щодо інтимних стосунків. Довелось дуже різко відповісти та втекти із зачиненого на ключ кабінету. Деякий час я переживала, щоб мене не звільнили під будь-яким приводом. Або не вліпили догану. Або не почали прискіпливо вишукувати в медичних картах якийсь косяк. Або не підставили якось. Бо від інших дівчат-хірургинь я чула подібні історії. Якщо керівництво хоче помститись — воно знайде спосіб. Цього не сталося, але стрес був ще той!
«Щоб стати операційною хірургинею, потрібна підтримка колег. А в жінок цієї підтримки часто — кіт наплакав»
Важливо пам’ятати, що в операційній головний — пацієнт. Бо заради нього ми всі там і збираємось. Далі — операційна сестра. Бо це людина, яка, по суті, забезпечує весь процес: інструменти, техніка, стерильність, білизна. Їй допомагає молодша операційна сестра. Ще є анестезіологічна бригада, лікар та сестра-анестезистка — вони забезпечують сон та знеболення пацієнта. І є бригада хірургів: операційний та його асистенти. Асистентів може бути різна кількість, залежно від складності операції.
На початку хірургічного шляху дуже важливо якомога частіше проситися в операційну як асистент, щоб вчитись та переймати досвід. Проте дуже важливо вчасно почати оперувати самостійно, щоб не затриматися до пенсії на других ролях. Для цього потрібні сміливість та підтримка колег. У жінок цієї підтримки часто — кіт наплакав. Я стикалась із тим, що старші не дуже хотіли мене вчити через умовний примарний декрет. Проте, ніде правди діти, мені більше щастило. Багато чудових старших хірургів ділились досвідом і терпляче тримали гачки на моїх перших апендектоміях. Я дуже вдячна їм за це.
Я знаю багато хороших спеціалістів, які так і не стали оперувати. Вони чудово ведуть пацієнтів, асистують та відповідають за документацію. Але навичку переступати через страх, брати на себе відповідальність за наслідки та йти на певний ризик — набули не всі. А це важливо. І ці навички важко здобути, коли тобі постійно ставлять палиці в колеса і доводять, що тобі в хірургії не місце.
Дівчатам-хірургиням найчастіше доручають складних пацієнтів, яким потрібне тривале та прискіпливе ведення. Проте оперувати цих пацієнтів буде «хтось серйозний». Так, із молодими хлопцями-хірургами та сама історія. Проте, ніде правди діти, їх на подальші перші ролі підштовхують під дупцю. Жінки ж торують собі шлях ліктями самостійно.
Я почала самостійно оперувати завдяки характеру. Памʼятаю, як під час мого чергування, десь через рік після закінчення інтернатури, надійшла дівчинка з явним апендицитом. Я тоді ще працювала в загальній хірургії, не в проктології. В лікарні не було старших колег, і я самостійно виконала лапароскопічне втручання. На ранок завідувач був здивований та злий, адже я мала когось викликати з дому. Проте рубікон було подолано. І надалі я наполягала на самостійності.
Потім зʼявились пацієнти, які приходили «на мене», і я почала оперувати дуже часто. В мене зʼявились свої асистенти, інтерни та учні. Хто знає, як би склалась моя доля, якби я не переступила через страх оперувати вночі той апендицит сама. Сьогодні в мене одна з найвищих оперативних активностей у лікарні. Це класно, але мені довелось пройти дуже важкий шлях.
«Ми багато про що мовчимо, але цьому мовчанню треба покласти край»
Я мрію про потужну асоціацію жінок-хірургинь в Україні, де вони зможуть отримати нові знання, жіноче менторство, підтримку, юридичний і психологічний супровід. Саме тому я беру участь у створенні проєкту SurgFem від GMKA.
Більшість людей переконана, що жінки в хірургії не мають проблем. І що феміністичний рух вже не має на меті боротьбу за рівні права — це лише виборювання преференцій. Проте це не так. Ми багато про що мовчимо, але цьому мовчанню треба покласти край.
Ми з командою запустили анонімний опитувальник серед хірургинь: результати жахають, але не дивують. Дуже великий відсоток жінок так чи інакше стикнулись із харасментом, обʼєктивацією та штучним створенням перепон до професійного розвитку (детальніше про попередні результати дослідження можна прочитати тут — прим.ред.).
У SurgFem дуже амбітні плани. Зокрема, восени 2024 року ми плануємо провести офлайн-конференцію для жінок-хірургинь, де розглянемо наші найактуальніші проблеми.
Сподіваюся, завдяки цій роботі та зростанню впевненості в хірургинь за кілька років жінку в хірургічному відділенні перестануть сприймати як виняток із правила.
