Видавництво «Ще одну сторінку» випустило нову книжку юристки Марі Бенедикт, авторки історичних романів «Інший Айнштайн» і «Покоївка Карнеґі», — «Єдина жінка в кімнаті». Це роман, заснований на правдивій історії ікони стилю, акторки Геді Ламар, чий новаторський винахід назавжди змінив те, як виглядає комунікація сьогодні.
«Коли ми дивимося на свої мобільні телефони (незліченну кількість разів щодня), ми дивимося просто на науковий винахід, зроблений частково на основі винаходу Геді Ламар. І хто знає, чи був би мобільний телефон, який ми знаємо сьогодні, сконструйований без її творіння? Але мені здається, що Геді, її історія та її творіння можуть мати навіть більше символічне значення. Спосіб, у який її внесок у цей пристрій, що змінив світ, був значною мірою втрачений (чи проігнорований) протягом десятиліть, відображає повсюдне витіснення внеску жінок — проблему як історичну, так і сучасну», — наголосила авторка.
На її думку, незалежно від того, чи була робота Геді над технологією розширення спектра навмисно зневажена або несвідомо забута, в цьому може критися помилкове уявлення про всіх жінок.
«Хибне припущення щодо здібностей жінок, які частково виконували нав’язані їм ролі, змусила багатьох міркувати вужче про те, як формувалося минуле. Але якщо ми не почнемо розглядати історичних жінок крізь ширшу, більш інклюзивну призму (і вписувати їх назад в оповіді), ми продовжуватимемо дивитися на минуле як на більш обмежене, ніж воно було, і ризикуємо перенести такі погляди в теперішнє», — зауважила Марі Бенедикт.
У видавництві «Ще одну сторінку» повідомили, що роман «Єдина жінка в кімнаті» надійде у продаж орієнтовно у квітні-травні 2024 року. Розповідь у книжці ведеться від першої особи — Геді Ламар. Кожен розділ починається з дати і місця, ніби запис щоденника.
Публікуємо уривки з різних частин книжки: «австрійського» та «голлівудського періодів».
Уривок 1 («австрійський період»)
Слово «Шуцбунд» серйозно мене насторожило. Із численних дискусій про політику, які я чула останні кілька місяців за вечерями, я знала, що «Шуцбунд» був воєнізованим крилом Соціал-демократичної партії, якою керував лідер-єврей Отто Бауер. Канцлер Дольфус, лідер опозиційної фракції, який був соратником Фріца, заборонив «Шуцбунд» у лютому. Тепер виключні повноваження залишилися в його власного воєнізованого угруповання «Гаймвер», яким керував князь фон Штаремберґ і забезпечував мій чоловік. Тож членів «Шуцбунду» можна назвати ворогами Фріца.
Невже ці чоловіки насправді розмовляють про таємні плани «Шуцбунду»? Якщо так, то Фріцові потрібно знати, що заборонене воєнізоване угруповання, пряма опозиція його власній фракції, не розійшлося, як було наказано, а діє підпільно. Та ще й нарощує сили.
Чоловіки продовжували розмову про «Шуцбунд».
— Вони вже майже готові?
— Я намагаюся не втручатися в деталі. Я лише скарбник.
— Цілком розумно, у наші часи невігластво — це чеснота. Гадаю, я…
Я прислухалася так уважно, що не помітила, як моя сигарета догоріла. Щоб не обпалити пальці, я кинула недопалок на долівку й наступила на нього носком свого темно-синього атласного черевичка. Хоча я й намагалася поводитися тихо, мої рухи, напевне, привернули увагу. Мабуть, зрозумівши, що вони тут не одні, чоловіки замовкли на півслові…
Уривок 2 («австрійський період»)
Диктатор ще не договорив. Він продовжив:
— Культура, звісно, є найліпшим засобом прищеплення людям ідеології фашизму, а фашизм — це єдино правильна система для управління будь-якою країною.
Ми з Фріцом завмерли, як і решта гостей на вечері. Усі вони були запрошені Муссоліні, окрім Штаремберґа та його дружини, яка рідко відвідувала зі своїм чоловіком будь-які заходи, крім найвагоміших. Ми планували провести вечір так, щоб уникнути розмов про політику, і ось дуче шубовснув її на стіл ще до першої страви. Диктатор продовжував жувати свій салат, а всі решта сиділи нерухомо. Ніхто не розмовляв, ніхто не їв, ніхто не пив.
Я мала врятувати ситуацію.
— Дуче, говорячи про культуру, чула, що Pini di Roma Отторіно Респігі — ваша улюблена музична композиція. Чи це правда?
Муссоліні припинив жувати й зробив великий ковток води. Моє серце шалено калатало, доки я очікувала його відповіді. Чи образить його моє втручання? Від Фріца я знала, що той віддавав перевагу жінкам, які були огрядними, народжували більше дітей і головне — сиділи вдома. За винятком його коханок, звісно.
Зрештою, його обличчя пожвавішало, і він сказав:
— А ви добре підготувалися, фрау Мандль. Я дійсно вважаю симфонію Pini di Roma особливо зворушливою.
— Ми з гером Мандлем запросили найліпших музикантів Відня, щоб вони зіграли для вас після вечері. Ви не заперечуєте, якщо ми попросимо їх виконати Pini di Roma? — Буденно запитала я, хоча ми з Фріцом провели з музикантами, яких найняли на вечір, кілька годин, щоб переконатися, що вони можуть виконати Pini di Roma досконало.
Уривок 3 («голлівудський період»)
14–15 січня 1939 року
Лос-Анджелес, Каліфорнія
«Алжир» змінив усе й водночас нічого.
Слава, якої я так прагнула, просто звалилася на мене. На прем’єрах «Алжиру» я ходила червоними доріжками, шанувальники вишиковувалися уздовж вулиць, вигукуючи моє ім’я. Жінки повсюдно запозичували те, що газети назвали «стилем Ламар», — темне волосся, часто фарбоване, з проділом посередині й каскадними хвилями; симетричні, дугоподібні брови; бліда шкіра та пухлі блискучі губи. Стиль, який я вважала дуже американським, який виплекала за наполяганням містера Маєра, тепер асоціювався з «екзотичною красою Геді Ламар». Ми з Ілоною добряче посміялися через таку іронію долі.
Уривок 4 («голлівудський період»)
30 вересня 1940 року
Лос-Анджелес, Каліфорнія
…Після звістки про жахливу трагедію «Міста Бенарес» я дотримувалася чіткого розпорядку. Коли поверталася додому зі знімального майданчика безглуздого фільму під назвою «Галасливе місто», я проводила час із Джеймсі, поки він не засинав. Після цього до ночі перебирала в пам’яті всі свої звані обіди, на яких я побувала як фрау Мандль, де обговорювали військові питання, і намагалася занотувати в записник найменшу деталь цих зустрічей. У тих записах я сподівалася відшукати шлях до спокути, спосіб використати доступну мені секретну інформацію, щоб допомогти людям, яких я залишила в біді.
Коли нацисти спалили єврейські й інтелектуальні книги після Аншлюсу, обгорілі клаптики сторінок ще багато днів по тому літали у повітрі, принаймні так мені розповідали. Віденці могли знайти кілька слів Альберта Айнштайна, Зиґмунда Фройда, Франца Кафки і навіть Ернста Гемінґвея — на тротуарі чи на рукаві пальта. Можливо, вони проводили цілі вечори, намагаючись скласти докупи якісь фрагменти, поєднати в щось ціле чи вловити, про що в них ідеться. Намагаючись зібрати й ретельно проаналізувати свої спогади про підслухані розмови тих часів, коли я сиділа за обіднім столом Мандлів, я відчувала якусь внутрішню спорідненість зі своїми співвітчизниками після Аншлюсу. І також старалася поєднати розрізнені шматочки інформації, щоб знайти хоч якусь суть у безладді.
Я склала довгі списки воєнних планів і недоліків зброї, на які нарікав Фріц. З усіх боєприпасів, зброї та її деталей, які мій колишній чоловік виробляв, найсерйозніші проблеми виникали з торпедами…
