Стати одним із моїх останніх фільмів на 74-му Берлінале доля випала українській документальній стрічці з секції «Форум». І це було дуже правильним рішенням для цього фільму — подивитися його без поспіху, потоку інших стрічок та подумати після сеансу.
Документальна робота «Мирні люди» (міжнародна назва — Intercepted) змушує кров у венах холодіти. І якщо з «20 днів у Маріуполі» неможливо вийти без сліз, то фільм Оксани Карпович забирає дар мови від почутого.
Тлом для перехоплених розмов російських військових зі своїми родичами в росії стає понівечена Україна з півночі на схід та південь, в якій при цьому не показано нічого, що б шокувало. Цивільні продовжують жити своє життя попри вирви від ракет, розбиті вікна та зруйновані будинки на деокупованих територіях. А російська армія одними своїми голосами, висловами та думками робить зі споглядального фільму зловісний трилер, який досліджує коріння зла цілої нації, що вже має звичку загарбницьких війн. Вони розповідають про свої дії дружинам, матерям та близьким друзям, а глядач може зіставити події з наслідками, реальність — із хворими фантазіями.
Оксана Карпович створила документальний фільм жаху, який все глибше і глибше затягує в російське світобачення. Фільм навіть можна назвати slow burn thriller, де напруга потроху спалює тебе зсередини. Для цього не потрібно бачити обличчя окупантів, тільки чути чоловічі голоси, що розповідають про свої дії в Україні, та жіночі з росії, які підбадьорюють, підштовхують та видаються ще більш жорстокими.
«Чоловіки різного віку, які поїхали на війну, залишили вдома жінок, але неочікуваним, правда, було те, як саме вони проявляють жорстокість у цих розмовах. Мене це вразило, бо я не можу збагнути, як це. Як, до речі, саме це не можуть збагнути й іноземці. Бо стереотипна думка про жінку та її ролі в сімʼї асоціюється з емпатією, з якимось співчуттям та добротою, яка в росіянок зовсім відсутня. І я не кажу про це з окремих випадків, це масова історія. Я не зустріла співчутливих жінок. І багато чого я не додала у фільм, як, наприклад, жінка просить свого чоловіка привести додому відрубану голову українця. Чи те відоме перехоплення, єдине, напевно, що почули масово іноземні ЗМІ, де жінка каже своєму чоловіку ґвалтувати українських жінок», — розповідає режисерка.
Арка настрою драматургічно змінюється з тим, як росіяни втрачають натхнення воювати або втрачають людяність, якої було мало з перших слів їхніх дзвінків із Київщини. Але що далі в ліс, то більше дров. Стрічка розгортає шкірою всередину психологічний стан російської армії, яка згадує Чечню та Сирію, переповідає, що вкрала, та хоче додому, куди дороги більше немає. Фільм «Мирні люди» підкреслює, що наратив «путінська війна» є хибним, а імперська російська машина створила суспільство, яке прагне вбивати, ширити експансію та нести розруху.
Такий підхід — використання перехоплень як основу наративу — дає можливість правдиво зобразити росіян, бо вони говорять самі за себе. Новий погляд та подих у документалістиці про українсько-російську війну підкреслений і фестивалем Берлінале — стрічка отримала спеціальні відзнаки від Екуменічного журі та від Amnesty International в секції «Форум» і стала єдиним українським фільмом, що отримав нагороди на 74-му Берлінському міжнародному кінофестивалі.
