Уперше я задумалася про те, що з моїм тілом «щось не так» у восьмому класі. Це був 2012 рік: Tumblr ще мав популярність, Лана Дель Рей випустила альбом Born to Die, а в моді були legging jeans та legging legs. Я ж тоді ще не підозрювала про існування якихось стандартів краси, ніколи не переймалася через власні параметри й у свої 14 несподівано надбала великі груди, у яких не бачила жодного практичного застосування, проте вони виділяли мене серед одноліток. Саме тоді почалась історія моїх непростих стосунків із власним тілом, яка триває вже 12 років.
Художниця Євгенія Григор’ян почала роботу над проєктом «Тіло» сім місяців тому як персональну терапію. Результат — графічні вугільні малюнки та тривимірна інсталяція зліпків частин жіночого тіла — можна побачити в івано-франківському «Центрі сучасного мистецтва» до 27 лютого.
Говорю з Євгенією після відкриття експозиції: про її усвідомлення, набуті під час роботи над проєктом, історії жінок та власні досвіди. Для мене ця виставка й ця розмова — теж своєрідна терапія: побачити інші тіла з неінстаграмних ракурсів, почути досвід інших жінок — відчути, що я із цим не сама.
Євгенія розповідає, що розпочинала проєкт як рефлексію стосунків із власним тілом: зробила перші зліпки з себе та поділилась фотографіями результату в інстаграмі. А далі отримала фідбек від підписниць: незнайомі жінки запитували, чи не хоче вона зробити зліпки і з їхніх тіл. Так проєкт, що був задуманий як дослідження себе, став можливістю рефлексії для багатьох жінок — і не тільки тих, котрі взяли в ньому участь як моделі.
Під час сеансів ліплення жінки відкривалися і розповідали власні історії стосунків із тілом. Найчастіше — історії неприйняття і внутрішньої боротьби. Художниця ж каже, що дивилася на їхні тіла як на витвір мистецтва, як на щось захопливе та щось, що надихає.
«Для жінок, з якими я працювала, це була можливість побачити себе збоку. І це інший досвід, ніж із дзеркалом, бо те, що ми бачимо у відображенні, не дорівнює тому, якими нас бачать інші люди. Коли жінки дивилися на зліпки власних частин тіла, то дивувались («а я не знала, що я така струнка» або «не думала, що в мене насправді така форма грудей») і були в захваті від цих відкриттів про себе. Інколи можливість подивитися з іншого ракурсу змінює сприйняття. Мені важливо, щоб учасниці звернулися всередину себе і відчули любов до всіх проявів свого тіла. Естетика людини – це не лише зовнішній прояв. Це смислові прояви», — говорить Євгенія.
Основа проєкту «Тіло» — це інсталяція зі зліпків грудей, животів, ступнів, відділених від тулуба. Євгенія каже, що дівчата самі просили зробити зліпок певної «проблемної» частини. Більшість із них уже й не пам’ятали, звідки йде це неприйняття, але зізнавалися, що зациклюються саме на цих частинах тіла.
Євгенія розмірковує про цю фрагментарність сприйняття себе: «Людям властиво не сприймати себе цілісно — ані фізично, ані духовно. Якщо ми говоримо про емоції, то коли в нас усе добре, коли ми щасливі — так, це ми, ми проживаємо ці моменти, насолоджуємося ними. Коли ж нам погано, ми хочемо якомога швидше позбутися цього стану, не дозволяємо собі проживати, ніби це не про нас, ніби це не ми. Так само із частинами тіла: ті, що нам не подобаються, — ніби не наші, бо ми маємо повністю підпадати під ідеальне бачення себе».
Прийняття власного тіла — чи не найбільший виклик нашому прагненню контролю (чи хоча б ілюзії цього контролю). Люди хочуть знати, що на них очікує, бо це базова запорука безпеки. Тіло дає тобі так багато непередбачуваності, й інколи це фруструє, бо здається, що з усіх речей у світі СВОЄ тіло ти точно мала б контролювати (точно?).
«Одна жінка з прекрасними, як на мене, грудьми, казала про те, що незадоволена ними після народження дитини. Ніби тіло може відростити щось такої форми чи розміру, які нам не подобаються, просто тому, що ми не проконтролювали цей момент. Але ж насправді це те, що нам не підвладно», — ділиться Євгенія.
Кожна з нас знає, яка частина тіла є «не її». Для мене це завеликі груди, які дисгармоніюють (як на мене) з іншими частинами тіла. Які дисгармоніюють з «ідеалом фігури зразка 2012 року» в моїй голові, з пропозиціями одягу в більшості масмаркет-магазинів, з моїм бажанням не бути сексуалізованою. Найіронічніше те, що від інших жінок я доволі часто чула фразу: «Хотіла б такі груди, як у тебе», на яку завжди відповідала однаково: «Будь ласка, забирайте».
Говоримо з Євгенією вже про її ставлення до власного тіла: «Я сприймаю його як щось тимчасове. Вірю в існування безсмертної душі, яка просто обрала це тіло для цього етапу свого існування. Такий погляд допомагає змістити фокус на духовне, на розвиток у цьому контексті, а тіло стає лише функціональним прихистком». І знову нам йдеться про зміну куту зору, але цього разу — у контексті роздумів про те, ким ми є.
У свої майже 26 я майже прийняла своє тіло. Точніше, просто відпустила це. Бо з часом з’явились інші цінності та пріоритети, бо мене почали визначати інші речі. Я перестала бути чиєюсь однокласницею з великими грудьми і вже не ловлю на собі невдоволені погляди мами, коли вона бачить мене в спідній білизні. Євгенія розповідала, що в історіях неприйняття від її моделей завжди фігурував хтось сторонній: той, хто першим (чи першою) акцентував на певній частині тіла, на її відмінності від умовних ідеалів. Той, хто дав тобі оцінку збоку, і всі ці роки ти продовжуєш бачити себе його (чи її) очима. Зараз я бачу себе доброю подругою, відповідальною колегою, сильною та сміливою жінкою — саме так визначають мене люди поруч. Фокус уваги від зовнішнього змістився в бік внутрішнього, а тіло ж, з усіма його складовими, залишається носієм цих ознак і щодня функціонує, щоби я могла набувати нових і нових. За що я йому вдячна.
Цей проєкт став рефлексією для багатьох жінок: тих, які були моделями Євгенії, тої, котра написала цей текст. І може стати для вас. Проєкт «Тіло» ви можете побачити в Івано-Франківську до 27 лютого.
