«У нас важка дитина з інвалідністю, він не розмовляє, — каже Марго із Харкова. — Для нас перепона виїзду за кордон — мовний бар’єр. Бо у сина майже нульовий рівень сприйняття мови, але він дуже добре орієнтується, коли це намальоване, коли я можу показати жестами. І коли в тебе така дитина, то тут вже кому як пощастить влаштуватися за кордоном, бо обов’язково треба, щоби було кому займатися з дитиною. На початку вторгнення ми виїхали в Черкаси, але через півтора року повернулися в Харків. Я себе взагалі не бачу в інших країнах, я б не змогла там жити, мені нема що там робити. Наша дитина не боїться обстрілів. Ми живемо на шостому поверсі, на дев’ятий ще на початку вторгнення був “приліт”, всі перелякалися, включно з котом, а він — ні, навіть не сприйняв це як щось страшне».
«Ми виїжджали з України до Німеччини, окупацію півночі дуже тяжко пережили, бо опинилися тоді між “нашими” і ворогами. Моя дитина весь час сиділа у ванній та плакала: “За що нам такі страждання?!” Ми спочатку чекали, коли “орки” вийдуть із села, потім шукали, де взяти бензин, — згадує Марина з Ніжина. — Але вже у травні повернулися додому. Ми жили із сином у шелтері, я знаю, що це таке. Коли ти, людина з двома вищими освітами, стоїш перед працівницею шелтеру, говориш до неї державною мовою, а вона тобі російською грубо кидає в обличчя: “Ваша стірка тут уже пять мінут стоіт, чево ви не винімаєте?” І це важко, коли з такою людиною має бути спільне проживання, спільне прання, спільне все, бо окреме житло винайняти нема жодної можливості. Зрештою, ми повернулися. Я не шкодую ані про те, що ми виїжджали, ані про те, що ми повернулися і лишаємось тут».
«Коли Запоріжжя дуже сильно бомбили, мій чоловік зателефонував і спитав, чи не хочу я виїхати. Я сказала: “Ні, не хочу, і поки ти в ЗСУ, я буду поруч, буду допомагати, я нікуди не дінусь”. Більше до цієї теми ми не поверталися. А тепер, коли чоловік загинув, ми точно до цього міста прив’язані, і про виїзд я навіть не думаю, бо він (чоловік) похований тут», — каже Катерина.
Тих жінок, які виїхали з України, рятуючи дітей, батьків, хворих родичів від війни та її прикрощів, суспільний наратив дуже швидко конвертував із героїнь, що провернули немислимий подвиг із порятунку, на зрадниць, на «баб, які зажерлися в Європах», на обкрадачок генофонду. А далі додайте сюди за списком все, що ви колись чули на адресу українських біженок. То, можливо, хоча б за жінками, які залишилися в Україні, — працювати, платити податки, доглядати дітей і хворих родичів, донатити і волонтерити — зарезервували наличку «жінок, гідних схвалення»? І знову відповідь — “ні”. Після кожного обстрілу, коли сумна статистика втрат поповнюється цілими родинами, знищеними російськими ракетами, у соціальних мережах, у медіа та навіть у розмовах «між своїми» несеться незмінне: «Жінка винна (бо ж мала змогу виїхати), що вся родина з дітьми загинула, згоріла живцем, задихнулась під вагою бетонних перекриттів».
Війна потужним прожектором висвітила чимало страшних суспільних вад, і мізогінія в цьому списку не пасе задніх. Виїхала — зрадниця, не виїхала — мати-зозуля і вбивця власних дітей, пішла в ЗСУ — то яка з тебе мати-берегиня, залишилась вдома — так, а що воювати не йдеш, якщо ти феміністка? Що б жінка не зробила, яке б рішення не ухвалила — неправильно, не так!
Чутлива тема «виїхала або не виїхала» — то надто щедрий ґрунт для спекуляцій, маніпуляцій і суцільного газлайтингу, бо на запитання «Скажіть, що ж ви хочете від жінок, що їм зробити, аби нарешті заслужити схвалення бодай якогось зі своїх рішень?» правильної відповіді нема.
Спроби на пальцях пояснювати затятим і праведним мізогінам (і жінкам, і чоловікам), що таке біженство і що таке переїзд в незнайому країну з незнайомою тобі мовою з оберемком дітей на руках і перспективою бідування в біженському шелтері на повсюдних пташиних правах — від самого початку приречені на провал. Бо «головне — врятувати дітей, головне — виїхати, а там розберемось». А коли жінка починає «розбиратися» із життям там, де над головами не летять ракети, і, не дай Боже, починає скаржитися або й звірятися в тому, що обіцяного раю на тому березі Тиси нема, їй неодмінно прилетить, що вона «зажерлась», «викаблучується», «ніхто не казав, що буде легко» і «якщо щось не влаштовує, то вертайся у свій Маріуполь!».
«Дивлячись, як стресує дитина на початку вторгнення, я все-таки вирішила, що ми поїдемо на Кіпр. Тут є готельна програма, за якою ми і живемо з донькою дотепер. Цю програму постійно скорочують. Щомісяця ми чуємо про те, що все, остаточно скасовують програму, до кінця місяця маємо знайти житло, і ти як на гойдалці — скасують чи не скасують, весь час у підвішеному стані. А це острів, тут житло дуже важко знайти, треба працювати, а працювати з дитиною маленькою — це точно не на повний день зайнятість. Поки готельна програма діє з обмеженнями — лишили для матерів, у кого діти до 12 років, і для пенсіонерів та інвалідів першої групи. Я дуже хочу розвінчати думку про те, що життя на Кіпрі — це відпочинок біля моря. Добре, що поки ця програма готельна є, і вона передбачає ще й харчування, але життя з маленькою дитиною в готелі має мільйон нюансів, і це дуже важко…» — звіряється моя подруга Ксенія, яка до повномасштабного вторгнення була успішною журналісткою, та в біженстві мала згадати про свій педагогічний диплом і почати працювати у дитячому садочку на Кіпрі.
Звісно ж, на всі аргументи про те, що біженство і туризм — це гранично різні досвіди, що біженство — то неабияке випробування як психічних, так і фізичних сил як для жінки, так і для її дітей, всі скарги на погано облаштоване життя розбиваються об залізобетонний факт — тут мирне небо і не літають ракети. А приниження, самотність (особливо дітей, підлітків, які не поспішають заводити нових друзів, бо ж навіщо, якщо доведеться розставатися і втрачати ці зв’язки?), постійне відчуття «чужої стріхи», зростання антибіженських настроїв (можна мільйон разів розмахувати папірцем про те, що ти не біженка, а особа під тимчасовим захистом, і доводити, що то дві великі різниці, та в очах місцевого населення ти з дітьми лишаєшся чужинкою, яка претендує на шматок європейського пирога, що їй взагалі не належить), — то така дрібнота, що й говорити не варт.
Ті ж жінки, які ухвалили рішення лишатися (самі чи обговорили це рішення з партнером, батьками, навіть самими дітьми), наражаються на обвинувачення в егоїзмі та злочинній безвідповідальності, мовляв, що значить «я не хочу їхати на чужину, мити підлоги в готелях і жити в біженському таборі з дитиною?».
Тебе в останню чергу мусить хвилювати те, чого особисто ти хочеш чи не хочеш: твоїм єдиним пріоритетом має бути життя дитини, а не твій життєвий комфорт! І от що ти на це заперечиш?
Звісно, коли йдеться про прифронтові громади або зони безпосередніх бойових дій, де обстріли не вщухають ані на мить, а батьки або дорослі, що несуть відповідальність за дітей та їхню безпеку, відмовляються виїжджати з лише їм відомих причин і не пускають від себе дітей — це вже предмет іншої розмови, до якої має долучатися держава. І я насправді не знаю, де проходить межа між гранично небезпечними територіями, звідки дітей доводиться рятувати з-під вибухів примусово і не зважати на думку батьків, та «умовно безпечними містами», де ППО лишає на позір більше шансів на виживання під час обстрілів. Бо «умовність» безпеки дослівно таки визначається тим, чи пощастило тобі опинитися в правильному місці у відповідний час, щоб врятуватися і зберегти дітей. Тож, мабуть, варто для початку повернутися до базового налаштування — згадати про те, хто винен у цій війні, — і це точно не українські жінки, які роблять те, що можуть і на що вистачає їм сил, наснаги й хоробрості.
«Я не розумію тенденцію нашого суспільства, коли всі забувають, що в нашій сьогоднішній ситуації винні не жінки, а русня. Не було б русні, не було б цього жаху, — переконана Катерина, дружина загиблого воїна, яка зараз живе у Запоріжжі з маленьким сином. — У мене дуже категорична думка, за яку мене можна назвати “бандерівкою”, націоналісткою. Я нікуди не поїду, бо це на мою землю прийшли вороги. Тікати звідси не буду, вони цього не дочекаються. Треба працювати — буду працювати, якщо треба буде іти воювати — я не подивлюсь, що у мене маленька дитина, піду воювати, бо ЗСУ — це не кіборги, це живі люди, і вони закінчуються, на жаль. А виїхати для мене — це значить здатися. Мій чоловік загинув за цю країну не для того, щоб я поїхала собі жити в іншу».
«Зараз вирішую ризикувати і бути в Україні, і мати при цьому підтримку рідних, і мати можливість реалізуватися тут. Я спираюсь на тих жінок, які залишилися в Україні, працюють, заробляють, водять дітей до садочка, до школи, — каже Олександра, яка в перші дні повномасштабного вторгнення переїхала з немовлям у село з Києва. — Я розумію цих жінок. І я розумію тих, хто виїхав. І я не звинувачую себе за рішення залишатися. Якщо і звинувачую себе, то хіба що за рішення, які ухвалювала ще задовго до повномасштабного вторгнення, — не забезпечити собі фінансову подушку, не навчитися до пуття водити авто, не навчитися думати наперед. Коли я чую хейт на адресу жінок, які не виїжджають із дітьми, то відчуваю, що часом слова про “матір-зозулю” — це про мене. Бо я своє життя побудувала так і ухвалювала такі рішення, що 24 лютого 2022 року опинилась у ситуації, коли навіть якби і хотіла, то не могла б виїхати за кордон, хіба що податися туди “гола-боса” і просити: “Ой, врятуйте мене”. Так, знаю, що є люди, які просто пішли в нікуди ні з чим, бо вибору не мали. А я ні з чим не хочу. І думаю, жінкам треба навчитися просто посилати хейтерів, тому що це я — мама, і я ухвалюю рішення, які будуть кращими для моєї дитини, і це точно не має турбувати тих, хто сидять на диванах і щось пишуть про жінок у мережі!»
