Ользі Чабанюк з Києва 22 роки. Вона двічі перемогла рак. Зараз Оля вчиться на факультеті біології та медицини Київського національного університету й працює координаторкою волонтерського напряму в Благодійному фонді «Запорука», який був поруч із дівчиною упродовж усього лікування та реабілітації.
«Здавалося, що в моєму коліні прокинулося якесь створіння»
Діагноз «остеосаркома лівого коліна» мені встановили у 13 років. Найчастіше остеосаркому виявляють у дітей. Пухлина поступово ушкоджує та послабляє кістку. На ранніх стадіях ознаки хвороби ледь помітні. Саме тому остеосаркому часто виявляють після якоїсь випадкової травми. У мене це трапилося через шпагат — дуже кортіло на нього сісти.
Почала активно тренуватися вдома, у школі, допоки не відчула, що біль у нозі, який спочатку сприйняла за крепатуру, не припинявся. Не допомагала жодна протизапальна мазь. Здавалося, що в моєму коліні прокинулося якесь створіння. Звернулася до лікарів і почалося — МРТ, біопсія, аналізи.
Гістологія підтвердила найгірше — злоякісну пухлину. До того ж агресивну, яка швидко метастазує. Проте її вдалося виявити на ранній стадії. Отже, якби не моя забаганка зі шпагатом, вона б і надалі прогресувала. Тож у якомусь сенсі мені пощастило. Остеосаркома — підступна хвороба: якщо вчасно не спіймати, пухлина може поширитися, і тоді шанси одужати або навіть вижити значно зменшуються.
«Лікарі казали, що замість коліна у мене буде металева штука»
Попереду на мене чекали одинадцять блоків хімієтерапії та ендопротезування — хірургічна операція, під час якої зруйнований суглоб замінюється штучним, який повністю повторює структуру «оригіналу» та бере на себе всі його рухові функції.
Лікарі мені пояснили простіше: «Замість коліна в тебе буде металева штука». Але мене не попередили, що буде далі. На жаль, «сюрпризів» було багато. Один із них — мені знову треба вчитися ходити. Далі — шкутильгати. Мене не попередили, що я навряд чи їздитиму на велосипеді, і що біль стане моїм постійним супутником… Добре, що тепер у лікарнях працюють психологи, які заздалегідь готують дітей до всіх цих недитячих викликів.
Після операції, яка тривала шість годин, у мене надто довго не загоювалися шви. Зазвичай цей процес триває два тижні. Проте у мене й через місяць, коли я нарешті наважилася подивитися на свою ногу, були глибокі грубі рани. «Ти дуже худенька, тому так», — казали мені лікарі. Це, звісно, не заспокоювало. Ба більше: подумки вже прощалася з усім, що приносило мені радість у минулому житті, — «покатеньками» на велосипеді з братами, грою у футбол, який обожнювала, танцями, а також зі своєю мрією — спробувати себе в ролі моделі…
Зрештою, мої рани загоїлася лише через десять місяців, але за три роки стався рецидив, і все почалося знову.
«Нога стала краще згинатися, але шрамів на ній побільшало»
Загалом через свою хворобу мені довелося пережити п’ять операцій, зокрема, із заміни протезу на більш сучасний. Друге ендопротезування провели, коли мені було 17. Після операції нога стала трохи краще згинатися, проте шрамів на ній побільшало. Я була у відчаї: хотілося розтрощити всі дзеркала, щоб не бачити своє відображення. Водночас я розуміла, що моя латана-перелатана нога — не така вже й велика ціна за моє життя, але прийняти себе «іншою» було надто важко.
Тривалий час я страшенно злилась: «Чому мені так не щастить?! Чим я гірша за інших?..» Потім зрозуміла, що це треба прийняти, бо інакше я просто не зможу із цим жити. А мені попри все хотілося бути щасливою і зовсім не хотілося, аби на мене дивилися зі співчуттям та називали калікою, бо й і таке бувало.
Пам’ятаю, як уперше самостійно дісталася університету на навчання. Мене оточили однокурсники: «Що трапилося? Що з ногою?»
У той момент я дивувалась, як взагалі дошкандибала до корпусу. Це були неймовірне відчуття перемоги.
«Навчитися сприймати та любити себе такою, якою я є, — стало моєю метою»
Після свого одужання я вже спокійно та свідомо говорю про те, що пережила та переживаю. Бо відчула, наскільки це потрібно іншим. Адже попри все я двічі перемогла рак, і це надає віри тим, хто лише на шляху до одужання. А раніше кожне запитання друзів про мої відчуття викликало сльози. Мене дратувала надмірна увага до мого стану та мого тіла. Вплинути на оточення, зробити так, щоб люди зовсім припинили витріщатися, коли бачать не схожу на себе людину, я була неспроможна. Але я могла спробувати змінити власне ставлення до свого тіла та тих змін, які з ним відбулись. Зрештою це стало моєю метою — навчитися сприймати та любити себе такою, якою я є.
Мені дуже допомогла фізична реабілітація — зараз я майже не шкутильгаю. Але шрами ще довго змушували мене страждати. Як виявилося, прийняти їх стало для мене завданням із зірочкою. Тож я почала рухатися поступово, крок за кроком.
Тоді я читала мотиваційні книжки. Перше, з чого почала, — серії затишних видань «Курячий бульйон для душі». Їхні автори, Джек Кенфілд та Марк Хансен, упродовж року записували історії, які пережили самі або почули від знайомих. Коли їх накопичилось 101, створили першу книжку. У записник нотувала все, що мене зачепило. Ось, наприклад, це: «Нехай ваші перешкоди стануть вашими вчителями. Нехай ваш біль стане вашим шансом». Потім час від часу перечитувала свої нотатки як мантру.
Згодом додалися сеанси з психотерапевтом. Ця співпраця навчила мене краще відчувати й тримати свої кордони. Завдяки психотерапії я пересвідчилась у практичності старої, як світ, формули: щойно ти дійсно починаєш цінувати себе, світ вчиняє так само. Отже, охочих жаліти мене стало набагато менше.
Кохання, яке з’явилося у моєму житті в цей важкий період, додало мені сил і віри в себе. Коли на тебе із захопленням дивиться дорога тобі людина, для якої твої шрами — це важлива і прекрасна частина тебе, одразу кудись зникають невпевненість, сум та жалість до себе. Тож, коли кажуть, що любов творить дива, можу підтвердити — так і є.
Одужати та повернутися до повноцінного життя мені допоміг благодійний фонд «Запорука». Усі ці роки він був поряд: купував для мене ліки, діставав рідкісні препарати. Завдяки людям із фонду я могла жити у родинному домі «Дача», доки тривало моє лікування. Мене підтримували психологічно, а команда фізичних терапевтів у буквальному сенсі поставила на ноги. Мені завжди відгукувалося все, що робила «Запорука». Одного щасливого моменту я остаточно усвідомила, що хочу бути частиною її команди.
Тож зараз я вже не підопічна фонду, а членкиня команди — координаторка волонтерського напряму. Допомагаю влаштовувати майстер-класи, заохочую волонтерів, прикрашаю «локацію», щоби хоча б тимчасово перетворити лікарняний простір на галерею або театр чи художню майстерню. Я організовую волонтерські заходи у дитячому відділенні Національного інституту раку та на «Дачі», де проживають родини з важкохворих й онкохворими дітьми з різних міст України, доки триває їхнє лікування у Києві, далеко від дому.
Діти завжди чекають на мене. Як колишня пацієнтка знаю, як для них важливо, що я поряд. Бо до краплиночки розумію, що вони відчувають. У кожному з них бачу себе тодішню.
«Ти гарна. Ти сильна. Ти зможеш»
Психотерапія та робота допомогли мені із прийняттям себе. Відчувши впевненість, я наважилась на фотосесію, яка теж стала для мене терапевтичною. Ідею виношувала кілька років, але не втілювала, вагалась, не розуміла, як сприйматиме оточення мої шрами без прикрас, коли я поділюся світлинами. Боялася побачити в коментарях щось на кшталт того, що колись почула на свою адресу: «Навіщо ти це показуєш?! Це неестетично».
Після початку повномасштабної війни я вже не сумнівалася, що зроблю це. Вважала, що не варто соромитися того, що є частиною мене. Кращою частиною мене, бо ці рубці є відображенням моєї сили. Тож чому я маю це приховувати?!
У такий спосіб мені захотілося підтримати всіх, хто зараз вчиться жити з протезом, у кого пошрамоване тіло, хто вважає, що рубці на ньому — це вирок і кінець повноцінного життя. На своєму прикладі прагнула показати протилежне. Так, бажання підтримати інших мене підштовхнуло нарешті організувати цю фотосесію.
Я була щаслива від самого процесу: макіяж, розмова з фотографом, пошук кращого ракурсу, встановлення світла, відчуття його тепла на тілі. Усі ці дрібнички наповнювали мене. Результат теж вразив. Коли дивилися на фотографії, розчулилася до сліз — яка я там осяяна, сильна. Радість від процесу допомогла мені розслабитися і бути собою. Без страху та жалю. Фотографіями я не одразу поділилась у соціальних мережах. Певний час пішов на те, щоб наважитися зробити наступний крок — показати свої шрами світові без прикрас. Зрештою зробила це, адже як я можу підтримати своїм прикладом інших, якщо не буду цим ділитися. У відповідь отримала багато слів підтримки, а також підтвердження своїх намірів — люди писали, що це дуже на часі та надихає інших, хто проходить схожий шлях. Я чую від дітей в Інституті раку, що є для них прикладом та джерелом підтримки.
Сподіваюсь, цією фотосесію я зможу підтримати більше людей і донести своє послання до дівчат: «Ти гарна. Ти сильна. Ти зможеш!»
