Роками я спостерігала за рухом #MeToo, кампанією #янебоюсьсказати, слухала подруг, які зазнали насильства у своєму житті, але не думала, що щось подібне сталося колись раніше в моєму минулому.
У нашої пам’яті є захисні механізми такого забуття, коли неприємні травматичні епізоди можуть просто зникнути, особливо якщо «тема» спогадів вважається табуйованою в суспільстві.
Якось говорила з подругою, яка зазнала насильства в підлітковому віці від хлопця, з яким зустрічалась. Раніше її пам’ять витиснула цей спогад, але завдяки спілкуванню з психологом вона його згадала, і тепер над цим епізодом велась тривала робота.
У мене був шок: «Ну як таааке можна забути?» Я сиділа, похитувала головою, співчувала, бідкалась, злилась і була здивована, хоча знала з різних теорій, що це таки можливо. Виявилось, що і я сама просто забула.
Про «розумні теорії» і процеси пам’ятання, конструювання спогадів знала з книжок та розповідей. Я навчалась на історичному факультеті за спеціальністю «Етнологія» і з 2016 року фіксувала спогади переселенців (внутрішньо переміщених осіб), а потім писала дипломну роботу. Тоді в багатьох із них були скарги на пам’ять та проблеми в згадуванні побутових практик, які були до переїзду, вулиць рідного міста. Був випадок, коли людина просто забула, як готувати їсти.
Однією з основних дослідниць теорії пам’яті в історичній науці є Аляйда Ассман. Щодо травматичного досвіду вона посилається на Лоуренса Л. Лангера й Рут Клюґер та їхнє поняття «пошкодження самості» (diminished self), які вказують на відмову жертви від лексикону про самовпевненість, вибір, волю. Тобто людина, яка зазнає травматичного досвіду, перестає бути впевненою, і це проявляється в мові та означуванні себе.
Врешті, людина просто за своєю психофізичною здатністю не може «перетравити» травматичний досвід, і це може «замикати» такі спогади. Травма стабілізує недоступний для свідомості досвід, закріплюючись у тіні цієї свідомості як латентна присутність. Наприклад, подія може згадуватися певними образами, але при цьому людина не може згадати контекст, в якому це відбувалося.
Майже за сотню років до Ассман німецький філософ Едмунд Гуссерль у своїй роботі «Феноменологія внутрішнього усвідомлення часу» поділив пам’ять на два види: первинну (ретенцію) та вторинну (спогади).
Первинна пам’ять — це сприйняття якогось об’єкта (він щойно сприйнятий, часовий проміжок невеликий), а вторинна — це згадування, коли ми можемо відчувати об’єкт, але його немає в наявності. Спогад насправді є штучним, конструюється залежно від потреб: «Вибіркові механізми пригадування намагаються відсунути на дальній план травматичні переживання або заміщують їх позитивними спогадами».
З усіх цих теорій я знала, що спогад про щось забуте, втрачене може виринути з пам’яті випадково через тригер, яким може стати предмет, образ, символ, побутова річ. Виявилось, що моїм тригером є поліція і поліцейські.
Раніше я не відчувала особливої довіри до правоохоронців, та в нас не було жодних точок перетину чи навіть спілкування. Але тригер спрацював на початку повномасштабного вторгнення, коли ти ніби маєш відчувати до своєї поліції особливу довіру.
Одного ранку в березні я прокинулась від дзвінка телефону, на екрані висвітилося: «МАМА». Причин для хвилювання не було, але мама сказала, що тут до мене є якісь запитання, бо я щось «виклала». Чоловічий голос у слухавці представився «начальником Погребищенської поліції» і вимагав від мене видалити гугл-карту військового об’єкту, який я напередодні опублікувала в сторіз. Ми мали недовгу розмову, мова йшла про «приватний об’єкт мілітарного спрямування», а приватні мілітарні формування в нас заборонені. Він сказав, що поки це прохання, а якщо я цього не зроблю, то «будуть інші розмови за законами воєнного стану». Злякавшись незрозумілих наслідків, я все ж видалила всім доступну карту, і поліція покинула дім моїх батьків.
«Під час цих спогадів я перебуваю там, а не тут… і знову переживаю щось, що залишається незрозумілим і не набуває жодного значення — лише пережите й приховане, — неначе бурштин, який раптово розколюється», — писала Ассман.
Дзвінок і ця погроза не виходили з голови кілька днів, вони нуртували щось всередині й викликали дивні картинки. Тепер розумію, що то були образи нападу, який пережила, але без контексту. Пізніше почав пригадуватися і контекст. І я згадала те, що намагалась забути, про що ми мовчали з батьками, хоча вони знали й знав один очевидець.
Ситуація сталась в січні 2016 року, коли я була в селі на зимових канікулах, і мене попросили піти в магазин по хліб. До магазину йти кілька хвилин, був білий день, і на узбіччі дороги утворився великий шар снігу. Коли вже скупилась і трохи відійшла від магазину, поруч різко зупинилося авто, і його ніби занесло переді мною так, що воно перегородило мені втоптану дорогу, втиснувши до кучугури снігу.
Це був досить габаритний джип, я поки не відчувала загрози і просто намагалась відійти назад із цього проміжку між авто і заметом снігу. Відкрились задні двері, чоловік, що був за кермом, кричав сідати. Я почала відходити, і тоді він здав назад, викрутив авто так, що воно мене заносило геть у сніг, зупинився і побіг до мене. Він хапав мене за руки, голову, шию і запихав у все ще відчинені задні дверцята авто. Він був вищим, сильнішим і важчим, але добряче п’яним, а заднє сидіння досить зависоким для таких маневрів.
Не пам’ятаю, як саме, але я випручалась і побігла через сніговий замет. Поки він дістався керма, я снігом добігла до рогу вулиці, яку там звуть «Свинячою», і рвонула нею чимдуж.
Він повернув і поїхав за мною, але я встигла звернути на вузьку стежку, забігти в генделик, взяти чай і зателефонувати батькові. А потім зі страхом дивитися на двері до приходу тата.
Ми з батьком прийшли додому, поговорили та вирішили просто це не згадувати. Чому? Бо ми розуміли, що нам ніхто не повірить. Ай, забула, людина, яка запихала мене в авто зі словами «Садісь, сука», була у форменому одязі із шевронами. В нашому селі немає камер спостереження, і спочатку ми думали, що все сталося без свідків. Насправді за певну віддаль від мене йшов чоловік, який вже помер кілька років тому, і він знав, кому належить авто.
У січні 2016 року мені було 17 років. Страх насмішок, розголосу і розуміння, що справедливості в такій ситуації шукати не доведеться, призвели просто до мовчання. Це органічно спричинило забуття, і я довгі роки думала, що зі мною не відбувалося нічого подібного, я не зазнавала зневажливого ставлення, сексуального насильства тощо.
Тригером стало просте словосполучення зі згадкою «начальника» місцевого правозахисного органу. Через свій досвід я не відчуваю захищеність поруч із поліцією чи міліцією.
Мені не довелося зазнати зґвалтування, цей спогад лише про намір, про втечу фізичну і втечу від спогадів, які наздогнали. Але цей намір до насильства, якому не довелося статися, призвів до закриття в собі на певний проміжок часу та непроговореного досвіду.
Цим текстом спробую зафіксувати досвід і цей спогад. Згадані теорії вказують, що виписування травматичного досвіду ще не означає, що його не буде забуто знову. Мені б хотілося його забути й не згадувати кожного разу тепер, бачачи поліцію, та не виходить…
Травматичне письмо (traumatic writing) — одна з практик, яку радять психологи людям, які переживають травму. Таке письмо може виникати спонтанно і зовсім несвідомо у людини, яка пережила травматичні події.
Існує ще один метод в антропології — автоетнографія. Коли етнолог пише про суб’єктивний досвід через наукову теорію. Це використовують антропологи, які входять до вразливих віктимних груп та за допомогою коротких текстів, есе відображають цей травматичний досвід групи через власний. От виявилось, що я написала своє перше есе з его-етнології і не помітила.
