«У дитинстві у мене була фальшива Барбі, купили мені її на одеському ринку “Сьомий кілометр”, тоді мені здавалось, що то з такого далеку привезли! Я мріяла про ляльку, безмежно її хотіла, щоб отримати її, мені довелося за літо вивчити напам’ять всю таблицю множення! А моїй подружці батько з Норвегії привіз справжню Барбі, в якої гнулися і руки, і ноги. В моєї не гнулося нічого, але їй можна було міняти перуки. В наборі з нею були змінні перуки, чоботи, кілька суконь, але все одно вона була несправжня. А от у дівчинки із сусіднього будинку був ще й Кен, уяви?! Батько їй зі США привіз будинок мрії і Кена. Мати моя, ми до тієї дівчинки додому ходили, як у музей. Її батьки поставили у серванті той будинок, Барбі й Кена, а ми тільки через скло дивилися, гратися не можна було. Тій дівчинці й самій можна було гратися тільки час від часу перед очима батьків, щоб нічого не зламалося, не загубилося!»
Так згадує свій досвід перших зустрічей із культовою американською лялькою моя подруга, 40-річна Катерина. Її спогади про Барбі не вельми різняться від моїх власних. Або досвіду інших подруг, приятельок, знайомих, одноліток, посестер, які так само виростали у порубіжні 90-ті на зламі химерної епохи, коли сірий совок скінчився, а незалежність омила наші береги усіма пістрявими фарбами світу, що їх принесли мерехтливі обгортки шоколадних батончиків, барвистих хімозних напоїв, різнобарвних одежин та діснеївських мультиків. Але ці фарби, торкаючись сірих монолітних плит бідності, на яких фундаментувалась епоха 90-х, майже не лишали по собі сліду.
Наші історії дорослішання, мрій та бідності схожі, мов під копірку написані: до болю мріялося про ядуче-рожеву коробку з пластиковою білявкою, яка так сліпуче посміхалась через пластикове віконечко і спокушала нас доти небаченими для іграшки розкошами: ніжками, які згиналися на два кліки, лискучим, м’якеньким волоссям, яке не збивалось у волок із волосіння після першого ж розчісування, неймовірної краси одягом із крихітними ґудзиками та застібками.
Вона мала принади, якими досі жодна наша лялька не могла похвалитися: взуття на підборах — багато, дуже багато взуття всіх кольорів і форм, одяг, що продавався в окремих коробках, а ще машини, коні, кухні, меблі, ванна з бульбашками, Кен і найзаповітніша мрія — рожевий будинок! Крізь прозоре віконечко коробки Барбі запрошувала нас у світ своїх рожевих мрій, які, принаймні для неї, уповні справдилися, і, можливо, справдилися б і в нас?
Ми, дівчата 90-х, були першим поколінням, яке взагалі дізналося про існування дивовижної ляльки із ногами, що гнулися в колінах, а не роз’їжджалися у всі боки і бовталися, як то було із радянськими пупсами та ляльками Альонка, Женя чи Маша. Тоді як американські та європейські дівчата взагалі не вважали Барбі та її численні аналоги (мова не про китайські підробки, а саме про аналоги, як, наприклад, іспанська лялька Сінді) за диковинку.
Для них струнка білявка із тисячами аксесуарів і з десятком подруг (темноволосі Барбі на ту пору були великою рідкістю і, як правило, належали до численної родини Барбі, але канонічна лялька лишалась вірною своїм золотим кучерям) була звичним етапом дорослішання, що її поступово відтісняли у дальній закуток чи у взуттєву коробку перші парфуми, перші набори косметики та перші кавалери з першими поцілунками.
Як пояснити, чим для нас, покоління 90-х, була лялька Барбі? Чому в нас, дорослих тіток віком від 40, плюс-мінус кілька років, часом тьохкає серце від випадково побачених у мережі картинок уже глибоко вінтажних Барбі 90-х років — Hollywood Hair, Wet ‘N Wild, Totally Hair, Pearl Beach? Щоразу, як мені на очі потрапляє фото старенької Барбі в рожево-фіолетовому купальнику, я втрачаю владу над собою. Бо саме лялька з серії Wet ‘N Wild стала найпершою в моєму житті — ні, не моєю Барбі, — але Барбі, яку я побачила наживо і навіть потримала в руках.
О, як описати словами це відчуття, коли мені в маленькі долоньки поклали цю розкішну принадну ляльку, яка виявилась доволі важкенькою і ще більш прекрасною від того, що я тримала її в руках?! Те диво тривало кілька хвилин, потім мені довелося повернути ляльку її законній власниці, дівчинці із сусіднього купе в потягу, але важкість дорогоцінної мрії я ще багато десятиліть відчувала у своїх руках. Як то кажуть, якщо у вас у дитинстві не було велосипеда, а тепер у вас у гаражі є «бентлі», то все одно у вас в дитинстві не було велосипеда. Те саме із Барбі.
Барбі, а точніше її відсутність, так чи інакше позначилась на кожній із нас, першому поколінні українських дівчат, які вперше побачили сліпучо-рожеві коробки із недосяжно прекрасними ляльками, яких у більшості з нас так ніколи і не було. Ми могли бачити цих прекрасних ляльок у наших подруг, рідкісних щасливиць, кому батьки могли дозволити собі купити «ту-справжню-барбі», споглядати крізь вітрини валютних магазинів і кожного тижня чекати суботніх чи недільних мультиків, де в перерві між серіями показували один, два, три ролики про Барбі, і щоразу вмирали від бажання колись таки отримати її. Барбі була більше, ніж пластиковою лялькою з абрисами жіночого тіла і макіяжем на обличчі. Це була водночас і мрія, і біль, принада і глибока травма.
«Так, для мене Барбі — це моя шалена травма! — згадує моя подруга Анна. — Свою першу справжню Барбі я купила собі сама вже у 23 роки, на першу зарплату, бо батьки казали: “Вона тобі не потрібна, це тобі не цікаво, це погана іграшка!” І спробуй на це щось доведи. Була підробка, тато вже якось мене пожалів, купив, але ніжки в неї не гнулися, і це мене засмутило, бо ж яка це Барбі, якщо ноги не гнуться? Я все одно продовжувала випрошувати справжню, але батьки на це казали: “Ні, вона така ж сама”. А вона була не така сама, вона була страшненька! І я пригадую ці спроби зібрати гроші самій на ту справжню — не їздила на тролейбусі, не купувала якісь дрібнички, та цього не вистачало на ляльку. Це для мене особливий вид травми, бо я мріяла не так про ляльку, як про її красу. Як про щось дуже красиве. І для мене її купівля стала б символом визнання. У мене доволі деспотична мати, і якби в дитинстві мені купили справжню Барбі, то для мене це було б символом того, що мене визнали за особистість, за людину, до якої дослухалися і подарували річ, яку, може, самі і вважали дурнею, але ж купили б, бо я того попросила. І зробили б це для мене. Але вони не зробили. Тому, коли моя донька подивилась фільм “Барбі” і сказала, що хоче таку ляльку, — боже мій, я перша побігла в магазин! Хочеш таку — на, бери, хочеш Кена — і Кена купимо! Бо ж у дитинстві мати до Барбі ще й Кена — то взагалі був космос!»
Як пояснити, чим були оці несправжні, як ми їх називали, «фальшиві барбі» або «китайські барбі» (наче ті й ті не робилися там само, в Китаї)? Це були історії про розчарування. І про одвічну парадигму радянського виховання, хай навіть і з найкращими намірами: «Бери, що є, і не викаблучуйся, не перебирай харчами, дякуй, що хоч це маєш!» Таке замилювання горизонту, спроби затулити оту нездійсненну мрію її жалюгідними підробками (а вони були справді жалюгідні — зі страшненькими обличчями, ноги не згиналися, а лопалися з часом по швах, у п’ятках протиралися дірки, і то миттєво, часом напівлисі, із криво пошитим одягом і погано намальованими обличчями — які ще там ювелірні ґудзики) — чи не шкодили вони більше, ніж просто констатація факту: справжня Барбі — вибач, дитино, це занадто дорого. Я справді не знаю, яка відповідь правильна.
З одного боку, втішно і тепло, що деякі матусі й татусі робили те, що було їм до снаги в ті сутужні роки, і якось примудрялися добути хоч якусь ляльку, хай віддалено схожу на Барбі (моя мама ще й відшила для моєї «фальшивої барбі» такий розкішний та елегантний гардероб, що йому б позаздрила наймодніша в ті часи Барбі). З іншого, я ж бо знаю, як воно живеться із завченим із дитинства «бери, що є, хапай, що дають, бо потім і того не буде!».
Заміна справжньої мрії на дрібнішу, доступнішу, заземлення довкола дешевих, фальшивих речей, уміння вмовити саму себе, що «це ж така сама річ, ну трохи простіша» — навряд чи ми це усвідомлювали в дитинстві та найімовірніше мало рефлексували в дорослому віці. Але, як на мене, травма «ляльки, якої в мене не було» — це дуже реальна річ, яку зараз ми, дорослі жінки, дорослі дівчата, намагаємося перетравити, осмислити, виправити.
Чи не тому я цілу главу присвятила дивовижній мрії дитинства, ляльці Барбі у своїй книжці про дитячі спогади життя у 90-ті «Компот із патисонів»? Чи не тому ми в день вичитки рукопису цілу ніч листувалися із редакторкою, звіряючись одна одній, як ми мріяли, до болю в клітинах мріяли про справжню Барбі, зі справжнім взуттям на підборах, і як ці мрії так і не справдилися у дитинстві? Чи не тому мої подруги, почувши від власної дитини: «Мамо, а можна мені Барбі?», тієї ж миті готові скупити половину полиць в іграшковому, щоб їхня донька, не дай боже, не варилась потім пів життя у сум’ятті того, що «ти не гідна мати хороші речі, ти не заслужила на Барбі, ми бідні, ти бідна, це не для тебе і не про тебе?»
Можливо, розмови про травму від ляльки, якої в тебе не було, — то роздування проблеми на рівному місці. Найімовірніше, брак грошей у родині, який гранично відчувався, коли ставив тебе і рожеву коробку по різні боки прірви, навчив чогось корисного, як-от цінувати, що маєш, або заробляти так, щоб більше ніколи в житті між тобою та омріяними речами не стояло жодних перепон. Мабуть, відсутність Барбі в дитинстві — це той досвід, який треба було пережити і перетравити, виробивши власне ставлення до речей і подій. Можливо і найімовірніше. Але, як то кажуть, якщо у тебе в дитинстві не було Барбі…
«Я пригадую, як показували мультики вихідними, а в рекламі між ними показували ролики про Барбі. А ще у передачі “Зоряний час” дарували ляльок, і можна було виграти подорож до Діснейленду, і ти на це дивилась і думала: “Ну от, у когось є справжнє дитинство з усіма цими скарбами, а у мене воно таке убоге”. Мене ще в дитинстві голили наголо, бо мама казала, що їй нема коли займатися моїми зачісками, хоча я дуже хотіла довге волосся, мама на те казала: “Будуть воші”. І тому мені дуже хотілося Барбі з дуже довгим волоссям, щоб їй можна було робити зачіски, робити гофроване волосся спеціальними щипчиками, фарбувати спеціальним рожевим спреєм, щоб була Барбі-наречена чи принцеса, і все таке зефірне, наче в казці, а не темне і коричневе, як воно було в нас. Але моя мама вважала, що все те зайве. У мене потім з’явилась підробна Барбі, мені подарувала її сусідка на день народження, але маленький братик забрав у мене цю ляльку і десь дорогою загубив ногу. Це була ціла трагедія, але мама на це сказала, мовляв, ти вже велика, соромно в ляльки гратися, віддай братику. І я віддала. І тепер, коли моя доня щось хоче, ми намагаємось їй це дати, щоб у неї не було такого розчарування, як у мене, щоб у неї не було травми, коли вона щось хоче, а батьки того не можуть дати…»
«Барбі це була така недосяжна для нас мрія! Я була десь у шостому чи сьомому класі, в однієї дівчинки зі школи мама поїхала в Польщу і привезла їй справжню Барбі. У нас у класі більше ні в кого такої не було, ми залишалися після уроків, вона гралася зі своєю Барбі, а ми… пальцями гралися, бо ж ляльки більше ніхто не мав. За кілька місяців ми з батьками поїхали в магазин, і мені купили, звісно ж, несправжню Барбі, обличчя в неї було якесь кругле і шорстке, здавалось, наче прищами обсипане. Я чекала на справжню Барбі, а це була не вона. І пригадую, з одного боку, розчарування, бо ти хотіла справжню, але з іншого, я себе мало не щипала пальцями, бо не могла повірити, що у мене нарешті теж є лялька, хай не Барбі, але «типу Барбі». І я гралася з нею аж до 10-го класу, ховалась із цим, мені було соромно, бо в такому віці дівчата вже на побачення ходять, а я оце з ляльками, закривалась у кімнаті і гралась, щоб ніхто мене не бачив».
«Відсутність справжньої Барбі мені компенсували паперові ляльки, бо ти собі сама щось намалювала і тішишся. Мені сестра привезла з Києва таких двосторонніх ляльок, які ти вирізаєш із двох боків, і в них є і перед, і зад. Вона привезла мені тоді цілу родину — мама, тато, двоє дітей, навіть будиночок для них був і по комплекту одягу в кожного. Я малювала їм одяг на всі сезони! У мене була подружка із дуже бідної сім’ї, то для неї паперова лялька взагалі була нормою, яка ще Барбі. І ми з нею зійшлися на тому, що у нас є паперові й це добре! Цього досить».
