В український прокат 25 січня виходить німецький фільм «Сісі і я», вперше показаний на 73-му Берлінському кінофестивалі. Це ще одна візуально розказана історія про постать Єлизавети Баварської. Втім, режисерка фільму Фрауке Фінстервальдер навіть не намагається наближатись до історичної правдивості чи серйозності, а тим паче романтизувати складну долю імператриці Австрії в оковах бездоганної зовнішності.
Кінокритикиня Соня Вселюбська згадує образ Сісі на екранах протягом 20-го століття та на прикладі фільму «Сісі і я» зауважує, як змінилась ця кінорепрезентація в роботах режисерок.
Графиня Ірма (Сандра Гюллер) — гротескна діва 41 року, яку авторитарна мати поставила перед вибором: служіння Єлизаветі Баварській (Сюзанна Вольф) на посаді фрейліни або жіночий монастир. Отримавши ляпас від матері ще до початкових титрів і відчайдушно обравши перший варіант, Ірма вирушає на острів Корфу, де перебуває імператриця, та просто перед входом у палац долає виснажливі фізичні випробування. Адже імператриця любить довгі піші прогулянки й не терпить зайву вагу в людей зі свого оточення. Втім, чимось Ірма все-таки чіпляє ексцентричну Єлизавету. Це започатковує їхню короткочасну й дивну дружбу, яка вплине на долю кожної.
«Сісі і я» — це ще одна історична драма про велику Єлизавету Баварську. Постать Сісі не припиняє притягувати до себе всі засоби художніх переосмислень. Дійсно, її доля таїть у собі певну кінематографічність, де у голові лежить велика мелодраматична трагічність у вигляді неможливості особистого щастя, яке в її випадку вимагало свободи та спокою.
Сісі була видана заміж вже у 16 років за свого двоюрідного брата Франца Йосифа. Деспотична свекруха до кінця свого життя аб’юзила Сісі, тоді як діти імператриці нерідко гинули — перша донька померла від хвороби у дворічному віці, а єдина надія на спадкоємця закінчилася його самогубством. Все це лише посилювало схильність Сісі до «меланхолій», як у ті часи описували важкі депресії.
Неземна краса Сісі, що нерідко ставиться на чолі її ідентичності, насправді супроводжувалася нервовою анорексією. Сісі виснажувала себе суворими дієтами, фізичними вправами та в певний момент почала відмовлятись від фізичної близькості, щоб знову не втратити фігуру після вагітності й завжди тримати талію у межах 40 сантиметрів в обхваті.
Сісі, як зазначали біографи, дуже була схильна до психосоматики. Вона постійно хворіла, перебуваючи поруч із чоловіком та придворною рутиною, від якої Сісі буквально нудило.
Не дивно, що така історія життя, сповнена неврозів та обмежень, пройшла своєрідну подорож крізь роки та жанри, а популярність імператриці у візуальному мистецтві наразі переживає третій ренесанс.
Вперше фільм про Сісі вийшов уже через 23 роки після її смерті та ознаменував першу хвилю появи образу імператриці на екрані. Тоді це були історичні драми та комедійні мюзикли, популярні для тієї епохи, в яких постать Сісі відтворювали чоловіки-режисери. У 50-ті, в період післявоєнного кіноескапізму, Сісі стала гарним доповненням до персони Франца, тоді як її характер був представлений скоріше по-дитячому.
Єлизавета — майже досконала та примхлива красуня у виконанні Ромі Шнайдер, що гармонійно зливається з мальовничими альпійськими пейзажами. Ймовірно, саме таке втілення імператриці й залишалося найбільш культовим.
Проте недавно образ Сісі повернувся на екрани хвилею нового фестивального феміністичного кіно, знятого жінками. Згадаймо хоча б фільм «Корсет», що торік вийшов в український прокат. Романтизований чоловіками портрет молодої імператриці з непростою долею змінився на впевнену спробу зазирнути в душу дорослої королеви.
Візуальна фіксація на красі поступається детальним спостереженням за деструктивною поведінкою та гнітом зовнішніх впливів. Так, фільм «Сісі і я», у неминучому порівнянні з «Корсетом», продовжує розвиток цієї риторики, зокрема у навмисному наближенні до сучасності, попри історичний сетинг 19-го століття.
Буде неправильно ознаменувати фільм Фрауке Фінстервальдер «біографічним», тим паче коли сьогодні цей жанр активно деконструює сам себе. Що в принципі не є жахливою тенденцією, допоки режисери та режисерки використовують всілякі історичні перекручування резонно, даруючи глядач(к)ам нові осмислення.
Наявність наративної супровідниці в особі Ірми вже натякає на чималу суб’єктивність, знов нагадуючи, що костюмована драма ніяк не зобов’язує до правдивості. Адже деякі постаті історичних особистостей настільки міфологізовані, що, здається, вже стали незалежними інструментами для метафор як про сучасне, так і про вічне.
Сісі у Фінстервальдер чимось схожа на втомлену рок-зірку, яка томливо курить і намагається спіймати моменти свободи та щастя, використовуючи будь-яку можливість. Перша й найефектніша поява Сюзанни Вольф у баугаузних інтер’єрах палацу на Корфу в колі молодих придворних найбільше нагадує квір-комуну з ексклюзивними правилами.
Пізніше Ірмі видадуть спеціальні ліки для схуднення — кокаїнові краплі для щоденного вживання. Режисерка не погребувала показати булімію в прогресії, яка, як виявилося, у такій ситуації була заразною.
Фрауке Фінстервальдер говорила, що їй було важливо не просто шукати причини знаменитої обсесії до вічної краси. Розлад харчової поведінки є певною спробою отримати контроль над своїм тілом, який Сісі втратила ще у свої 16 років.
До іронії та тригерів режисерка додає чимало візуальної естетики. Оператори завжди намагаються відхопити якомога більше сонячного світла, що у сукупності з рухомою камерою у сценах на природі надає привабливо сюрреалістичного ефекту. Варто зауважити й навмисну відмову від корсетів, які стискали імператрицю все життя. Натомість вона одягнена в безформні кімоно та летючі сукні з тканин пастельних тонів. А також розпускає важке темне волосся, на догляд за яким Сісі витрачала по три години на день. Так режисерка підносить нам свою перевинайдену версію реального образу Сісі. Однак, винятково в моменти, коли вона перебуває географічно далеко від чоловіка.
Створюючи цю вигадану історію, Фрауке Фінстервальдер, зокрема, зобразила випадок нетипової дружби, яка попри весь дисбаланс влади між Ірмою та Сісі, як це не парадоксально, подарувала кожній небувале раніше зближення.
Безперечно, в зображених відносинах не складно роздивитись деструктивний вплив, неабияку співзалежність та, звісно, краплю квір-бейту. Однак, як відомо з історії, наприкінці Ірма буквально визволиться після смерті Сісі, на чому акцентується найсильніше. Прямо натякаючи на ідентифікацію Ірми та глядача/ки, фільм має окличний, майже утопічний кінець, адже жінка зуміла зробити суб’єктивні та мудрі висновки для себе попри всі стереотипи та впливи. Може, зможе й глядач_ка.
