Сидячи в кріслі, я прислухалась до збудженого гулу голосів, який заповнював кінотеатр. Здавалося, що вся зала аж наелектризована від очікування. Помічаю, що в ряду переді мною хтось відкорковує пляшку білого вина. «Відчувається, ніби ми на кінофестивалі», — каже подруга з крісла поруч. Але ж ні, це звичайний вечірній сеанс у п’ятницю. Проте на екранах має бути довгоочікуваний та точно незвичайний новий фільм грецького режисера Йоргоса Лантімоса «Бідолашні створіння» (Poor Things).
Йоргос Лантімос став відомим як режисер «грецької нової хвилі» — напряму в кіно, що через дивні та подекуди моторошні історії передавав песимізм авторів стосовно соціально-політичної ситуації в Греції. Найвідоміший фільм режисера того періоду — «Ікло» (Dogtooth) про задушливий та обсесивний батьківський контроль — здобув премію «Особливий погляд» на Каннському фестивалі та був номінований на «Оскар» як найкращий фільм іноземною мовою.
Починаючи з не менш химерної історії про кохання та шлюб «Лобстер» (The Lobster), ім’я режисера почало асоціюватися з авторським кіно, яке пропонує нові погляди на звичні жанри. Як «Убивство священного оленя» (The Killing of a Sacred Deer) переосмислювало жанр трилеру, так «Фаворитка» (The Favourite) пропонувала новий погляд на піджанр lesbian period drama («лесбійська історична/костюмована драма»).
В очікуванні фільму, коли перед очима миготять трейлери прем’єр, з подивом помічаю за собою хвилювання. Здавалося, чого б то? Відповідь проста: фільм промотують як феміністичний, у відгуках його неодноразово порівнюють із хітом цього літа «Барбі». А лейтмотивом трейлеру стає фраза: «Жінка, що прокладає свій шлях до свободи». Однак більшість творчої групи фільму, як-от режисер, сценарист, та й автор книжки-першоджерела, — чоловіки. Чи зможуть вони запропонувати female gaze на цю історію, яка безсумнівно його потребує?
«Бідолашні створіння» розповідають історію Белли Бакстер (Емма Стоун), яка стала новим експериментом лікаря з промовистим ім’ям Ґодвін Бакстер, роль якого виконав Віллем Дефо (скорочено «Ґод», що з англійської перекладається як «Бог»). Головна героїня на початку представлена нам як дитина, замкнена в дорослому тілі. Так воно і є, адже Ґод знайшов тіло жінки-самогубиці й задля порятунку життя пересадив у тіло мозок немовляти. Надалі ми спостерігаємо за стрімким дорослішанням Белли, яке прискіпливо конспектує помічник лікаря Макс МакКендлесс (Рамі Юссеф).
На початку Белла поводиться і справді як імпульсивна дитина: якщо вона чогось не хоче, то голосно про це заявить, а може ще й розіб’є тарілку на додачу, щоб подивитися, як на це відреагує її названий батько. Дитина в дорослому тілі жінки, яку виховують закритою від соціуму та таких соціальних почуттів як сором, починає наївно та беззастережно досліджувати не тільки світ навколо себе, але й своє тіло. Чого тільки вартує сцена, коли Белла відкриває для себе мастурбацію.
Надалі вона влаштовує справжній підлітковий бунт і втікає з дому разом із адвокатом-ловеласом Дунканом Веддерберном (Марк Руффало). Проте це не втеча заради кохання, це втеча заради пригод та самопізнання. Впродовж фільму Белла відкриває для себе світ: як чуттєві моменти життя (неймовірні тістечка паштейш у Лісабоні, алкоголь або порив тіла в танці), так й інтелектуальні. Белла починає читати Емерсона, який (о жах!) пише тільки про чоловіків, відкриває для себе соціальну нерівність та цікавиться засадами соціалізму.
І, звісно, секс! Насправді про це варто поговорити окремо, адже сексуальному пробудженню героїні приділена значна частина фільму: від мастурбації та першого сексуального досвіду до її роботи повією. З одного боку, такий акцент у дорослішанні Белли корелюється з другою хвилею фемінізму та секс-позитивним фемінізмом.
Та й акторка Емма Стоун додає в інтерв’ю: «Одна з речей, про яку ми говорили від самого початку і яку я вважала надзвичайно важливою, — це те, що Белла абсолютно вільна й не соромиться свого тіла. Вона не знає, що потрібно соромитися цих речей, приховувати щось або не занурюватися в новий досвід…»
Багато уваги справді приділено тілесності героїні, навіть таким, здавалося б, звичним проявам, як споживання їжі. Якщо Беллі не подобається страва, вона її просто випльовує. Здавалося б, що може бути простіше, але сприймається майже як суспільний бунт, особливо в наш час культу їжі. Проте якщо ми так багато говоримо про тілесність героїні, чому вона не відкриває для себе інші її прояви, як, наприклад, менструацію? Це запитання так і залишиться без відповіді.
До того ж усі головні персонажі в житті протагоністки — це чоловіки, які хочуть заволодіти Беллою тією чи іншою мірою та стають каталізаторами змін у житті героїні. Хоча фільм проходить тест Бекдел, час спілкування героїні з іншими жінками та вибудова дружніх стосунків із ними доволі незначні.
Безсумнівно, фільм має свої мінуси. Але водночас упродовж двох із половиною годин на екрані розгортається химерне та неймовірне дійство, де так багато прекрасного — чого тільки вартують костюми та декорації вікторіанської Європи з елементами стімпанку.
Найбільше вражає акторська гра Емми Стоун та як вона майстерно передає через пластику, вираз обличчя та інтонації голосу дорослішання своєї героїні. Недарма акторка вже отримала премію «Золотий глобус» (і це точно буде не остання її статуетка за цю роль). До речі, під час вручення премії Стоун сказала, що для неї цей фільм насамперед є романтичною комедією — де Белла Бакстер закохується в саме життя.
Чи стали «Бідолашні створіння» новим феміністичним маніфестом, кардинально переосмисливши засади фемінізму та патріархату? Ні. Проте чи це феміністичний фільм? Так. Ба більше — це прекрасна та чарівна історія дорослішання про кожну та кожного з нас, про нав’язані соціумом рамки та можливість їх зламу.
