Вперше Ганька показала норов років у шість, коли не захотіла цілувати ксьондзу руки.
Дівчинку спочатку заціпило, а потім вона випалила: «Не буду руку попові цюлювати».
— Чиє це дитя, — лагідно запитав священник.
— Долейчуків, — відповіла присоромлена тітка.
Ганна Долейчук була єдиною дівчинкою в сім’ї. Тож не відчувала браку любові зі сторони рідних. Вже тоді її темпераменту остерігалися і рахувалися з її думкою.
Серед усіх історій пасаж зі священником смішить мене найбільше. Навіть більше за той, де вона побила вчительку та повиривала пір’я з опудала в біологічному кабінеті на знак протесту. Це сталося тому, що вчителька смикнула її за волосся (у 40-х роках такий метод виховання дітей був цілком прийнятним). Також була історія, як Ганна у скупої свекрухи опівночі крала айстри матері на цвинтар. Як ледь не забила дев’ятикласника-сусіда за спробу її зґвалтувати. Він тікав додому через пліт і плювався кров’ю, а до хати Долейчучкиної вела кривава стежка багряних крапок на снігу. Саме за слідами крові мати Ганьки запідозрила лихе. Коли налякана вона забігла до хати, дівчинка сказала, що наступного разу його вб’є.
«Знаєш, Сашо, — дивляться на мене два водянисті ока старої, — у мене було скільки сили, що якби взяла бика за роги (стискає кулаки великих рук), то я б йому ті роги повиривала».
Просто Ганна з тих рідкісних типажів, навколо характерів яких пишеться драматургія. Якби її помістити на сцену театру, то можна було б обійтися без заготовлених реплік. Достатньо було б просто слухати її невимушену розмову, а ще — обов’язково дивитися на неї. Розпливчаста кремезна фігура, рівні лінії її обличчя — прямий, як підточений, вузький ніс, великі ясні очі. Як налиті Чорним Черемошем або небом.
Підсилювач звуку їй теж би не знадобився. Простуджений замолоду голос сипле громовицями, гуде, як похоронний оркестр. Вона ним однаково майстерно співає, молиться і кляне. Згусток сільського карпатського колориту, про який нині можна прочитати у книжках. Налякає кожного, гляне так, що по хребті холодом ковзає. Але якщо прислухатися, то кляне лише рудих слимаків, що помідори поїли, лається лише на псів, а потім їх загодовує, як опецькуватих дітей. Та й епічне «шляк би вас трафив» викликає з часом не більше ніж посмішку.
Тоненька свічечка викаблучується імпульсивно та підсвічує у темряві бабине лице, її рот зі вставними зубами рухається:
«Ішов гуцул з полонини, схотів води пєти. Залетіла муха в сраку — рішєв сі топити».
Години відключень світла передбачають довгі розмови. А якщо точніше — монологи. Жодні гаджети не втручаються, лише шарудіння листків книжечки, якою бавиться моя мала. На вулиці тріщить мороз і лають собаки. Ще не так пізно, але відсутність місяця в небі та вимкнені ліхтарі справляють враження глупої ночі.
— По войні в одному селі в горбах якось вовки вчительку з’їли.
— Як це?
— Повністю з’їли, лише ноги в чоботях осталися. Так, було таке. Навіть на мою маму колись вовчиця напала…
Собаки далі завивають, перемішуючи голоси з шипінням Черемошу: «А якою колись була річка?» Тут ми слухаємо описи Черемошу. Як по ньому дараби плавали аж до Чернівців. Про великі льодяні брили, про гуцулів, про кругляки дров. Так вона смачно та увиразнено це все переповідає, що здається, наче одночасно хтось прокручує документальний фільм на білому простирадлі. Коли говорить про кров, та так натуралістично, як це вміє баба, то я вже бачу, як тонка цівка гадюкою повзе по білосніжному полотні. А чорно-білі кадри стають вже такими, як на початку параджанівських «Тіней». Вона бачила тієї крові вдосталь: убитого брата, члена українського підпілля, убитої єврейської жінки. Єврейка лежала обабіч дороги, якою діти йшли до школи, і ще ворушила рукою. А також убитої кучерявої дівчинки у кофтинці в горох. Жила у картонній коробці, поки німці її не застрелили. Також багато крові у війну та після війни. Особливо багато пошматованих дитячих тіл — підривалися у нерозмінованих лісах. Сцени розвішаних на деревах кишок змусили Ганну Долейчук на деякий час відмовитися від м’яса. Проте цей досвід не відібрав у неї здатності співати.
Співає вона направду містично. Затягує хриплі низькі ноти і човпе з городу. Повільно, як велика черепаха. Слова старої козацької пісні підлаштовує під різні мелодії і так себе розважає. А ще нескінченними молитвами: зранку, увечері, а на свята цілий день. Інколи схожа на шамана, який зимою вигріває своє велике тіло на облицьованій блискучою кахлею печі.
Чоловік мій переповідає, що баба молодшою була ще злішою і постійно кликала свого Танасія. Тихого вдачею та закоханого по вуха у бабу. На фото на мене глипає пара гострих очей (майже лисячих) з-під кудлатих чорних брів. З першого погляду помітно в зовнішності діда щось і вірменське (вірмени пробіглися Прикарпаттям свого часу).
«Тан-а-а-а-а-а-а-а-а-а», — кричала вона приблизно так. Він кохав її і ніколи з нею не сварився. Якщо вже сильно баба йому допікала — відмовлявся їсти. Тоді вона вже його просила, бо баба терпіти не може, коли худоба і чоловік голодні.
Є фото, де він сидить на сходах літньої кухні. Висохлий вже, як кукурудзина, проте бадьорий. У білій лляній сорочці та із задертою по-парубочому чуприною. Та баба любить інше фото. На ньому Танасій лежить у труні, а кругом домовини похилили голови діти і багато внуків. Як присмалені соняшники. Навіть на чорно-білій світлині видно, що більшість із них у бабу — світловолосі та ясноокі. Лише одного хлопчика, схожого на чорнобривця, видають дідові брови. Баба з особливим трепетом ставиться до смерті. Смерть для неї — одна з небагатьох речей у світі, перед якою вона кориться. Смерть викликає у неї повагу. Вмирати вона не боїться, але і не поспішає.
Є у ній щось від Черчилля та шведської акторки минулого століття Сари Леандер. Вона могла б спокійно бути полководицею, політикинею або ж наглядачкою виправних таборів. Щоправда, мені важко уявити поряд із нею м’язисту німецьку вівчарку. Якщо відштовхуватися від того, що собаки походять на своїх господарів, то Ганні Долейчучці більше пасував би білий бультер’єр.
Ще є речі, яким вона заздрить. Хоч і дуже вправно це приховує, прикриваючись напускною зневагою. Йдеться про книжки та людей з освітою. Не раз я помічала, з яким апетитом вона зиркає на журнали та книжки. А коли я щось старе даю її спалити, вона то все до дірок перечитує. Одного разу до паперів потрапив журнал, де було фото військовослужбовця: «Я не змогла це спалити», — з правого її блакитного ока впала сльоза.
У цьому і проявляється уся суперечність її особистості: вона може бути повністю байдужою до чужого горя, її може мало що обходити, окрім власного городу, а потім вона розкривається з неочікувано шляхетної сторони.
— Бувало, я ніч не спала, читаючи книгу. Увімкну лямпу, поки Танасій спить, і читаю. Всю ніч читаю, а зранку йду працювати, навіть не відчуваючи, що не спала, — обмовилася якось баба Ганна. — Мій вчитель колись прийшов до мами: вашу Ганну варто відіслати вчитися. Дівчина здібна.
— Ви б хотіли вчитися?
— Мені треба було доглядати за хворою матір’ю, — відрізала сердито.
Більше ми до цієї теми не поверталися. Та я знаю, що хотіла. Найбільше у світі б хотіла. Те, що вищої освіти не здобула, — один із тих рідкісних випадків, коли, можливо, це до добра. Адже ми не знаємо, чи країна втратила сміливу реформаторку в особі Ганни Долейчучки, чи чергову фанатичку з нотками тиранії.
Часом вона захоплюється екзистенційними та релігійними питаннями. Ламає над ними всю ніч голову, а на ранок схиляє мене до філософської розмови. Або ж на кшталт: чи був Ісус Христос справді євреєм, як мусульмани ховають своїх небіжчиків, як відбуватиметься трибунал над путіним (в чому баба сильно сумнівається), як на «великій Україні» (а це все, що нижче за Черемошем) обробляють чорнозем.
Судження її не плутаються клубками, як це буває в інших людей похилого віку, а лягають прямо, як відкреслені косинцем лінії. Вона рефлексує майже на всі соціально-політичні процеси у світі та дає оцінку обличчям у телевізорі: у Бориса Джонсона немає ладу на голові ніколи, «сруля» Киву варто давно було вже на той світ відправити.
Її жінка — це половецька кам’яна баба. Лише остання вросла у степи, а баба Ганька — у свій город. Якщо вилізти на гору Овідій і звідти позирати на її садибу, то тички під квасолю скидатимуться на Стоунхендж. А сама вона — скам’яніла постать посеред моря зеленого шпинату. Треба дуже напружити зір, аби помітити, що фігура насправді рухається. Земля її притягує до себе. З роками баба сама наче наливається землею — рухи її стають важчими, засмальцьований кептар на ній ще більше блищить. Лише речі навколо лишаються стабільно надійними та архаїчними — стерта мильниця (дерев’яна дошка для прання одягу), чавунний баняк із присохлою кулешею всередині, буцімто вона випікала жовті розжарені сонця у ньому. Та так довго, наскільки довго існує світ. Також роскаль (інструмент для обробляння землі), який стає сухим у спеку, а після того як баба встромлює його в дощівку (дощова вода), набуває попередньої форми та служить її далі.
Десь я прочитала, що у прадавніх кочівників кам’яні баби уособлювали померлих предків. Не даремно цей образ спадає мені на думку, коли я говорю про Ганну Долейчук — абсолютно чужу мені кревно та ментально жінку. Просто вона акумулює в собі усю пам’ять про рід та історію. Її незворушність діє на мене, як заспокійливе, як оберіг від горя. Так, ніби, поки вона човгає між квасолею, варить кулешу, спалює старі газети в печі, вимолює дощу в неба, нічого лихого з нами не станеться. Вона — нагадування про те, що темні часи минають, а людині властиво виживати. Але лише за умови, що ти маєш сміливість бути чесною із собою, плекаєш у собі силу та віру у власну особистість.
