Я геть не здивувалась, коли відкрила новину з гучним заголовком, що мав би нажахати чи не кожного мешканця планети, й одразу ж побачила прізвище Вівека Мурті. Цей американський військовий лікар нещодавно увійшов до складу створеної при Всесвітній організації охорони здоров’я Комісії з питань самотності, а перед тим написав цілу книжку про силу людських стосунків під назвою «Самотність», яка в Україні уже пережила два перевидання. А, між іншим, у новині йшлося саме про те, що наразі самотність становить серйозну загрозу для людства, його добробуту і здоров’я.
Отже, тепер офіційно: до всіх бентежних загроз цивілізаційного виживання — поламаний клімат, ядерна небезпека, помножена на безумство диктаторів, понівечена екологія, загальний людський потяг до самознищення — додалася ще одна: самотність.
Як людство ми поступово втрачаємо здатність вибудовувати горизонтальні стосунки у суспільстві, підтримувати і живити кола спілкування, розчиняючись потроху в цифрових ерзацах дружби, емпатії, співчуття, віддаючи перевагу смайликам, наліпкам та влучним смішненьким рілзам замість дружніх обіймів, зорового контакту чи навіть крокування поруч одне з одним — власне, про це й пише у своїй книжці доктор Вівек Мурті, попереджаючи про те, що наше відчуття «світу в кишені на екрані телефону» — то химера, віртуальна ілюзія, в яку так хочеться вірити, але яка не має нічого спільного із реальним життям.
А коли стається життєва прикрість і з’являється потреба побути зі «своїми-людьми-поруч», цифрова хмаринка зв’язків розвіюється, і часом виявляється, що насправді поруч нікого нема. Нема нікого, хто обійняв би, розрадив, побув поруч і помовчав би з тобою разом чи навпаки поговорив, приготував би гарячий обід чи вигуляв твого собаку, приніс ліки, накрив ковдрою, зробив би для тебе щось реальне і відчутне на дотик, хоча б просто обійнявши тебе у скрутну мить, а не відбувся б сумним смайликом і коротеньким «ну, ти там тримайся!».
Первісні скупчення пралюдей еволюціонували із розрізнених войовничих племен у глобальну людську цивілізацію великою мірою завдяки природній людській здатності гуртуватися, об’єднуватися у спільноти, плекати й підтримувати соціальні й родинні зв’язки, принаймні так твердять науковці. Тепер, здається, пішов зворотний процес? Ми віддаляємось одне від одного на відстані цілих космосів, і найприкріше те, що втрачаємо потроху здатність зшивати ці розрізнені клаптики наших всесвітів у цілу й цільну ковдру.
Насправді не варто покладати провину за поширення епідемії самотності виключно на нашу дедалі більшу залученість у світ цифрових застосунків, мережевого спілкування і барвистих картинок на екрані, що їх можна прикликати до себе будь-якої миті та блаженно розчинитися в них, відгородившись від болючого світу муром із веселих мемів, «відосиків», картинок, чатів та умовної «всегараздовості».
До самотності в часи повсюдних комунікацій і дедалі краще розвинутих приладів та мереж доклалися сотні, якщо не тисячі непомітних оку змін, що їх приносили із собою роки технічного прогресу, урбаністичний спосіб життя, зміна системи громадського харчування, планування дозвілля тощо. Потроху відбувався непомітний перехід від «спільності» до «окремішності», від звичок купувати свіжі овочі й фрукти на базарі до замовлення продуктів в один клік на екрані (і нема потреби навіть із дому виходити й бачитися з людьми — «Фу, люди!»), від задушевних довгих розмов за кавою чи вином до коротеньких повідомлень у месенджері («Фе-е-е, розмови! Краще напишу!»), від планування дозвілля на природі в компанії друзів та рідних до запійних переглядів кількох сезонів улюбленого серіалу з ранку до ночі під час нерухомого вилежування на диванчику.
І насправді дуже важко сказати, яка з наведених опцій посилює нашу самотність. Може, просто це така ціна прогресу? Можливо, цей процес зворотний? Може, це й природно — ми ж стільки століть не знали іншого способу вижити, окрім як бути всім разом у щільній спільноті, тож трохи сепарації нам навіть на користь, а чутки про епідемію самотності — то насправді спосіб перестрахуватися і нагадати нам, що ми все ще потребуємо одне одного? Час покаже, що ще тут скажеш. Бо це справді дуже круто, коли застосунок супермаркету в телефоні вивільняє тобі купу часу на більш приємні справи, ніж штовхання візочка між полиць із гречкою та борошном, але стає трохи сумно, коли цей вивільнений час витрачається на мільйон разів переглянутий серіал.
І «кіношкова розвага» стає єдиною та безальтернативною розрадою і відпочинком у вихідні, бо всі твої друзі, як і ти сама, сидять по хатках і, не блимаючи, витріщаються в екрани — бо живе спілкування вимагає зусиль, вимагає ресурсу, викликає часом напругу і знесилення, тож ще треба вирішити, чи варто воно того?
Маю уточнити, що під «ми» я маю на увазі глобальне людство і простір безпечного проживання, бо все-таки війна вносить свої правки як у дозвілля, так і в побут, щоденні та буденні справи українців, коли часом «тупити в екран» і майже фізична неможливість перебувати поруч з іншими людьми є чи не єдиним способом підтримати своє функціонування за наших дуже непростих життєвих умов.
Епідемія самотності насправді не почалася з ковідом, як йдеться у звіті ВООЗ. Просто коронавірус відкрив очі на те, що самотність таки є проблемою сучасного світу. Ковід приніс карантин і самоізоляцію, кинув виклики медичним системам світу та збурив ряди «антивакцинаторів», але не хвороба роз’єднала родини, розвалила романтичні стосунки чи розвіяла дружні. Пандемія, зачинивши нас у власних домівках, підсвітила справжність усіх без винятку стосунків у наших життях. Справжні взаємини великою мірою лише зміцнилися — так, ми не могли фізично обійняти когось, але ті стосунки, що ми взаємно вважали цінними і важливими, продовжували функціонувати на автономному живленні вже закладеного у них ресурсу любові та поваги.
Ми не могли приїхати до батьків, але могли зателефонувати, провести вечір у фейс-таймі, могли листуватися і надсилати гостинці поштою, маленькі знаки уваги й турботи, ми могли говорити, підтримувати одне одного, бути поруч на відстані — це і є, зрештою, ознака здорових стосунків. А от відносини, що їх не підживлювали ані любов, ані повага, ані приязнь, які фундаментувалися на егоїзмі, на ситуативних вигодах, де проблеми заміталися під килимок, дослівно розвалювалися на ходу, оголюючи при тому всі болючі місця проблемних шлюбів, токсичних дружб, аб’юзерських стосунків.
Доктор Вівек Мурті, між іншим, говорить у своїй книжці про багатовимірність самотності. Загалом, самотність — це ваше особисте відчуття, що вам бракує соціальних зв’язків і контактів. Але все-таки є різниця між самотністю в юності й у старості, в суспільстві достатку і потужної державної соціальної підтримки (він наводить приклад Норвегії, де літні самотні люди більш пристосовані до самостійного життя, та країн Близького сходу, де тісне співіснування в когорті родичів і сусідів є визначальним і вирішальним, а самотність виглядає як повний крах) та гнітючим відчуттям відірваності від світу, від світла, від самого себе в часи війни і щоденних загроз життю та фізичній безпеці.
І гранична різниця існує між самотністю жінок та чоловіків. Бо жінки, приречені патріархальним суспільством на «піклування і догляд» за іншими (дітьми, чоловіками, старшими членами родини), дуже серйозно поставилися до завдання. І в цій вихованій здатності до піклування й турботи тепер фахівці вбачають найпотужніший ресурс до порятунку людства від самотності — принаймні жінок. Бо саме жінки, означені в суспільній ієрархії як «вічні доглядальниці й піклувальниці», виявилося, мають і вміння, і навички, і здатність, і ресурси надавати підтримку в межах своїх спільнот, будувати горизонтальні стосунки, відновлювати й налагоджувати зв’язки. Жінки вміють підтримувати, заохочувати, вміють надихати і залучати до громади нових людей, живити соціальні зв’язки — свої та людей поруч. Тоді як для чоловіків самотність нерідко стає вироком, що прирікає їх на смерть, бо, виховані в культурі суперництва, вони мимохіть опираються самій думці про це, що тут немає змагання за перше місце, а переможуть справді всі.
Тож досить лякати жінок отим сумнозвісним «помреш самотньою серед своїх сорока котів, якщо не вийдеш заміж». Повірте, жінка дасть раду і собі, і котам, і ще доброму десятку людей довкола. Інше питання — чи дасть собі раду «самотній чоловік», для якого піклування не те що про кота, а про самого себе — нерідко надзавдання із зірочкою.
Від самотності нема вакцини. Це погані новини. Годі чекати, що фармацевти винайдуть її та презентують людству як єдиний порятунок від самотності й забуття. Людські стосунки, як і здоров’я, як довготривалий проєкт потребують плекання, догляду й інвестицій часу, уваги, емпатії, доброти, співчуття, і не лише в дружбу чи стосунки з іншими людьми, а й у здорові стосунки із самим собою, зі своїм внутрішнім світом. Якщо мої слова видаються трохи пафосним надумуванням, то звернімося до фахівця та його книжки — доктор Вівек Мурті каже на майже трьохстах сторінках видання про те, що підтримка, дружба, соціалізація, активна участь у житті громади, волонтерство, творчість (від малювання до плетіння, від складання гербарію до написання книжок) і плекання кола «своїх» наразі є єдиним рецептом від самотності як для окремої людини, так і для великих людських спільнот.
