Вихідною точкою у моїй пам’яті та усвідомлення себе як чогось, що існує, був момент, коли я немовлям лежала на ліжечку, розмахувала рученятами і горланила. З батькового плаката на мене витріщалися обличчя Пола Стенлі та Джина Сімонса, розділені блискавкою на біле і чорне. Найбільше мене лякали очі — божевільні білі очні яблука, готові будь-якої миті випасти з очної ямки.
Спантеличені несподіваним вибухом істерики жінки метушилися по хаті з пляшкою коров’ячого молока, не підозрюючи, що насправді причиною вереску є саме Kiss, а не голод.
Чи могла я так рано пам’ятати цю сцену, чи її домалювала моя уява? Гадаю, усе було приблизно так, і очі були саме такими — помережані тонесенькими рожевими павутинками.
Такі очі були у батька, коли він входив у запій. Це його плакати висіли майже по всій хаті у дев’яностих. У цьому і був увесь батько – егоїстичний та інфантильний.
Проблеми з алкоголем мав усе моє свідоме життя. Точніше, ми мали проблеми: моя мати, моя вже покійна бабуся і, власне, я. Найгірше, що він кривдив людей, яких я любила. Матір одного разу вдарив головою об двері. Згадуючи про цю сцену, всередині мене вибухає ядерна бомба, і мені хочеться зробити собі боляче фізично. Часто трощилися стільці та буфети, гупали двері та билося скло, дзеркала, вази.
Було ще гірше, коли він не пив і спалахував, як бенгальський вогник на будь-яке криве слово. Що старшою я ставала, то рідше траплялися батькові запої: два рази на пів року, потім раз на рік. Та це все через виразки і шлункові кровотечі. А батько занадто себе любив, аби помирати рано. Він майже завжди гарно пахнув, добре одягався та мав гарний вигляд.
Шкіряна куртка та шкіряні штани тягнули за собою шлейф парфумів, я ніколи не бачила бруду під батьковими нігтями і волосся на його грудях. Навіть у свої за п’ятдесят він може похвалитися дельфінячою шкірою. Не те що він був тираном, просто до біса слабкий і, м’яко кажучи, неврівноважений. Це в жодному разі не виправдання травмі, якої він завдав моїй психіці, радше констатація факту: моїм батькам не варто було заводити дитину. Це була випадковість, збіг обставин, наслідки реальності 90-х. Тенденції сексуальної революції 60-х в Америці пускали свої паростки в незрілих головах громадян пострадянської України і доходили до нас аж занадто пізно у найгірший спосіб. Та хоч квіти ніколи не торкалися волосся моїх батьків, алкоголю, наркотиків і зневіри в часи їхньої молодості було достатньо.
Коли зійшлися мої батьки, то мало хто вірив, що з того могло б щось вийти. І краще б так і було. Мій до біса крутий батько після армії та моя травмована 16-річна мати, яка готова була втікати хоч до дідька, аби якомога далі від дому.
Коли вона завагітніла мною, то мати спочатку побила її шлангом. Мама вирішила повіситися на вербі біля ставка, та останньої миті або передумала, або в неї забракло сміливості накласти на себе руки. Також забракло сміливості зробити аборт. І хоч батько теж не хотів дитину та брати шлюб і сам відправив її на переривання вагітності, вони таки спробували побудувати сім’ю. Насправді все йшло за інерцією. Та не думайте, що моє дитинство — це історія бідної дитини з маргінального прошарку. Ні-ні-ні. Я росла аж надто залюбленою дитиною. Завдяки жінкам, які мене оповили любов’ю, — бабусям та мамі.
А ще на моє дитинство позитивно впливало ім’я мого відомого дядька-спортсмена. Це відвертало увагу оточення від того, що мій батько — алкоголік і злегка ненормальний. Натомість всі знали, що я племінниця чемпіона світу. Коли ми їхали в дядьковій дорогій машині, то я відчувала себе як героїня фільму «Сніданок у Тіффані» в ювелірному магазині. Інколи я забувала про це відчуття, а інколи продовжувала його шукати: безпеку, комфорт, відмежованість від світу непроникними товстими вікнами дядькового автомобіля.
Мені подобалося, як набігали ворожі гілки дерев, тягнулися дроти, подобалося споглядати, як злітають пташки з електроопор і пурхають у небо. У дядьковому авто мені так само легко мріялося. Світ замовкав у пахучому м’якому салоні. Інколи я уявляла, що мій рідний батько — насправді не мій тато, а його старший брат. Може, це ще й тому, що лише дядько Саша мав на нього вплив, із ним він ставав лагідним.
Моя мама без кінця-краю хворіла, і я постійно боялася, що однієї дощової осені або ж холодного березня вона таки помре. Та цього, на щастя, не сталося.
У дитинстві я думала, що була б по-справжньому щасливою, якби з нашого життя зник тато. Несвідомо, а інколи свідомо, він все постійно псував своїми нервовими зривами та запоями. Він ніби вносив у моє спокійне кульбабове дитинство темні фарби. Ще досі мене не полишає тривога, яка мишкою гнітилася у моєму малому серці, скільки я себе пам’ятаю. Страх, що станеться запій, і все піде під три чорти. Це лишається з тобою назавжди, і лише діти батьків-алкоголіків можуть це зрозуміти.
Я боюся телефонних дзвінків, особливо серед ночі, бо у слухавку можуть сказати погану новину, що тата або побили, або він у лікарні при смерті. І не те щоб я сильно боялася за його життя, але страшенно боялася змін, які можуть настати, коли твій замок може розпастися. Тому для мене так надважливо було, щоб усе трималося купи за будь-яку ціну. Прикро, що це сталося ціною маминого здоров’я. Але чи могло б бути по-іншому?
Я ще досі боюся стуків серед ночі у вікно, звуку гальмування машини біля будинку — це майже завжди сповіщало про погане.
Три десятиліття, мабуть, відтоді, коли на мене витріщався банькатий соліст Kiss, я не припиняю боятися.
І, хоч після того, як у мами стався рак, тато не п’є, це повторюється у снах.
З ним я не почувалася дитиною ніколи — поряд із татом треба було швидко дорослішати, інколи швидко діяти. Вмикати шосте чуття, нашорошувати вуха, принюхуватися. Не випив? Не зірветься? Не провокувати. Не говорити зайвого. Погоджуватися. Не сперечатися. Не заперечувати. Просити, аби зупинився сам, інакше це закінчувалося білими стінами лікарні. І часом він мене слухав.
Він майже ніколи не казав мені, що мене любить, але мої обійми (несвідомі обійми маленьких рук, які замикалися навколо його шиї) діяли на нього магічно.
Інколи ми проходили «відходняки» разом. Тоді я була біля нього в лікарні, не спала, прислухалася до його стогонів, кликала медсестру. Якось у нього сталася внутрішня шлункова кровотеча (це траплялося нерідко після запою), і він знепритомнів. А коли прийшов до тями, то навіть його смуглява від природи шкіра стала дуже білою. В очах був страх і ще щось… Любов? Він покликав мене і попросив лягти на груди (слухав, як підкрадається смерть). Я чула, як теліпає батькове серце, наче підбита ластівка біля зруйнованого гнізда. Мені просто тієї миті повірилося, що тато мене любить. Потім, звісно, своїми вчинками він доводив протилежне.
Я переконала себе в тому, що через свою сутність він просто не здатен на ту любов, якої від нього очікують. По суті, це виснажливо і неприємно, мати батька, в тілі якого наче живе інфантильна дитина, яка будь-якої миті, коли ти найменше цього очікуєш, може щось утнути, абсолютно не думаючи про наслідки. Я не одна й аж ніяк не унікальна у своєму досвіді. Просто діти батьків з алкоголізмом стають дорослими надто рано, вони не можуть до кінця прожити своє дитинство, це як маленькі вовченята з постійно нашорошеними вухами та хвостиком.
Батько завжди оберігав пташині гнізда, боявся кривдити павуків, цвіркунів та плазунів. Якось він повіз мене на «Яві» (скільки разів бабуся молила, щоб він той мотоцикл нарешті розбив) у ліс. Не встигли ми зайти глибоко, як він угледів скручену гадюку. Гадюка ніжилася на сонечку. Ми швидко вибралися з лісу, а вдома він мені розказав про змію. Абсурдно, що він так старанно оберігав мене від плазуна, але сам інколи перетворювався на диявола.
Батько слухав старий рок. Наплювавши на почуття інших, він вмикав магнітофон на повну гучність. Здавалося, що робив він це спеціально, аби дратувати всіх навколо й аби у бабусі боліла голова.
Пам’ятаю величезний ящик із касетами, акуратно пронумерованими та підписаними. Одного разу їх поїли шашелі, і батько божеволів від горя, а я тихо раділа. До нас приходили чоловіки, слухали ці касети, курили траву і говорили про музику. Це були теплі літні ночі, коли цвіркуни змагалися у майстерності з Led Zeppelin.
З ним я не почувалася в безпеці, хоч сама його поява завжди діяла на людей магічним чином. Вони всі одразу готові були йому підказати, допомогти, підвести, пояснити. Велися на безпосередність і зовнішність. Просто батько чомусь не подорослішав. І, хоч він вже не отруює нам життя (багато чинників спричинило ці зміни, зокрема його саркома), я не припиняю боятися нічних дзвінків і бачити сни про запої. Навіть якщо перебуваю за тисячі кілометрів від нього.
Я дивним чином чую його у собі: у своїх імпульсах, слабостях, коли дивлюся в дзеркало — бачу його очі. Коли кричу, плачу, замахуюсь перекинути у пориві відчаю крісло й останньої миті зупиняюся. Я не дозволю собі отруювати комусь життя. Ніколи. Я не дозволю собі перетворити на пекло існування людей, яких люблю.
