Олена народилася в Криму, Дар’я родом із Донецька, Саломе — вірменка з Гавару біля озера Севан: що об’єднує цих жінок? Опинившись під час повномасштабної війни за межами України, вони своїми силами, за власним бажанням, за правдивим покликом серця везуть, купують, шукають шляхи, дістають і добувають українську книгу для українських біженців: Олена — в Ляйпцигу, Дар’я — в Токіо і Кобе, Саломе — в Празі. А ще ці жінки вивчили українську мову і заговорили нею вже в дорослому віці — попри те, що ніколи не вивчали її в школі, не мали україномовного середовища чи просто охочих довкола говорити або читати українською.
Замість шукати відмовки, вони обрали говорити, писати, читати українською, а також робити українську книгу доступною і для дітей, і для дорослих у тих кутках світу, де звістка про війну накрила їх із головою.
«Люди хочуть читати щось таке, про що вони можуть сказати: “Ой, це ж про мене!”»
«Я рік працювала в німецькій школі з нашими підлітками з родин, які виїхали з України через повномасштабне вторгнення, і на моє перше запитання, кого ви знаєте із сучасних українських поетів, знаєте, що відповідають?» — цікавиться в мене українська письменниця Олена Богатиренко, яка вже кілька років живе у Ляйпцигу. Намагаюсь вгадати. Жадан? Іздрик? Чи, може, сучасним воліють називати Стуса або й Шевченка? На мої відповіді Олена гірко усміхається.
«Якби ж то Жадан! Ні, вони відповідають: “Пушкін!” Пушкін! Сучасний. Український. Поет. 75% дітей, яких я навчаю, відповіли: “Пушкін”. Я кажу їм: “Діти, річ у тім, що не сучасний, не український і не зовсім поет!” Я провела для них урок сучасної української поезії, змусила вивчити бодай один вірш за бажанням на пам’ять, розказала, що в сучасній українській поезії є і Сергій Жадан, і Галина Крук, ще якісь прізвища їм назвала, щоб вони хоча б імена їхні знали…»
Олена переїхала до Німеччини за кілька років до війни, а після повномасштабного вторгнення з усіх сил намагається просувати, пропагувати, прищеплювати українську книгу, розповідати про неї, привчати до неї. І не лише німецькомовну громаду, а й, власне, українську, яка неабияк розрослася із початком повномасштабної війни, але досі тяжіє до російськомовного продукту — медійного, книжкового, — бо його багато, бо він доступний, і взагалі, «какая разніца».
Олена зізнається, що вже давно думала над тим, як фізично донести українську книгу до читача, який її дійсно прагне і потребує: «Книжки з України я собі замовляю через подругу, з оказією вона їх сюди передає, і в мене вже назбиралась чимала бібліотека, але було питання, як “поділитися” книжками з іншими. Я ж не могла працювати такою собі бібліотекаркою, яка видає та особисто розвозить книжки!»
Та дізнавшись, що в міській бібліотеці Ляйпцига російські книжки є, а українських нема жодної, вона запропонувала адміністрації відкрити першу українську поличку. У бібліотеці охоче пристали на пропозицію:
«Вони відкрили і стали просувати таку собі “Кімнату мов”, де представлені книжки різними мовами світу. У травні 2022 року я передала кілька десятків своїх книжок для української полиці. Ми влаштували презентацію. І був цікавий момент, коли перед відкриттям я спитала, де саме нам розмістити нашу поличку. Спочатку нам запропонували місце поруч із російськими книжками. Я пояснила, чому такого сусідства бути не може в принципі, в бібліотеці все зрозуміли, відсунули російські книжки подалі від нас. Нині там вже понад тисячу екземплярів українських книжок, які не тільки я приносила, а закуповувала сама бібліотека, — у них є бюджет на замовлення книжок іноземними мовами, і спільно з благодійними фондами України вони поповнили полиці книжками українських видавців».
Олена розповідає, що найчастіше з українських книжок люди беруть читати сучасних авторів. Класика не користується популярністю, і далеко не в останню чергу тому, що «шкільна травма нудної української літератури» дається взнаки.
«Про класику теж треба вміти розповідати. Наприклад, я російськомовна дівчина з Криму, яка не вивчала і не читала в дитинстві української літератури. Мені вона цікава, але ж мені задурили голову тим, що українська класика — то щось страшенно нудне. Є люди, яких настільки шкільне вивчення укрліт знудило, що зараз вони і чути не хочуть ані про Шевченка, ані про Лесю Українку. А крім того, люди хочуть читати щось таке, про що вони можуть сказати: “Ой, це ж про мене!”»
Окрім співпраці з бібліотекою і поповнення тамтешніх полиць українськими книжками, Олена презентує українські видавництва на німецьких книжкових заходах — представляє книжки, розповідає про видавців (наприклад, на Ляйпцизькому книжковому ярмарку — про видавництво «Білка») і продає їхні книжки, які ті передають їй через волонтерів, знайомих і просто небайдужих до долі української книги людей.
А ще Олена працює над тим, щоб документувати спогади про війну, навчаючи жінок, які виїхали під час війни й опинилися в Німеччині, описувати і фіксувати свій досвід «від першої особи»: «Ми провели серію майстер-класів на тему “напиши свою історію”, де я ділилась досвідом, розповідала жінкам і дівчатам, які тікали від війни, як найкраще і правильно розказати про себе, про пережитий досвід і при цьому не зазнати ретравматизації. Деякі історії я сама записувала за жінками, бо вони все ж не письменниці, і декому простіше було розказати словами, ніж зафіксувати на папері. Моя глобальна ідея — не просто видати ці тексти в Україні, а ще й зробити переклад німецькою та видати історії тут, щоб ознайомити німецьку авдиторію з тим, що відчували і пережили наші жінки».
«Якщо ти хотів знайти щось справді україномовне, то треба було дуже сильно постаратися і дуже довго шукати»
«Коли в Японію після початку повномасштабної війни приїхали українські біженці, постало питання, як зберегти українську мову і для дітей, які щойно евакуювалися, і для тих, хто, як моя донька, народилися тут. У нас маленька діаспора, але після того як уряд Японії пішов на безпрецедентний крок і дозволив біженцям, котрі мали тут родичів, приїхати без бюрократичних перешкод, наша громада збільшилась удвічі», — пояснює волонтерка Дар’я Муракамі, яка вже майже десять років живе та працює в Токіо.
За її словами, існував неабиякий ризик, що російськомовна громада з білорусів, росіян, казахів, які давно вже мешкають в Японії, «проковтне» українців хоча б тому, що російськомовних шкіл, культурних осередків, навіть книжок набагато більше, ніж україномовних. «Якщо ти хотів знайти щось справді україномовне, то треба було дуже сильно постаратися і дуже довго шукати», — звіряється Дар’я.
«Я фанатка книжок, — каже вона. — Коли в Японії почали відкриватися центри підтримки українців, я почала звертатися до одного, до іншого, пропонувала зробити хоча б для дітей такий куточок, де б вони могли прийти та почитати українські книжки. Бо діти потребують цього! Їм важливо читати казки, знати, що все гаразд, тим більше, коли вони в іншій країні, коли у них такий стрес, і батьки багатьох із них служать у ЗСУ — у когось мати, у когось батько, а то й обидва. В одному з центрів погодились зробити маленьку українську бібліотечку».
За словами волонтерки, самотужки наповнити бібліотеку було б надзвичайно дорого, бо і самі книжки, і поштові послуги з пересилання коштують чимало. Зрештою центр підтримки попросив Дар’ю допомогти обрати книжки, взявши на себе всі витрати, і тоді закупили майже сотню видань. Але постала інша проблема — центр оголосив, що доступ до цих книжок матимуть лише діти з евакуйованих родин, які приїхали до Японії після початку повномасштабної війни.
«Я кажу: “А що мені робити з донькою? Що робити іншим українцям, які вже роками живуть в Японії? Ми що, не українці?” Звісно, оскільки я допомагала центру з книжками, мені особисто вони дозволили користуватися ними — як виняток, але ж що було робити іншим?»
Тож Дар’я вирішила облаштувати ще одну бібліотеку українських книжок, але якою могли б користуватися всі: і українці, які приїхали після початку великої війни, і ті, хто вже давно мешкали в Японії, і японці.
«Центр підтримки у Шібуя (мистецький район Токіо) сказав мені: “Ви — українці, у вас спільний біль, нам байдуже, чи ви евакуйовані, чи давно живете в Японії, ми виділимо полиці, щоб усі могли брати ці книжки і читати”. І нам надіслали 100 книжок від “Видавництва Святого Лева”, які закупила одна ІТ-компанія, це неоціненний для нас подарунок.
Отже, зараз у Токіо дві українські бібліотеки — одна, що працює для біженців, інша — для всіх охочих, для якої я віддала 50 книжок, що або сама купила, або мені надіслали небайдужі люди з України».
За словами жінки, її подруга в місті Кобе, подивившись на ревний запал, з яким Дар’я заопікувалась книжками для українців, зізналась: «Ти мене надихнула, зробімо ще й українську бібліотеку в Кобе». Тож наразі дівчата збирають книжки для третьої української бібліотеки в Японії. Їх вони купують самі, а також зробили оголошення в соцмережах, і книжки тепер їм надсилають охочі підтримати з усієї України.
Дар’я з подругою опікуються ще й книжковим клубом, на онлайн-зустрічі в якому запрошують українських письменників та письменниць, а для дітей придумують цікаві конкурси з невеличкими призами, щоб читання було не тільки повчальним, а ще й радісним та розважальним.
«Наш книжковий клуб проти піратства — це головна умова. Коли вибираємо книжку на наступну зустріч клубу, то я даю посилання, де її можна придбати, або ж ця книжка є у нашій бібліотеці. Був досвід, коли один австралійський клуб робив посилання, де можна безплатно завантажити книжку, то ми в них питали: “Ну невже в Австралії настільки низькі зарплати, що не можна купити одну електронну книжку українською на місяць?” Я вважаю, що купування підтримує і автора, і видавця, і книгарню, ще й пошту, якщо я замовляю друкований примірник. Аж чотири українські бізнеси!»
Найбільшим попитом у бібліотеці користуються дитячі книжки, а також сучасні письменники. Втім, Дар’я зазначає — люди часто самі не знають, що вони хочуть почитати: український книжковий світ для них є чимось далеким, невідомим, незрозумілим.
«Ті, хто живуть в Японії давно, вже злилися з російськомовним контентом і про існування українських письменників і гадки не мають. Наш книжковий клуб, зокрема, ми і створили для того, щоб розказати людям, що у нас є письменники і що в українській літературі є що читати, окрім шкільної програми. На першому засіданні клубу ми говорили про те, що наше враження про українську літературу — наче це щось депресивне, сумне, а письменник — обов’язково мертвий класик. А ми хотіли показати, що у нас є письменники, що у нас є жива література! Якщо люди цього не знають, то приходять до нас, дивляться на полиці та питають: “А Акунін у вас є?” Тому я детально розповідаю про наших авторів, про наші книжки, щоб люди, які хочуть читати українську літературу, знали, що їм обрати».
За словами Дар’ї, до Української бібліотеки в Токіо за книжками приходять також і японці, які почали вчити українську мову. Каже, що таких чимало. При українському посольстві в Токіо раз на місяць проводять уроки української мови для дорослих, підручник для яких написала українська філологиня Оксана Піскунова з Горлівки. Приходячи в бібліотеку, японці починають з дитячих українських книжок, але потроху просуваються і до сучасної української літератури.
«Я з Донецька, — каже Дар’я. — Виїжджала вже після окупації міста, і моя родина теж. Тоді розмовляла ще російською, бо я з російськомовної родини, але зараз я просуваю українську книжку, українську мову в Японії, моя донька вчиться онлайн в українській школі. І я намагаюсь робити так, щоб мені не було соромно перед моєю донькою, щоб вона мені потім не казала: “Мамо, ти ж українка, чому ти розмовляєш російською?” Мені за це було б соромно перед моїми предками».
«Кожен наш захід починається з того, що діти називають свої імена та місто в Україні, звідки приїхали»
«Під час наших книжкових зустрічей всі говорять винятково українською мовою, — каже книжкова івент-менеджерка Саломе Енгібарян, яка під час повномасштабної війни змогла виїхати з-під Києва до Праги. — Навіть діти з російськомовних родин намагаються розмовляти українською. Хай вони роблять багато помилок, але вони пробують, вони стараються, і те, що вони прийшли на книжковий захід, пов’язаний з українською книгою, це їм уже великий плюс. Діти навіть роблять одне одному зауваження. Одного разу маленький хлопчик років шести сказав дівчинці, коли та заговорила російською: “Говори українською, російська — мова окупанта!” — з усмішкою згадує вона. — Я звернула увагу, коли говорю українською, а я ніколи не переходжу на російську, це принципово, то людина часто сама переходить на українську в розмові. Це дорослі, а з дітьми ще простіше!»
Саломе — вірменка. Українську мову почала вивчати у 90-ті роки, коли переїхала до Києва разом із чоловіком і дітьми — батьківщина Саломе тоді переживала надзвичайно скрутні й темні (дослівно!) часи, помножені на війну в Нагірному Карабаху. Та через три десятки років через нову війну, розв’язану росією, вдруге мусила зриватися з місця і шукати прихистку деінде. Зараз вона живе в Празі, волонтерить, вчить чеську мову й опікується дитячою книгою для українських дітей, які через війну так само, як і вона, опинилися в Празі.
«Коли так багато українців через війну опинилися за кордоном, то з часом почали відчувати брак української книжки, тому стали з’являтися ініціативи допомоги українцям саме книжками, одна з них “Книжки вслід”, проєкт бібліотеки ім. Лесі Українки. Вони почали в себе збирати літературу і надсилати “вслід” тим українцям, які прагнули українських книжок за кордоном. До цієї ініціативи стали долучатися фонди, зокрема в інших країнах. Одночасно з цим до мене почали звертатися українці. Наприклад, у Празі є “Будинок Добра” — гуртожиток, де під тимчасовим захистом живуть українці, і там дуже багато дітей різного віку. І мене стали просити складати рекомендаційні списки книжок для них. За рік мої списки склали приблизно тисячу примірників, які приїхали за цією ініціативою до Праги».
Коли Саломе дізналась, що в самому центрі міста працює громадський центр «Світло», де відкрили бібліотеку з українськими книжками, вона пішла до них і запропонувала: проводьмо книжкові зустрічі для дітей! Центр охоче погодився. Спершу ці зустрічі проходили раз на два тижні, але і батьки, і самі діти стали просити, щоб зустрічатися і говорити про книжки частіше, тож тепер вони збираються щотижня.
«Ці зустрічі мене дуже підтримують і підживлюють, особливо, коли я бачу очі цих дітей, слухаю, як і про що вони говорять. Кожен наш захід починається з того, що діти називають свої імена та місто в Україні, звідки приїхали. І це дуже важливо, бо ми розуміємо — ось, наприклад, зараз за цим столом сидять восьмеро дітей із різних міст, але нас тут об’єднує наша Україна, наш загальний біль, наша мова, література, книжка, яку ми прочитали і задля якої прийшли».
За словами Саломе, на книжкових зустрічах вони читають не тільки казки або чарівні історії. Насправді, каже вона, дітям важливо і цікаво говорити про війну. Це нелегко, зізнається жінка, бо чимало дітей мають батьків, які служать у ЗСУ.
«Ми читаємо переважно сучасні видання, книжки молодих авторів, про війну, про нас. Це важливо робити з правильними акцентами, з розумінням того, навіщо це робити. І діти слухають, їм дуже цікаво розуміти важливі речі про себе і про війну».
Саломе каже, що зараз, коли потік біженців трохи зменшився, а ті, хто виїхали на початку вторгнення, вже більш-менш облаштували життя, «волонтерські» безплатні книжки вони майже не отримують. Натомість замовляють або купують українські видання своїм коштом, надто коли вони почали з’являтися в продажу в празьких книгарнях. Саломе продовжує купувати книжки і віддавати їх для українських полиць в міській празькій бібліотеці та в центр, де вони з дітьми вони збираються на книжкові зустрічі.
«Сила слова — вона реальна. Людина, яка дружить із книгою і звикла по життю читати, обов’язково знайде собі й можливість читати, й шляхи, щоб купити книжку. Бо з початком війни ми дуже гостро зрозуміли і терапевтичний ефект книжки, і її роль у нашому житті. У Празі діє книжковий клуб для дорослих читачів, ми збираємось раз на місяць і читаємо винятково українські книжки українських авторів. Наприклад, цього місяця читали “Сад Гетсиманський” Багряного, і все це мені дуже імпонує. Всім цим, що я зараз спостерігаю в празькому житті українців, я й сама займалась, але для вірменської громади в Києві. Ми робили все для збереження “вірменськості” в Україні, а тепер я бачу, як те саме для збереження нашої “українськості” українці роблять у Празі».
