Мисткині Клубу творчої молоді
Відверті й сміливі мисткині Клубу творчої молоді: Алла Горська, Галина Севрук і Людмила Семикіна
Мистецтво — одна з рушійних сил змін. Фундаментальні державні перевтілення не виникають раптово: спочатку інтелігенція протоптує незвідані стежки для народу й самих себе. Клуб творчої молоді, що виник у 60-х роках у Києві, став однією з відправних точок переосмислення своєї культури. Це український суспільно-культурний осередок, що став центром молодої української інтелігенції, яких ми називатимемо шістдесятниками.
Клуб виник на початку 1960 року під егідою Київського міськкому комсомолу. Ідеєю клубу було об’єднання творчої молоді (поетів, художників, музикантів, артистів) поза радянськими спілками, тому що ті не сприяли експериментам.
З приходом художниць Горської, Севрук і Семикіної невелика спільнота трансформується й стає національно-культурним центром, питання суспільного й соціального звучання лунають на зборах частіше — це, наприклад, збереження церков і розслідування поховань жертв репресій у Биківні. Горська, Севрук і Семикіна — це мисткині Клубу творчої молоді, без яких осередок був би не таким сміливим, відвертим і талановитим.
Клуб творчої молодості
Галина Севрук
Галина Севрук 1970 року. Джерело: archive-uu.com
Рідною мовою
На дворі — 60-ті роки. З очей молодої Галини, яка за юного віку побачила Голодомор, Другу світову, німецьку окупацію й репресії, спадає полуда радянського світобачення й приходить національне.
«Як можна бути художником України та не знати української мови, літератури, історії, мистецтва. Я знала, що ці дисципліни у вищих закладах інститутів та у школах не викладались», — розповідає Севрук. І дійсно: здобувши освіту в Харкові й Києві, жінка не знала української! Вона невміло, але починає говорити рідною мовою.
В Клубі творчої молоді знаходить однодумиць: і поглядів національних, і мистецьких. Хоча диплом живописця при Київському державному художньому інституті отримати їй вдалося, однак і нетривалі ліберальні часи не сприймали мистецтва, незаангажованого соціалістичним реалізмом.
Севрук в молодості. Джерело: treasures.ui.org.ua
Молодь Творчого клубу в майстерні Севрук, 60-ті роки. Джерело: treasures.ui.org.ua
Прихід до кераміки й монументалізму
У 1964 році художниця Галина Зубченко, також із Клубу, знайомить Севрук із Ніною Федоровою — керівницею керамічної майстерні Академії архітектури на території Національного заповідника «Софія Київська». Мисткиня долучається до колективу й починає розвиватись в напрямі керамічних, монументальних робіт. Це був вільний простір, якраз потрібний Севрук для пошуку нових шляхів.
Завдяки монументалізму, роботі з глиною і керамікою, Галина реалізовує своє зацікавлення українською історією. Перша робота, що приносить Севрук успіх і згадки в пресі, — це «Плач Ярославни» 1964 року. Згодом, у буремні 70-ті, образи з минулих років величі рятуватимуть її творчість: з особливою теплотою пані згадуватиме образ Ярослава Мудрого та його доньок Анни, Єлизавети та Анастасії.
Мисткиня захоплюється язичництвом як способом мислення народу: виконує праці з Ладою, Мореною, Перуном, Велесом, Криницею-Берегинею та іншими. З її робіт остаточно зникає радянський академізм, натомість виразніше проявляються глибоко символічні образи, вкорінені в українську історію і міфологію, втілені у характерних монументально-декоративних експресивних формах.
Стиль Севрук вирізняється пластичністю, осмисленим крізь власне творче бачення національним колоритом і увагою до деталей.
Галина Севрук з реставраторами її панно готелю «Турист», 2020 рік. Джерело: st-sophia.org.ua
Відкрити виставки робіт Галини Севрук. Торонто, Канада. 1991 рік. Джерело: st-sophia.org.ua
Нищення робіт: історія повторюється
Того ж 1964 року разом з Опанасом Заливахою й товаришками з Клубу Горською, Семикіною і Зубченко до 150-річчя Тараса Шевченка виконує ескізи до вітража в Червоному корпусі Київського університету «Шевченко. Мати». Після затвердження ескізів друзі розпочали роботу над макетом. Щойно партійне керівництво побачило виконаний макет, то скликало термінове засідання. Ректор Київського університету Іван Швець на очах у десятків студентів власноруч розтрощив «ідеологічно шкідливий вітраж».
Влада знала найстрашніше покарання для творчої людини: двадцятирічне мистецьке вигнання й нищення робіт.
У 1969 році Севрук разом з інженером монтує стелу «Дерево Життя» на розі вулиць Володимирської та Льва Толстого. Районна архітекторка Києва замовила роботу, а Художня рада затвердила ескізи. Гроші були невеликі, однак після виключення зі Спілки художників через заяву-протест Галина бралась за будь-які замовлення. Дерево мало 5,5 метра висоти та 4 метри ширини.
«Тільки старі більшовики не розуміли доцільності “Дерева життя” (там мав стояти Ленін або Сталін). Я намагалась елементарно їм пояснити, та вони все одно казали, що знищать цю споруду. І це їм вдалось через шість років. Та все ж воно простояло до 1976 року, і закохані зустрічались біля нього, і було воно дороговказом для студентів Університету, біля якого стояло», — розповідатиме Севрук.
З друзями, 1962 рік. В центрі стоять Семикіна і Севрук. Джерело: archive-uu.com
«Дерево життя» знищили, зімітувавши аварію
Останньою монументальною роботою Севрук є панно для холу готелю «Турист» під назвою «Місто на семи пагорбах» 1986 року. На ньому зображені княгиня Ольга та князь Ярослав Мудрий із донькою Анною — королевою Франції, птах Сирин та інші герої стародавньої історії Києва. І яка ж прикра тяглість традиції нищення праць мисткині — 2020 року горельєф демонтували. Під час демонтажу панно було серйозно пошкоджено, його «шматками» вивозили на тачці. Через два роки, в травні, реставратори «Софії Київської» презентували відновлену роботу. Панно наразі перебуває там.
Севрук на виставці своїх робіт. Справа — картина, присвячена Горській. Джерело: treasures.ui.org.ua
Галина Севрук та Ганна Шарай. Фото: Національний музей українського народного та декоративного мистецтва
Галина Севрук навесні 2021 року у своєму помешканні. Джерело: marieclaire.ua
Галина Севрук. «Панно Ярославни» і «Лісова пісня». Джерело: suspilne.media
Галина Севрук, 1969 рік, «Материнство». Джерело: archive-uu.com
Галина Севрук, 1982 — 1983 роки. Елемент керамічного панно “Чернігів”. Учасниками спільноти Chernihiv Monumentalism панно перевезене в постійну експозицію Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана. Джерело: treasures.ui.org.ua
Галина Севрук «Іван Мазепа». Джерело: treasures.ui.org.ua
Знищений макет вітражу «Шевченко.Мати»
Реставроване панно «Місто на семи пагорбах» Галини Севрук. 2022 рік. Джерело: village.com.ua
Галина Севрук «Батько відходить», 1971 рік. Джерело: archive-uu.com. Того року помирає батько Севрук.
Галина Севрук, панно кафе “Фенікс” готелю “Русь”, 1979, Київ, глина, поливи, емалі. Джерело: secondaryarchive.org
Знищений макет вітражу «Шевченко.Мати»
Галина Севрук та її найвідоміша робота «Місто на семи пагорбах». Джерело: vechirniy.kyiv.ua
Клуб творчої молодості
Людмила Семикіна
Семикіна в 70-ті роки. Джерело: treasures.ui.org.ua
Талановита й невпинна
Одеситка, донька партійця високого рангу, що відмовився організовувати штучний голод, і потужна постать мистецтва — все це про пані Людмилу. Талановита й невпинна Семикіна завжди знаходила способи нести свої витвори в маси попри виключення з партії.
Вперше вигнали з партії за вітраж до 150-річчя Шевченка, що його виконала Семикіна й подруги з Клубу творчої молоді. Вердикт Спілки художників УРСР був таким: «Вітраж дає грубо викривлений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т.Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа. У такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, яка є нічим іншим як стилізованим зображенням богоматері».
Людмила Семикіна в 1950-ті роки. Джерело: treasures.ui.org.ua
Людмила Семикіна в молодості. Джерело: treasures.ui.org.ua
Публічне судилище
Невдовзі після поновлення, 1968 року, Семикіна підписує знаменитий «Лист-протест 139-ти» на ім’я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного. Кінематографісти, письменники, вчені, артисти й художники підписали його з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів.
Опісля було публічне судилище, на якому тих, хто не каявся, виключали з партії: Людмила опинилась серед них, як і її подруги — Алла й Галина. Жіночу трійцю вигнали з партії, що означало для них заборону виставок і державних замовлень, робило неможливим заробіток живописом.
Людмила Семикіна обрала інший напрям — почала працювати з дизайном одягу.
Знімальна група «Захар Беркут», 1971 рік. Крайня справа — Людмила Семикіна. Джерело: treasures.ui.org.ua
Кадр з фільму «Захар Беркут» 1971 року. Костюми Семикіної
Дизайн. Перепрочитання історії поглядом мисткині
70-ті роки. Режисеру Леоніду Осиці, який тоді працював над кінокартиною «Захар Беркут», порекомендував мисткиню Георгій Якутович — знайомий Семикіної з університетських часів. Раніше у галузі кіно Людмила не працювала, тож навчання відбувалося просто на знімальному майданчику. Секрети нового ремесла опановувала, йдучи шляхом випробувань, із допомогою істориків, художників і архівістів.
«Якось дорогою до перевалу (в Карпатах режисер запланував зняти одну з найважливіших сцен фільму) ми зупинилися в невеличкому містечку. Пригадую, як, очікуючи автобус, мало не вся група, одягнена в костюми, гордовито, без поспіху курсувала головним майданом, заходила в кав’ярні… Гуцули (а вони завжди розумілися на своїй, так би мовити, етнографічній “формі”) з неабияким інтересом розглядали гостей. Я зауважила, що нова “форма” їм припала до душі», — розповідала Семикіна про оцінку своїх дебютних творів дизайну одягу.
Вершиною її творчості вважається виставка текстильної пластики «Високий замок» 1996 року, яку вона готувала протягом трьох років без помічників. Це відтворені власноруч Семикіною строї давнини. Її образи — художній вигад у поєднанні з історичними фактами про костюми часів Київської Русі й не тільки. За цю серію 1997 року її вшанували званням лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Людмила Семикіна. Джерело
Людмила Семикіна. 1963 — 1964 роки. З серії «Легенда про Київ». Джерело: treasures.ui.org.ua
Людмила Семикіна. 1963 — 1964 роки. З серії «Легенда про Київ». Джерело: treasures.ui.org.ua
Людмила Семикіна. «Князь Тетерів», 1992 рік, з серії «Високий замок». Джерело: treasures.ui.org.ua
Людмила Семикіна. «Сарматка», 1993 — 96 роки. Джерело: treasures.ui.org.ua
Людмила Семикіна. «Мирослава», 1993 рік. З серії «Високий замок». Джерело: treasures.ui.org.ua
Ці дві мозаїки на станції метро «Почайна» були виконані Людмилою Семикіною
Клуб творчої молодості
Алла Горська
Алла Горська під час роботи над мозаїчним панно. Донецьк, 1965. Джерело: archive-uu.com
За порогом страху
«Вона переступила поріг страху — вона вже нічого і нікого не боялась. А це дуже небажано, небезпечно для тих, хто при владі», — з тугою й любов’ю розповідатиме про посестру Галина Севрук. Горська — єдина з трійці подруг, яка загинула, не заставши Незалежності.
Мисткиня, як і її подруги з КМТ, прийшла до української мови й культури в дорослому віці, опанувавши нове самостійно. У 1961 році в листі до батька, який тоді очолював Одеську кіностудію, Алла Горська писала: «Ти знаєш, весь час хочеться писати українською мовою. Розмовляєш по-українськи — і думати починаєш українською. Читаю Коцюбинського. Чудова мова…»
Алла Горська — учениця Київської художньої середньої школи ім. Т. Г. Шевченка [1947]. Джерело: archive-uu.com
Алла Горська під час роботи. Джерело: treasures.ui.org.ua
У стихії нації та мистецтва
Вона з головою пірнає в рух шістдесятників, творчо долучаючись до організації кожного заходу: і запрошення на Шевченківські вечори робила, і виставки «опалих» художників готувала. Горська була однією з фундаментальних сил Клубу. Перебування там, розмови з однодумцями укріплювали стиль Алли, не подібний до канонів соціалістичного реалізму. Вона створює портрети більшості своїх друзів-однодумців (у техніках темпери, гуаші, лінориту).
В рамках експериментальної театральної студії, заснованої шістдесятником і режисером Лесем Танюком при КМТ, виконує проєкти декорацій та ескізи костюмів до вистав «Матінка Кураж та її діти» за Брехтом, «Ніж у сонці» за Драчем, «Патетична соната» за Кулішем. Працює над оформленням вистав «Правда і кривда» за Стельмахом і «Отак загинув гуска» за Кулішем, які готувалися до показів у державних театрах. Обидва спектаклі було заборонено, останній зняли з показу просто в день прем’єри.
Здається, що Горська ніколи не покладала рук: за другу половину 60-х разом з однодумцями виконує неймовірну кількість панно в різних містах України.
Разом із Григорієм Синицею, Галиною Зубченко виконує для експериментальної школи №5 у Донецьку вісім мозаїк: «Життя», «Вогонь», «Космос», «Повітря», «Земля», «Сонце», «Надра», «Вода». З’являються мозаїки «Дерево життя» і «Боривітер» (Маріуполь, кафе «Україна»), «Вітер» (Київ, ресторан «Вітряк») та розписи для київських ресторанів «Вітряк» і «Полтава».
Останньою монументальною роботою Алли Горської стає невелика мозаїка «Птах» 1970 року, виконана у співпраці з чоловіком Віктором Зарецьким на фронтоні ресторану «Супій» у селі Гельмязів Черкаської області.
Алла Горська пише портрет Людмили Семикіної. Середина 1960-х. Джерело: archive-uu.com
Похорон Алли Горської. Київ, 7 грудня 1970. Джерело: archive-uu.com
Загибель
Горська мала неймовірний талант, працьовитість й прямолінійність суджень, часто ініціюючи національно-патріотичні події в русі шістдесятників і дисидентів. Нам лише залишається гадати, чому саме для неї радянські КДБісти обрали такий суворий спосіб розплати.
28 листопада вона поїхала до Василькова, щоб забрати у свекра швейну машинку. Додому так і не повернулася. Тіло батька Зарецького знайшли 29 листопада на залізничній колії з відрізаною головою, а 2 грудня міліція таки відімкнула двері його хати й виявила в підвалі труп Горської. Точний удар ззаду по голові обірвав життя мисткині, а свекор, на якого повісили провину, був заслабким навіть ходити без палиці.
Смерть Горської стала великим потрясінням всього Клубу творчої молоді.
Її посестри-художниці зберегли в собі вміння до справжнього мистецтва без радянської полуди, відшліфованого таємними зустрічами й розмовами Клубу. Ці талановиті жінки існували без визнання роками, спостерігаючи за нищенням своїх робіт. Дочекавшись Незалежності, Семикіна й Севрук віддали всі сили, щоб встигнути втілити заплановане. В пам’ять про Аллу Горську, в пам’ять про тих, хто 1991 рік не побачили.
Робота над панно «Прапор Перемоги», картони на стіні. Зліва направо: Анатолій Лимарєв, Алла Горська, Борис Плаксій, Віктор Зарецький, Володимир Смирнов. Краснодон, музей «Молода Гвардія» 1968–1969. Джерело: archive-uu.com
Алла Горська. «Мапа України», 1960-ті роки. Джерело: archive-uu.com
Горська Алла Шевченко. Дума. Образ до вистави «Ніж у сонці» за поемою І. Драча, 1962. Джерело: archive-uu.com
Горська Алла Шевченко. Дума. Образ до вистави «Ніж у сонці» за поемою І. Драча, 1962. Джерело: archive-uu.com
Алла Горська. «Синій чоловік з рукою» 1962 — 1963. Джерело: archive-uu.com
Алла Горська. «Людина з мечем», 1962 — 1963 роки. Джерело: archive-uu.com
Алла Горська. Блокнот з ескізами театральних костюмів і декорацій до вистави «Отак загинув гуска» за комедією М. Куліша. Джерело: archive-uu.com
Алла Горська. Ескіз декорації до вистави «Отак загинув гуска» за комедією М. Куліша. 1962 – 1963. Джерело: archive-uu.com
Алла Горська. Ескіз декорації сцени згарища до вистави «Правда і кривда» за романом М. Стельмаха. Джерело: archive-uu.com
Алла Горська. Афіша вечора памʼяті Анатоля Петрицького. 1965. Джерело: archive-uu.com
Так виглядають маріупольські мозаїки Алли Горської зараз. Джерело: hmarochos.kiev.ua
