У сьомому випуску другого сезону подкасту «Чому їй не байдуже» головна редакторка DIVOCHE.MEDIA Оксана Павленко говорить із медичною волонтеркою Оленою Самойленко.
Олена розповіла про свій шлях до волонтерства, зацікавленість медичною справою та своє рішення возити ліки на деокуповану Херсонщину. Також вона поділилася, як їй вдається знаходити нове житло для родин, які готові переїхати на безпечнішу територію.
Медичне волонтерство та військова журналістика
Ми працюємо з медичним напрямом, із цивільними. Зараз я медична волонтерка в Херсоні. Сама я з маленького міста Антрацит Луганської області, яке вже дев’ять років в окупації. Я почала волонтерити, коли ще мені було 18. Ми працювали з дитбудинками. Це звичайне доставляння їжі, іграшок, памперсів для малечі тощо.
Коли я виїхала в Запоріжжя, то певний час очолювала там службу пошуку дітей. Ми розшукували дітей, які зникають або йдуть із дому, дітей, які йдуть з інтернатів через певні проблеми, і їх погано шукає поліція, тому що вважають, що вони просто пішли жебракувати, тому їх не треба шукати, бо вони вже самостійні.
В Запоріжжі ми з подругою зробили авторський театр, який працював жестовою мовою. Актори, які там були, самі вивчали мову жестів, разом вчилися, їздили в інтернати для людей, які погано чують, — це були як інтернати для літніх, так і інтернати для дітей, — і ставили там дуже прості новорічні мовні вистави дитячого рівня, але це був просто суперцікавий досвід.
Коли я приїхала в Київ, була волонтеркою на Майдані, працювала у хірургічному госпіталі й сортувала ліки в шпиталі, організованому біля Михайлівського собору. Потім працювала трохи в готелі «України» — я не медик. У мене є базова медична освіта, є суперзацікавленість медичною темою, я дуже багато її вивчаю. Сподіваюся, що час і можливості дозволять мені вивчитись нормально на медика.
Я була журналісткою, тому після Майдану поїхала в Крим. Була там на другу добу окупації, проїхала всі військові частини, спілкувалася з українськими військовими, передавала їм сигарети тощо. Я була з камерою, яку приховано носила на грудях, у мене була шапка-панда і великі окуляри. Я не виглядала загрозливо, тож спілкувалася з російськими військовими і здобувала інформацію. Пробула в Криму до 19 березня, коли вже було потрібно всім виїжджати, бо інакше були б проблеми.
Коли я їхала в Луганську область забирати доньку, яка була в моїх батьків в Антрациті, місто вже було окуповане, і проводили референдум. Через те, що Луганська та Донецька області дуже щільно заселені, дуже багато міст поруч один з одним, я проїхала 11 міст і в кожному проголосувала. Це була репортажна робота — показувала, що документів не питають, якщо людина має луганську прописку.
Після цього працювала з дітьми з ДЦП, я привозила іноземних спеціалістів з різними методиками корекції до українських інтернатів, вони навчали персонал, щоб вони показували людям, як можна працювати з такими дітьми, що, навіть якщо дитина не розуміє, як рухатися, її можна за два тижні навчити повертатися в ходунцях чи навчити якогось самообслуговування, навіть якщо у дитини суперважка спастика, можна навчити її за щось хапатися, сидіти, їсти. Ця робота тривала три роки.
Потім почалось повномасштабне вторгнення, і перше, до чого я долучилась, — гарячі лінії МОЗ. Вони набирали людей, які можуть сидіти на телефонах. Це був просто загальний чат, де вони збирали своїх людей, які мають хоч якийсь медичний досвід чи медичні знання. Зазвичай це були студенти або вже лікарі, але там було дуже багато організаційних запитань: як мені пройти МСЕК і отримати інвалідність? Де знайти стоматологію в Харкові, коли місто обстрілюють? Запитання були різні, зокрема і не суто медичні. Я працювала по шість-вісім годин просто на гарячих лініях, сидячи у Броварах.
Це була просто абсолютно віддана команда МОЗу, я побачила неймовірну командну роботу. Наприклад, уночі зателефонувала жінка, вже була не наша зміна, і каже: «Я перебуваю в селі, яке окуповане, в мене мала дитина, зникло молоко, я не можу її нічим нагодувати». І ми починаємо накидати варіанти, чим можна годувати, щоб не зашкодити двомісячній дитині. І потім я у фейсбуці знаходжу людей із цього села, і вони буквально передають через будинок із вікна у вікно козяче молоко цій дитині. Поки ми питання не вирішили, ніхто не пішов спати.
Поїздки на Херсонщину
Я ніколи не була в Херсоні. Після деокупації міста, після всіх цих неймовірних фотографій, як люди зустрічають захисників, просто бачила в якихось волонтерських групах запити на медичну допомогу, на ліки: нам потрібні інсуліни, нам потрібні ліки від тиску, ліки для людей, які пережили хірургічне кардіологічне втручання. Аптеки після деокупації почали просто зачинятися, два чи три місяці вони були майже повністю зачинені, в Херсоні неможливо було купити ліки.
У мене був досвід пошуку тих самих інсулінів для закупівлі, я дуже добре орієнтуюся в типах інсулінів, у типах препаратів від діабету, в онкологічних препаратах, у психотропних. Я розумію дуже добре за запитом — людина хоче просто якихось ліків, щоб себе заспокоїти, чи це життєво необхідний препарат. Тому я взяла чотири ящики ліків і просто поїхала в Херсон за два тижні після деокупації. Ми сконтактувалися з місцевим волонтером, який завозив такі ліки літнім людям, знає адреси. Я вселилася в гуртожиток, тоді ще не було світла, опалення, зв’язку повністю. Але знали, що є 10–20–30 людей навколо, яким дуже погано і яким потрібні памперси для дорослих.
Якщо ми в перший приїзд допомагали ста людям, то в останній — 1500. Коли мене питають: «Як ти верифікуєш людину?» — я кажу, що просто їжджу до них додому, ми просто з ними п’ємо чай, і я бачу, як вони живуть, що з ними відбувається.
Допомога родинам
Коли я бачу родину, якій треба виїхати, наприклад, через медичний стан, через абсолютну соціальну незахищеність, я їм просто обіцяю, що я їх вивезу і що в них все буде добре. Ми проговорюємо наступні пів року, зазвичай розповідаю: «Я знайду вам квартиру, ви не будете за неї платити, ви можете не працювати певний час, ми знайдемо вам лікарів. Я буду ходити з вами в лікарню».
Я просто приходжу і говорю — це, мабуть, момент впевненості. В момент, коли говорю, я дійсно впевнена, що ми зможемо допомогти, бо в мене така кількість друзів, така кількість людей, які дійсно суперкласні, що, якщо я когось попрошу, мені допоможуть.
Якось я йшла вулицею недалеко від мого гуртожитку, просто обходила район. Леонід Іванович продавав часник, калину, аджику домашнього виробництва, домашнє вино, і я в нього хотіла це все купити, щоб він міг піти додому, тому що вже було холодно на вулиці. Взяла собі аджики, часнику і, власне, цього вина, віддала йому 500 гривень — більше, ніж це коштувало, а він каже: «Ні, я не можу так, давайте поговоримо». І ми з ним почали говорити. Виявилося, що він вчився в КПІ, був одним з інженерів Київського ЦУМу, у нього неймовірна мова, він дивовижно фліртує у свої 82 роки.
Це була магічна зустріч, він каже: «Ходімо до мене додому, в мене там дружина, в неї рак грудей, їй теж, мабуть, потрібні якісь ліки, але я не знаю які. Я прийшла до них додому, познайомилася з його дружиною Вірою, ми багато говорили. Вона сказала, що їй потрібні якісь знеболювальні та ще окремий препарат, вона перебуває в ремісії, бо груди видалили хірургічно, але в неї є рецидиви. І наступного дня я їх знайшла, привезла і потім стала ходити до них кожного дня та умовляти їх виїхати, бо вони вдвох, вони одружилися декілька років тому.
Моя подруга Таня, яка має готель у Трускавці, запропонувала апартаменти для них на будь-який час, і на той момент я вже знала, що в мене є куди їх заселити. Я почала просто розповідати, як нам треба виїхати, як ми можемо це зробити, у них була хороша квартира, у них було хороше життя і вони люблять одне одного, але вони погодилися виїхати. Я їх чекала в Києві, ми зустрілися, влаштували вечірку в готелі, і я відправила їх у Трускавець. Багатьом людям в їхньому віці дуже важко щось змінювати. У Трускавці до них поставились з великою повагою, з ненав’язливою увагою, вони оформили себе як переселенці, самі знаходять собі можливість лікуватися. Віра вийшла в повну ремісію, у Леоніда Івановича хвороба Паркінсона, але його стан покращується. Але місяць тому, коли ми були в Херсоні, росіяни обстріляли їхній будинок, і був прямий приліт в їхню квартиру, її тепер нема.
Другий сезон подкасту став можливим завдяки підтримці Центру інформації і документації НАТО в рамках співпраці DIVOCHE.MEDIA та «Інституту конструктивної журналістики і нових медіа».
