Тара Вестовер вперше пішла до школи у 17 років. До того вона не лише не здобула освіти, а й була повністю ізольована від цивілізації, зокрема ніколи не отримувала медичної допомоги і навіть не знає точної дати свого народження. Батько дівчини, мормон-фанатик, готував сім’ю до кінця світу, змушував дітей працювати на звалищі старих автомобілів, а лікарів вважав поплічниками диявола, тому будь-які травми, навіть найтяжчі, дозволяв лікувати тільки народними методами. Втім, навіть попри таке дитинство Тара Вестовер змогла вирватися з лабетів своєї родини, здобути вищу освіту, а згодом і докторський ступінь — і написати про це книжку.
У 2018-му книжка Educated Тари Вестовер увійшла до десятки найкращих видань року за версією The New York Times. У 2024 році «Освічена», перекладена Оленою Любенко, виходить друком у видавництві «Артбукс».
Публікуємо уривок.
Після вечері тато вирішив, що пора їхати.
— Збирайтеся, — скомандував він. — Через пів години виїжджаємо.
Був ранній вечір — «Яке безглуздя, вирушати в дванадцятигодинну поїздку за кермом о такій порі», — зауважила бабуся. Мама запропонувала почекати до ранку, але тато хотів додому, щоб уже зранку йти з хлопцями збирати брухт.
— Я не такий багатий, щоб втрачати стільки робочих днів.
Мамині очі потемніли від тривоги, але вона промовчала.
Прокинулась я, коли машина врізалася в першу електроопору. Я спала на підлозі, під ногами в сестри, з головою накрившись ковдрою. Спробувала сісти рівно, але машину трясло й жбурляло з боку в бік — таке враження було, що вона от-от розвалиться, — і Одрі впала на мене згори. Я не бачила, що коїться, але чула й відчувала. Знову гучний «гуп», крен, мама на передньому сидінні кричить: «Тайлер!» — а потім фінальний сильний поштовх, і все, запанувала тиша.
Минуло кілька секунд, нічого не відбувалося.
А потім я почула голос Одрі. Одне за одним вона вигукувала наші імена. Тоді оголосила: «Всі на місці, крім Тари!»
Я намагалася закричати, але обличчя застрягло під сидінням, щока притискалася до підлоги. Я пововтузилася під вагою тіла Одрі, коли вона викрикувала моє імʼя. Зрештою вигнула дугою спину і скинула її, вистромила голову з-під ковдри й гукнула: «Тут».
Я роззирнулася. Тайлер вивернув торс так, що ледь не вивалювався на заднє сидіння. Очі в нього поступово лізли на лоба, коли він роздивлявся кожен поріз, кожен синець, кожну пару широко розплющених очей. Я бачила його обличчя, таке не схоже саме на себе. З рота на сорочку цебеніла кров. Я заплющила очі, відганяючи від себе видиво: спотворені кути його зубів, заплямованих кровʼю. А коли знову розплющила, то подивилася на всіх інших. Річард узявся за голову, накривши вуха долонями так, наче хотів відгородитися від шуму. Ніс Одрі був якийсь дивний, гачкуватий, з нього їй на руку лилася кров. Люк тремтів, але крові я не бачила. В мене самої на передпліччі був поріз, там, де мене притисло до каркаса сидіння.
— Усі цілі?
Батьків голос. Салоном поповзло загальне бурмотіння.
— На машині лежать електропроводи, — оголосив тато. — Нікому не виходити, доки їх не відключать.
Дверцята з його боку відчинилися, і на мить я подумала, що його вбило струмом, але потім побачила, що він вихилився досить далеко і зробив крок так, щоб тіло не торкалося машини й землі водночас. Памʼятаю, як підглядала за ним крізь розбите скло зі свого боку, коли він обходив машину, зсунувши червону бейсболку назад так, що козирок задерся догори, лижучи повітря. Вигляд у тата був дивний, підлітковий.
Обійшовши машину, він зупинився і присів навпочіпки. Його голова опинилася на рівні пасажирського сидіння.
— Усе добре? — спитав він. Повторив питання. Коли питав утретє, голос тремтів.
Я перехилилася через сидіння, щоб побачити, з ким він розмовляє, і тільки тоді збагнула, в яку серйозну халепу ми втрапили. Передня частина автомобіля була зімʼята, двигун дугою вигнувся над самим собою, наче складка в твердій породі.
На лобовому склі поблискувало ранкове сонце. Мені було видно перехресні візерунки розломів і тріщин. Знайоме видовище. На смітнику я бачила сотні одиниць розтрощеного лобового скла, кожна неповторна, з особливими бризками павутини, що розбігалися від місця удару, малюючи хроніку зіткнення. Тріщини на нашому лобовому склі розповідали власну історію. Епіцентром було невеличке кільце з розломами, що по колу розбігалися назовні. Кільце було прямо перед пасажирським сидінням.
— Усе добре? — благав тато. — Люба, ти мене чуєш?
На пасажирському сидінні була мама. Її тіло відвернулося від вікна. Обличчя я не бачила, але щось жахливе було в тому, як вона похилилася на сидінні.
— Ти мене чуєш? — перепитав тато. Кілька разів повторив. Зрештою ледь помітно, майже невловно ворухнувся кінчик маминого хвостика — вона кивнула.
Тато підвівся, глянув на проводи під напругою, на землю, перевів погляд на маму. Безпорадний.
— Як думаєш… викликати швидку?
Мені здається, що я чула, як він це сказав. А якщо сказав (напевно ж), то мама прошепотіла відповідь, а може, й не змогла нічого прошепотіти, я не знаю. Я завжди уявляла, що вона попросила відвезти її додому.
Потім мені розказали, що фермер, у чий трактор ми врізалися, вибіг з будинку. Він викликав поліцію, а ми знали, що це потягне за собою неприємності, бо машина в нас не застрахована і паском ніхто не пристібався. Минуло хвилин із двадцять після того, як фермер повідомив у «Електромережі Юти» про аварію, і смертоносний струм, який пульсував у кабелях, відімкнули. Тоді тато витяг маму з універсала, і я побачила її обличчя — очі, сховані під темними колами завбільшки зі сливи, і набряк, що спотворив її делікатні риси: деякі розтягнув, деякі стиснув.
Не знаю, як і коли ми доїхали додому, але памʼятаю, що схил гори у вранішньому світлі сяяв помаранчевим. Уже в будинку я дивилась, як Тайлер спльовує багряні цівки в раковину у ванній. Його передні зуби розтрощило об кермо. Зсунуті, вони стирчали всередину, до піднебіння.
Маму поклали на диван. Вона пробурмотіла, що світло ріже їй очі. Ми затулили штори. Вона захотіла в підвал, де немає вікон, тому тато відніс її вниз, і я не бачила її кілька годин, до вечора, коли з тьмяним ліхтариком віднесла їй вечерю. Побачивши, я її не впізнала. Обидва ока набули темно-фіолетового відтінку, такого темного, що здавалися чорними, і так набрякли, що я не могла зрозуміти, розплющені вони чи заплющені. Вона називала мене Одрі, навіть після того, як я двічі її виправила.
— Дякую, Одрі, але тільки темрява й тиша, більш нічого. Темрява. Тиша. Дякую. Трохи згодом навідайся до мене, Одрі.
З підвалу мама не виходила тиждень. День у день набряк погіршувався, чорні синці ставали ще чорніші. Щовечора я була впевнена: її обличчя вже таке деформоване, що далі нікуди, але вранці воно чомусь виявлялося ще більш темним і розпухлим. Через тиждень, після заходу сонця, ми вимкнули світло, й мама піднялася нагору. Вигляд у неї був такий, наче до лоба їй привʼязали два предмети, великі, як яблука, й чорні, як маслини.
Про лікарню більше не говорили. Момент для такого рішення було проґавлено безповоротно, і повертатися до нього означало повернення до всього шалу й страху самої автокатастрофи. Тато сказав, що лікарі все одно не зможуть їй допомогти. Вона в руках Божих.
У подальші місяці мама називала мене різними іменами. Коли це було імʼя Одрі, я не переживала. Але турбували розмови, коли вона зверталася до мене як до Люка чи Тоні, та й уся сімʼя — разом із самою мамою — сходилася на думці, що після тієї катастрофи вона вже ніколи не була такою, як раніше. Ми, діти, називали її «Очима єнота». Думали, що це суперський жарт, бо чорні кола трималися кілька тижнів, досить довго, щоб ми до них звикли й зробили темою для приколів. Ми гадки не мали, що це медичний термін. Очі єнота. Ознака серйозної черепно-мозкової травми.
Тайлер варився у всепоглинаючому почутті провини. Він винуватив себе в аварії, потім пішов далі — звинувачував себе в кожному рішенні, прийнятому опісля, кожному відгомоні, кожній реверберації, що проходили крізь роки. Він заявив права на ту мить і всі її наслідки, так, наче відлік самого часу почався тільки тоді, коли наш універсал зʼїхав з дороги — не було ні історії, ні контексту, ні будь-якої діяльності, доки Тайлер не започаткував це все, у свої сімнадцять років, заснувши за кермом. Навіть тепер, коли мама забуває якусь бодай найменшу дрібничку, в його очах виникає той вираз — як тоді, після зіткнення, коли кров лилася йому з рота, а він роздивлявся всю сцену, вбираючи очима те, що, як йому здавалося, було справою його і тільки його рук.
Що ж до мене, то я нікого не звинувачувала в тій ДТП, а найменше — Тайлера. То було щось таке, що стається, і крапка. Через десять років, після важкого переходу в доросле життя, моє розуміння зміниться, і аварія завжди нагадуватиме мені про жінок племені апачів і всі рішення, з яких складається життя, — про вибір, який роблять люди, спільно та самостійно, і який породжує кожну окрему подію. Незліченні піщинки стискаються в осадову породу і зрештою камʼяніють.
