30 листопада в український прокат виходить фільм «Як зайнятися сексом» британської режисерки Моллі Меннінг Вокер. Фільм виграв Каннський конкурс «Особливий погляд», де переважно представлені сміливі картини дебютантів. Фільм Вокер, який на поверхні нібито обіцяє ще одну підліткову драму про перший секс та алкоголь, обертається глибоким переглядом, що порушує все ще дуже актуальні теми не лише всередині суспільства, а й репрезентації жіночого сексуального досвіду у візуальному мистецтві. Кінокритикиня Соня Вселюбська розповідає про фільм та зауважує, як вдало він деконструює свій жанр.
Три подруги Тара, Скай та Ем вирушають на відпочинок на грецький острів Малія — дешеве та доволі популярне місце серед британської молоді. Вони щойно склали фінальні шкільні іспити, але намагаються думати не про тривожні результати, а натомість передчувати прекрасний початок літа, вільний від будь-якого почуття міри.
Головна героїня Тара має чітко сформульовану мету — припинити відставати від своїх подруг і нарешті втратити цноту. Однак глобальне питання, що викладено в назві фільму, залишається відкритим. Покладаючись на розкутість від алкогольного ефекту в галасливих туристичних клубах острова, героїня піддається потоку та інтуїції, яка ще від початку підказувала їй лихе.
Моллі Меннінг Вокер, 30-річна британська операторка, знявши десятки фільмів різного формату та хронометражу, успішно дебютувала як режисерка повного метра. Моллі народилася в східному Лондоні й була звичайною британською підліткою, тому певні події у фільмі зібрані з пазлів її пам’яті. У титрах вона дякує всім дівчатам, «з якими колись була у відпустці», а була вона у таких подорожах не раз. Утім, крім особистого досвіду дешевих готелів та блювоти з балкона, з Моллі сталося дещо страшніше. Так само, як і головна героїня її фільму, Моллі пережила сексуалізоване зґвалтування у підлітковому віці й відобразила свій сумний досвід та багатьох дівчат в образі Тари.
«Як зайнятися сексом» — примітне кіно хоча б тому, що воно банально не вписується в піджанр фільмів про підлітків на канікулах, у структурі яких обовʼязково є секс та алкоголь. Дійсно, у фільмі Вокер присутні ці речі, проте геть відсутня оптика, яка в схожих за синопсисом фільмах активно сексуалізує підлітків. Ба більше, в кінематографі такого жанру є доволі мало прикладів, де проблематика насильницького сексу впевнено будує сюжет.
Режисерка своєю прекрасною візуальною формою та голосною назвою майстерно приманює широкого глядача, що звик до поверхневості мейнстримного підліткового жанру. Саме такі очікування фільм впевнено розбиває. Глобально фільм маніфестує, що епоха сексуалізованих дітей на екрані та спотвореної романтизації їхнього досвіду має зникнути раз і назавжди.
Це вкрай необхідно для переривання порочного кола фільмів, які створюють спотворені уявлення про секс, при цьому пропускаючи важливість особистих кордонів та правил нової етики. Саме про це вже не перше десятиліття говорять теоретики та теоретикині, які досліджують фемінну репрезентацію у кіно.
Лора Малві — одна з таких теоретикинь — ще 1975 року у своєму есе «Візуальне задоволення та оповідне кіно» описувала проблематику репрезентації жінки на екрані. Малві наголошувала, що гегемонна модель кінематографу використовує концепцію male gaze (чоловічого погляду) та його забаганок.
У таких фільмах жінки зображені винятково як об’єкти чоловічих бажань і фантазій, а не як активні суб’єкти, які мають свободу волі та особисті бажання. Відповідно, візуальна об’єктивізація жіночих персонажів тісно співпрацює з кіномовою, де камера уважно розглядає жіночі тіла, знімаючи їхні фігури знизу.
Одним словом — видовищність обслуговує бажання еротичного споглядання, і все вищеописане, на жаль, дуже часто простежується у фільмах для підлітків. Тут буде доречно згадати й «Проєкт Х», «Американський пиріг», та й взагалі цілу хвилю фільмів нульових, які, до речі, нерідко крутилися українськими каналами.
Дуже цікаво, що в одному інтерв’ю Моллі Меннінг Вокер, рефлексуючи на тему фільмів про підлітків, які їй імпонують, наводить дещо не очевидні приклади: це «Акваріум» 2009 року режисерки Андреа Арнольд, «Ненависть» 1995-го Матьє Кассовітца та, неочікувано, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького.
Загалом ці фільми об’єднує підлітковий вік, в якому дуже різні індивідууми виживають у соціумі, що випробовує їх. Вокер вибудовує своє унікальне висловлювання, якого так не вистачає підлітковому кіно.
Тому в «Як зайнятися сексом» не слід очікувати спекуляцій відвертими та несамовитими моментами фізичного акту. Навпаки, режисерку цікавлять вирази обличчя героїні, які відображають біль і сум’яття сильніше за будь-які постановчі сцени. Багатий досвід операторської роботи Вокер разом із її режисерським талантом приніс дуже цікаву аудіовізуальну оповідь, яка ніби самостійно веде фабулу. На початку фільму вона немов грає з male gaze, майже пародіюючи його, і синхронно з розвитком подій навмисно ламає його.
Так, незграбна камера, яка ніби сама випила з десяток чарок текіли, перестає цікавитися тілами дівчат у неонових сукнях. Поступово вона концентрується винятково на виразі обличчя Тари, максимально наближаючись до її сумних, але щирих очей, що ніжно підкреслені блискітками.
Після зґвалтування клубну музику і гучні компанії буквально заглушує уривчасте дихання героїні, тоді як мозок жорстко повертає її до яскравих спалахів-флешбеків.
Океан емоцій, знятий широким планом, замикає глядача на її внутрішньому світі настільки, що надає метафізичний досвід почуття огиди та жалю до себе. Очікування від першого сексу, ймовірно, спотворені саме тими фільмами з 2000-х не виправдалися. Причому сама Тара не впевнена у факті свого зґвалтування, адже суспільство навколо грайливо запитує, як усе минуло, але ніхто не цікавиться, як вона почувається. Так із прямого запитання «Як зайнятися сексом?» Тара переходить до запитання, як цей «секс» тепер пережити.
Не маючи чіткої конструкції, на яку натякає назва, фільм якісно заповнює прогалини у здорових соціальних нормах і репрезентації сексу на екрані. Питання тільки, які інструкції до сексу нам надасть культура надалі.
