Організації, які допомагають жінкам

Війна відсунула їх у найтемніший куток, зробила майже невидимими та притлумила їхні голоси. Жінки з закритих спільнот (закритих чи з соціальних причин, як-от спільноти людей з інвалідністю, чи то через причини історичні, коли йдеться про спільноти національні, наприклад, ромські) сьогодні дуже часто залишаються сам на сам зі своїми проблемами і тими викликами, що несе війна, — бідність, гендерна нерівність чи гендерно зумовлене насильство.

Коли швидкої медичної допомоги чи миттєвого реагування годі чекати від неповороткого механізму державної бюрократії, часто на допомогу приходять невеличкі громадські організації, що зчіплюють на міцний соціальний клей когорти «своїх», даючи сил не лише розвернути соціальний прожектор у свій бік, аби нагадати про себе, про своє існування, а й надихають долати стигму маргіналізації, одвічного відсування «інших», «не-таких», «не-унормованих» у затінок.

Це три історії про те, як маленькі спільноти людей, замість впадати в зціпеніння та анабіоз, опановують мистецтво маленьких кроків для зрушення великих справ та допомагають жінкам із вразливих груп.

Гендерно зумовлене насильство набуває форм фіктивного шлюбу

«Зараз люди з інвалідністю стали ще обмеженішими в комунікації, а ті діти, які навчалися у школах ще до початку повномасштабного вторгнення, залишилися сам на сам у чотирьох стінах», — зізнається Лілія Шляхова, директорка громадської організації «Товариство допомоги особам з інвалідністю “Турбота”», що у місті Шостка на Сумщині.

За її словами, змішана форма навчання, коли діти займаються онлайн і максимум один-два рази на тиждень відвідують школи, стала справжнім викликом як для батьків дітей з інвалідністю, так і для самих дітлахів.

«Багатьом батькам довелося звільнитися, тому що дуже важко знайти таку роботу, що збігалася б зі шкільним графіком, а дитина з інвалідністю часто не може самостійно вийти онлайн, потрібна стороння допомога, яку майже в 100% випадків забезпечують батьки. Цим діткам і офлайн важко навчатися, то що вже казати про онлайн. Вони фактично замкнені в чотирьох стінах», — каже директорка ГО.

Загалом, визнає вона, нині люди з інвалідністю (вродженою чи набутою в дитинстві) — жінки, чоловіки, діти — в очах держави відійшли на задній план. Інклюзія зупинилась на пандусах, і далі не рушить. Та й навіть пандусами у Шостці не може похвалитися жодне укриття чи бомбосховище.

Старший син Лілії Шляхової має важку форму ДЦП і переміщується на кріслі колісному: «Я сама його віднести у сховище не можу, його треба на руках нести, а йому вже 17 років, щоб спуститися разом в укриття, мені треба, щоб був ще хтось поруч — мама або чоловік. Попервах ми дуже боялися тривог, ховалися від обстрілів деінде, зараз уже призвичаїлися ходити “за дві стіни”. На початку вторгнення були думки виїхати за кордон, але ж і дорога важка, і хто б нас узяв у евакуаційний автобус із кріслом колісним, ще й колони обстрілювали. І я собі думала: “А якщо обстріл, і треба десь бігти ховатися, як я його на руках понесу?”»

Виїхати жінку вмовляла і донька, але родина все-таки вирішила залишитися.

«Звісно, стало важко з війною. Ми вимушені ходити на роботу, раніше я могла залишити сина на кілька годин із донькою, а зараз страшно через тривоги. Я шкодую, що донька змушена навчатися онлайн, бо це насправді дуже слабенька освіта. Але іноді думаєш: може, так і треба було, щоб ми залишилися!» — розповідає Лілія.

Наразі один з успішно реалізованих проєктів «Турботи», що став у пригоді батькам, які працюють, — це створення безпечного і творчого простору для перебування дітей з інвалідністю: творчих майстерень, куди батьки можуть привести дитину, залишити під наглядом, в безпечному просторі «своїх», ще й знати, що дитина там не нудьгуватиме. Тут роблять пахуче мило і свічки, складають аплікації, займаються нескладним рукоділлям, а ще можна попити чаю і поспілкуватися з однолітками.

«У нас при організації працює кілька таких майстерень, куди приходять діти з інвалідністю. Через повітряні тривоги батьки самі зізнаються, що їм, з одного боку, не дуже хочеться залишати дітей навіть у майстернях, але водночас вони розуміють, як це важливо, щоб діти побачили одне одного, поспілкувалися, — пояснює Лілія. — І майстерні в цьому дуже допомагають. І не тільки дітям. Батьки так чи інакше вдячні за можливість привести на цілий день сюди своїх дітей, тут не чужі люди, всі батьки є членами нашої організації, і ми тут як одна велика родина. І можна бути спокійними, що, хоч дитина і не вдома, але вона не сама, за нею хтось наглядає, а ти можеш тим часом зайнятися життям, якимись справами, працювати!»

Дорослим членам спільноти, які мають інвалідність, «Турбота» так само стає у пригоді, особливо, коли йдеться про жінок, вразливістю яких не гребують користатися надто під час війни. Бо часто такі жінки не надто соціалізовані, мають дуже вузьке коло спілкування і зовсім мало поруч тих, хто міг би вчасно зупинити гендерно зумовлене насильство, яке набуває форм фіктивного шлюбу. Адже в обмін на згоду жінкам обіцяють золоті горі, а фактично — самий лише головний біль і купа юридичного клопоту.

«Деякі чоловіки, які не хочуть іти на війну, шукають шлюбу із жінкою з інвалідністю або з жінкою, яка має таку дитину. Обіцяють все на світі, а потім, коли вже одружилися, чоловік зникає, а жінка не знає, що робити», — звіряється Лілія.

Вона пояснює: справа не так у тому, що такий чоловік майже миттєво зникає з обрію, отримавши в паспорті штамп, значно гірше те, що жінка, взявши шлюб, втрачає пільги, що їй надає держава.

«Зокрема це питання й фінансове, бо якщо в такої жінки з’явився чоловік, то їй припиняють виплачувати соціальну допомогу чи позбавляють субсидії, оскільки тепер враховуються і доходи “чоловіка”. Жінки погоджуються, не подумавши», — наголошує директорка товариства.

Щоб зменшити кількість подібних випадків, а ще убезпечити жінок у майбутньому від будь-яких проявів насильства, для «Турботи» важливо навчити їх розпізнавати його — і не тільки у формі стусанів і побиття, а і й коли насильство набуває форм маніпуляції, емоційного приниження чи фінансового тиску. Один із навчальних курсів, який проводить організація, — «Право на любов», де молодим жінкам та дівчатам ще й розповідають про менструальну гігієну. Крім того, зараз вони разом зі своїми підопічними готують фотовиставку, присвячену боротьбі з домашнім насильством.

Ромська громада дуже закрита, і не кожна ромка погодиться розповідати сторонньому про пережите насильство

«Ромську жінку від народження виховують так, щоб вона виросла, вийшла заміж (обов’язково цнотливою дівчиною) і стала інкубатором дітей свого чоловіка, тобто народжувала і сиділа в чотирьох стінах. Ромська громада дуже закрита, і не кожна ромка чи ром ще й погодяться комусь сторонньому розповідати про пережите ними гендерно зумовлене насильство, — розповідає активістка Марина Бублик, яка свого часу заснувала громадську організацію «Асоціація ромів “ЗОР”». — Ще десять років тому таке життя було нормою для ромської жінки. Наразі ситуація змінюється. Багато ромів зрозуміли, що потрібно навчати дітей, віддавати їх у вищі навчальні заклади, щоб вони мали освіту і працювали, дівчата зокрема. Сьогодні вже багато є серед нас ромів-науковців, лікарів, юристів, підприємців, людей, які мають власний бізнес і відкривають соціальне підприємництво. Змінилися погляди на світ, навіть одяг ромський змінився, як і зовнішній вигляд».

Водночас Марина зазначає, що гендерно зумовлене насильство щодо ромської спільноти та всередині неї не зникло, війна його навіть посилила і заразом підсвітила всі ті проблеми і виклики, з якими стикається ромська жінка, коли родина ще від народження позбавляє її права навчатися, обирати собі професію і можливості заробляти собі на життя. Вона наводить приклад ромських жінок, які виїхали з країни під час повномасштабного вторгнення та опинилися в європейських біженських центрах. Оскільки Марина сама в травні минулого року після деокупації Чернігівщини шукала з дитиною прихистку в Німеччині, то спостерігала за цим на власні очі.

«Багато ромських дівчат, які переїхали за кордон, почали вчити мову, ходять на курси і намагаються інтегруватися в європейське суспільство. Але є й інші ромські дівчата, які взагалі не вміють писати навіть українською, що вже казати про іноземну мову, і вони виявляються позбавленими права на повноцінне життя, бо вони закриті від соціуму і можливостей реалізуватися», — додає жінка.

Один з успішних проєктів, що його реалізувала «Асоціація ромів “ЗОР”» за підтримки міжнародних організацій під час повномасштабного вторгнення, — створення центрів адаптивної допомоги для вразливих груп населення з України, які вимушено переїхали до Німеччини. У цих центрах ромські жінки можуть отримати і юридичну допомогу, і допомогу соціального працівника, записатися на мовні курси.

«Досвід у нас був досить різний, бо багато було і дискримінаційних моментів щодо ромів, наприклад, коли у спільних таборах, де проживали й українці, й роми, ставалися якісь крадіжки, але ромська громада була непричетна. І все одно стереотипність ставлення до ромів робила їх винними в усьому. Є випадки, коли представникам центру треба було пояснювати німецьким соціальним працівникам, чому, наприклад, ромська жінка не може жити в тому чи іншому соціальному житлі. Наприклад, жінка з двома дітьми отримала місце в соціальному гуртожитку, але жила із батьками за три квартали звідти. Чому? Бо ромській жінці не можна жити в одному гуртожитку з чоловіками-арабами, сирійцями, турками, це табу, бо вона там була без свого чоловіка. Коли її приїхали перевіряти соціальні служби і побачили, що там навіть речей нема, звісно, не було жодних продуктів для дітей, бо вона жила з батьками, закінчилося тим, що в неї забрали дітей. Це жахлива справа, яка досі триває, зараз цій жінці дали можливість “виправитися”, але ж ми розуміємо, що німецька бюрократія зіткнулась із тим, що ромській жінці потрібно безліч років, щоб адаптуватися і жити за правилами нового соціуму, в якому вона опинилась», — розповідає активістка.

За словами Марини, думка про те, що західний світ уже вповні подолав стигму невидимості ромських спільнот і стереотипного сприйняття ромів, є занадто ідеалізованою: «Я бачила там і так званий “антициганізм”, стикалась із дискримінацією. В Україні сьогодні набагато більше освічених ромів, і є набагато більше комунікації на рівні влади. У нас на політичному рівні є розуміння проблематики ромів і потреби змінювати стереотипи. У нас є школи, де вивчають ромську мову, у нас є закон про мови національних спільнот, а в біженстві для ромських дітей нема можливості вивчати свою мову в школі. В Україні більшість представників влади допомагають і на державному, і на місцевому рівні, багато роблять для ромських громад, наприклад, так, як допомагає нам місцева влада у Ніжині».

Водночас жінка зазначає, що в Україні також існують дискримінація ромів, стереотипи, але вважає, що є і «гарні індикатори зрушень у позитивний бік».

Ще один важливий проєкт підтримки ромських жінок, який запустили силами міжнародних організацій, «Асоціації ромів “ЗОР”» та міської влади Ніжина, — це кризова кімната для ромських жінок, які постраждали від домашнього насильства, де жінка, котра шукає прихистку і підтримки, може перебувати до трьох місяців.

Окрім місця в мінішелтері, постраждала може отримати і медичну, і психологічну, і юридичну допомогу, щоб надалі убезпечити себе і дітей від гендерно зумовленого насильства.

«Тема насильства дуже чутлива. Від насильства можуть постраждати навіть жінки із лідерськими якостями, з високим статусом у соціумі, але вони не завжди можуть сказати про це. Жінка, що сама потерпає від гендерно зумовленого насильства, може консультувати, проводити тренінги, навчати інших жінок, як розпізнати таке насильство, але ще має минути багато років і відбутися багато роботи із психотерапевтом, щоб вона нарешті перестала озиратися на “те, що скажуть люди, що вони про мене подумають”. Безліч жінок, навіть на дуже високих посадах, стикаються із гендерно зумовленим насильством, але про це не заведено казати в голос. На щастя, ці теми вже порушують, проводять круглі столи, туди приходять і чоловіки, щоб розуміти, про що іде мова. Жінки потерпають від насильства, але мовчать про це, бо бояться осуду, коментарів, але про це треба розповідати, щоб був приклад для інших жінок, щоб убезпечити від насильства інших дівчат. Бо іноді жінка може сама не розуміти, що вона є жертвою насильства», — пояснює Марина і наводить приклад жінки, яка відвідувала один із її навчальних тренінгів для ромських жінок: «Була одна жінка, яка чи не все життя зазнавала гендерно зумовленого насильства. Вона народила 18 дітей, у неї зараз 36 онуків, і я так підрахувала, що у неї навіть не було часу, щоб побути невагітною, пожити хоч трохи для себе. Але ж ніхто не може їй сказати, що вона прожила життя неправильно. На жаль, вона не розуміє, що відбувалося з нею, не розуміє, що це було насильство і що вона для себе не жила взагалі. Ми її питали: “А ви знаєте, що таке контрацептиви?” Вона: “Ні, донько, а що це, що це?”»

Один із викликів війни для трансгендерної спільноти — збільшення кількості випадків медичного гендерно зумовленого насильства

«Під час торішніх блекаутів Одеса була геть темною. І шелтер для трансгендерних людей був для нашої спільноти тим місцем, куди люди “зліталися на світло”», — згадує керівниця одного з проєктів громадської організації трансгендерних людей «Когорта» Юлія Фамільєва.

За її словами, у звичайних «пунктах незламності», які працювали в місті, не всі трансгендерні люди почувалися безпечно чи комфортно, тому не завжди могли звернутися до таких центрів і перебути там відключення світла чи просто зарядити телефон.

«В Одесі є один шелтер для трансгендерних людей, якому наша організація допомагає, хоча ми не опікуємось ним офіційно, але це наш партнерський проєкт. Ми там облаштували свій “пункт незламності”, це був безпечний простір “для своїх”, у нас там були ліхтарики, свічки, павербанки і все решта, що допомагало людям пересидіти тривалі відключення світла. Люди і так були у кризовому психологічному стані, темрява це лише посилила, але вони приходили на наше світло, і їм це допомагало, підтримувало їх», — говорить жінка.

Юлія зізнається, що їй важко оцінити наразі, чи посилила війна гендерно зумовлене насильство щодо трансгендерної спільноти, чи ні. Каже, що багато людей, особливо з активною позицією, все ж послуговуються під час війни «правилом водопою», тобто не ображають, не принижують, не зневажають «інакших» людей, навпаки, намагаються підтримувати одне одного і допомагати. Але є й ті, для кого війна стала приводом випустити внутрішніх демонів ксенофобії назовні та дати їм волю.

Одним із викликів війни для трансгендерної спільноти стало збільшення кількості випадків гендерно зумовленого насильства, зокрема медичного. Отримати компетентну нетравмувальну допомогу мають змогу далеко не всі — частіше на таку розкіш наразі можуть претендувати ті представники і представниці спільноти, які мешкають у великих містах. Тому медична нетравмувальна допомога трансгендерним людям наразі є одним із головних напрямів діяльності «Когорти».

«Для людей, які ідуть у процес трансгендерного переходу, все визначають лікарі, і ставлення з їхнього боку до трансгендерних людей буває різним. Ми розуміємо, що лікарі — професіонали, але часом вони просто не знають, що їм робити, як їм ставитися до таких людей, щоб не травмувати, бо їх ніхто такому не навчав. Зараз ми проводимо тренінги з лікарями, працюємо як такі собі провідники до формування бази дружніх спільнот лікарів у багатьох містах України. Це ті фахівці, які відвідують наші лекції та яких ми радимо трансгендерним людям. І ми, власне, були вражені тим, що традиційні та консервативні західні регіони охоче долучаються зараз до наших освітніх програм», — каже Юлія.

Зараз «Когорта» серйозно працює над тим, щоб до програм післядипломної освіти лікарів включали трансгендерну компоненту, бо вірить, що саме завдяки медичній спільноті та її адекватному нетравмувальному ставленню до представників трансгендерної спільноти кількість випадків гендерно зумовленого насильства поступово зменшиться.

Але за межами великих українських міст, де медичні фахівці відвідують просвітні лекції та цікавляться програмами навчання, щоб надавати фахову допомогу трансгендерним людям, є маленькі містечка, є сільські райони, де багато лікарів, за словами Юлії, «нічого не знають про трансгендерну спільноту, і знати не хочуть»:

«Ми отримуємо дуже багато звернень від людей із сільської місцевості, які питають: що мені робити? І тут є два варіанти: або здобувати свої права на місці, тиснути на лікаря, примушувати його, щоб він це зробив (але тоді питання, якої якості будуть ті послуги, надані під примусом?), або ми просто орієнтуємо людей на більші міста, куди можна приїхати і звернутися по допомогу».

Великою перепоною на шляху до свідомої толерантності чи хоча б, коли тіла і зовнішній вигляд людей не є приводом пхати носа у чужі справи і повчати інших людей, є те, що «всі ми родом із совка».

«Ми ще з нього не всі виросли, — погоджується Юлія. — В Європі на загал менше дискримінації трансгендерних людей, і загальна толерантність в Європі все ж існує. А у нас інший менталітет, він вихований совком. В совку ти маєш бути як всі. Якщо людина інакша, то вона вже не з нами, а якщо не з нами, то вона наш ворог. А ворогів би будемо “біть до пабєднава конца”».

Загальний наратив настороженості, навіть ворожості до всього інакшого, іншого, такого, що не вписується в норму, плекає ще й таке явище, як самостигматизацію, коли трансгендерна людина начебто й усвідомлює свою ідентичність, але при тому хоче залишатися членом суспільства, а не бути вигнанцем на маргінесі.

«А для того, щоб бути хорошим чи хорошою для цього суспільства, треба приймати його норми, тобто стереотипи, і людина, приймаючи їх, вже починає негативно ставитися і до себе, і до трансгендерних людей, які є в її оточенні», — зауважує Юлія.

Втім, у «Когорті» говорять, що з-за кордону наразі повертається багато активістів спільноти, а це дає надію на посилення боротьби із гендерно зумовленим насильством і загальною стигматизацією трансгендерних людей:

«Це не може не тішити, бо у нас трохи печальна ситуація із трансактивізмом: нема кому працювати. Люди бояться, бо “активний активізм” передбачає, що треба “засвітитися”, і люди бояться цієї стигми. Особливо ті, в кого є сім’я, діти, і їх теж можна зрозуміти. Уявіть, якщо в школі у дитини вчителі та інші діти будуть знати, що один з її батьків є трансгендерною людиною. Тому люди думають не лише про себе, а й про своїх рідних, через це бояться вийти на світло».

Ця публікація була створена у рамках партнерства HIAS та VOICE, які спільно працюють над розв’язанням проблеми насильства щодо жінок і дівчат в Україні у рамках проєкту «Партнерство заради змін: проєкт, орієнтований на жінок і дівчат у відповідь на регіональну кризу, спричинену війною в Україні».