У Києві 3 грудня відбудеться прем’єра пластичної вистави «Косачка», що присвячена осмисленню природи жіночої сили. Її режисерка Юлія Лопата починала свій творчий шлях як танцівниця. «Косачка» — її дебютна режисерська робота, а також перший крок до повернення у творчість від початку повномасштабного вторгнення. Активна як волонтерка, одна зі співзасновниць благодійної організації Lanka Юлія рефлексує на тему досвіду бути жінкою в Україні, а також розповідає про своє бачення чесного мистецтва і його доречності в умовах війни.
Про свій шлях — від гуманітарної допомоги на початку вторгнення до створення незалежного проєкту на сцені Київської опери разом із командою однодумиць — Юлія розповіла DIVOCHE.MEDIA.
Чому в нинішній час ти вирішила звернутися саме до теми жіноцтва?
Оскільки я жінка, то можу переживати події війни, як і будь-які інші, з жіночої перспективи. А також рефлексувати, досліджувати і потім відтворювати: це той погляд, яким я чесно можу поділитися.
Як ти сама переживаєш цей час і який досвід привносиш у виставу?
Доволі важко, насправді. Мене якось питали, що мене підтримує і дає сили. А я відверто сказала, що нічого. Їх зараз ніщо не дає, а тільки забирає. Я можу жити і щось робити тільки з власних внутрішніх ресурсів, які ще є, і це мій супротив обставинам. Я не хочу дати обставинам ззовні загасити мій внутрішній вогонь.
Всі свої дії я намагаюсь захистити думкою, що це корисно для моєї країни, її культури та мого часу. Час, який ми зараз маємо, настільки дорогоцінний, що я не даю собі морального права робити щось безцільно, без сенсу, без мети. Я намагаюся хоча б на 1% бути гідною тої жертви, яку приносять наші військові, аби я мала змогу робити те, що я роблю. Я намагаюся не змарнувати цю можливість.
В який момент ти вирішила, що повернутися до мистецтва буде корисним?
Від перших днів повномасштабного вторгнення і до середини першого літа я волонтерила нон-стоп, без вихідних і часу подумати про себе. Це був спринт, коли, здавалося, треба обігнати події та встигнути врятувати світ навколо себе. А потім Толя Сачівко (хореограф, засновник колективу Apache Crew — DIVOCHE.MEDIA) вивіз мене на «волонтерську ротацію», як він це назвав. Я навіть не знала, куди ми їдемо і навіщо, знала тільки, що в Карпати, де мені завжди добре. Перед тим я довго не могла собі дозволити відпочити, мені було соромно. Але влітку відчула, що це необхідно, бо життєвих сил та енергії не залишилось зовсім.
Наша компанія складалася з представників мистецтва з різних сфер, і я почала згадувати, що в моєму житті теж колись була творчість, і нам начебто було добре разом. Тоді також приїхала Галя Пеха (хореографка «Косачки», засновниця колективу Procontemporary — DIVOCHE.MEDIA). В той час ми обидві були дуже скептично налаштовані до нашого подальшого життя в мистецтві, обидві сильно вагалися, наскільки це доречно, коли поруч із тобою помирають люди. Головним стало питання, як фізично врятувати життя, відтягнути лінію фронту.
Що може дати результат вже зараз? У мистецтві ти не бачиш швидкого результату. Ти довго виношуєш ідею, потім реалізуєш, випускаєш у світ, і вже потім вона починає жити своє життя і, в кращому разі, якось впливати на середовище. Це не виконати запит військового. Мабуть, це нас зупиняло. Війна — це швидке руйнування, швидка смерть, а мистецтво — це щось прекрасне, але повільне. І всередині нас точилася суперечка.
Нещодавно в сторіз ти постила спогад зі своєї волонтерської діяльності, коли ти потрапила в зруйнований сільський будинок культури. Можеш детальніше розказати, що це була за ситуація і що ти зрозуміла тоді?
Коли Київщина та Чернігівщина були деокуповані, ми поїхали, здається, спілкуватися з головами сільрад, бо одна з волонтерських організацій, де я допомагаю, займається відбудовою зруйнованого житла. В одному з сіл Київської області я випадково потрапила в будинок культури — зачинений, в аварійному стані. Я випадково зайшла саме в концертну залу, яка вразила своїми масштабами. Село, а концертна зала велика навіть за мірками Києва, але від неї лишилася просто коробка, ні місць для глядачів, ні сцени — нічого. Тільки фундамент та якимось дивом ліпнина на стінах — як той півник із Бородянки.
Навкруги нікого, одна я стою в могильній тиші посеред цієї зали, наче в постапокаліптичному фільмі. І я уявила, як раніше на цій сцені хтось співав, танцював, були репетиції, якісь вечори, концерти. І усвідомила, що ця війна — про винищення не тільки фізичного життя, а й культури, спогадів про культуру, народ. Щоби за якийсь час ніхто й не згадав, що була така країна Україна, що були українці зі своєю історією і культурою.
Тоді я подумала, а чого я не танцюю? Але я також бачила, що попри війну танець багатьох моїх колег не змінився. Ми, танцівники, називаємо танець своїм голосом. Але, коли щось стається, наш реальний голос змінюється — тембр, інтонація, гучність. А в танці не змінилося нічого. Виходить, танець для нас — лише навичка, як водити машину? Нас колись навчили, і ми просто відтворюємо? Чесності в цьому мистецтві, якщо так подивитись, немає зовсім.
Це мене зупиняло. Я думала: якщо такі страшні події ніяк не можуть вплинути на мій «голос», то значить, це не ніякий голос. Як так: всередині мене постають важкі питання, відбувається переосмислення життя, а в русі це ніяк не відображається? Ми одягаємо маску якоїсь трагічності, але під нею — набір завчених рухів.
Тому в «Косачці» для мене дуже важливо, щоби не було руху заради руху, якоїсь гарної форми. Ми зараз намагаємось відстояти і захистити наші сенси, а форма — це тенденція, вона піде. Я хочу, щоби сенс передував формі, а не навпаки.
Тому ти зараз взяла на себе роль саме режисерки?
Ще до повномасштабного вторгнення мені хотілося почати створювати. Я дуже вдячна Галі, що вона мене підтримувала, давала можливість щось ставити на базі Procontemporary. Але до «Косачки» я не танцювала 1,5 року, не практикувала і не думала про це. Я не змогла б створити хореографію, як це може зробити Галя. Тому я обрала роль режисерки і пробую створити світ вистави загалом.
Чому саме косачка?
Мені якось в’їлося в голову словосполучення «архетип жінки-воїна». Я почала про нього читати, й інформаційний ланцюжок вивів мене спочатку на амазонок, а потім до слова «косачка», бо я почала шукати аналог амазонкам у контексті історії України. Раніше я цього слова не знала, воно зачепило мене своєю самобутністю. Мені також сподобалася одна з непідтверджених, правда, версій, що слово «козак» може походити від слів «коса», «косачка». Коса для мене — водночас символ жіночності й енергетичної сили. Я уявила дівчат із Procontemporary і зрозуміла — ну так, ми косачки.
Ти тлумачиш слово «косачка» саме в контексті війни? Як жінку, яка бере в руки зброю?
Мені ближче думати про жінку, котра має в собі сильний дух, який може її привести до того, що вона зможе фізично взяти зброю до рук і піти боронити землю, людей. Сила духу, яка може привести до того, що ти до останнього подиху відстоюватимеш свої цінності, братимеш на себе відповідальність.
У твоєї вистави є присвята. Ти присвячуєш її українським жінкам-військовим, репресованим у радянський час мисткиням, а також своїй мамі та бабусі. Це досить широкий спектр.
Я думала: коли ще жінки віддавали життя за свої переконання? Я згадувала Розстріляне відродження, хоча в історичній фіксації більше чоловічих імен. І, звісно, війна, яку ми маємо зараз, — приклад, коли жінки стоять до кінця за українську культуру.
А стосовно сім’ї — з підліткових років переді мною були постаті жінок, які все вивозили на своїх плечах. Ухвалювали важкі рішення і брали відповідальність за їхні наслідки, робили важку фізичну роботу, ремонти в домі…
Як ти ставишся до цього?
В цьому немає балансу, звісно, і мені б хотілося мати його у своєму житті — можливість на когось покластися, водночас не бувши безпорадною. Ми всі прагнемо гармонії. Добре бути повністю самостійною, але в цьому також є щось сумне. Інколи доходить до того, що ти стаєш настільки войовничою, що не підпускаєш нікого розділити свій досвід і шлях.
Для «Косачки» ти свідомо обирала команду з самих жінок?
Ні, я вже всередині процесу озирнулась і зрозуміла, що в нас десь на 80% одні косачки. Але я думаю, вистава буде цікава всім гендерам, вона відкрита до аналізу. З будь-якого твору мистецтва людина бере стільки, скільки має в собі.
Розкажи про свій бекграунд. Ти починала свій розвиток зі стріт-культури?
Років 12 тому я почала одночасно займатися і контемпорарі, і вуличними напрямами. Я потрапила в колектив, який займався постановкою мюзиклів, і там ми одночасно розвивалися в багатьох напрямах. Потім я вступила в КНУКіМ на спеціалізацію «Хореографія» і паралельно відвідувала студії, майстер-класи. На першому курсі я познайомилася з Галою Пехою і потрапила в Procontemporary, потім познайомилася з учасниками Apache Crew. Університет не заважав мені розвиватися за його межами, і саме в той час я зрозуміла, що не хочу займатися нічим іншим, як танцем.
В рамках навчання ми створювали якісь постановки, мені подобався процес, з’являлися ідеї. Паралельно я почала знайомитися зі всесвітньо відомими танцювальними компаніями, дивитися різні вистави і розуміти, що можна через танець доносити сенси та історії.
Зараз, я розумію, що твоя волонтерська діяльність відійшла на другий план і ти сфокусована на створенні вистави. Якою ти бачиш свою діяльність далі?
Коли я зрозуміла, що ми починаємо створювати виставу (мені не хочеться називати це проєктом, бо для мене це дещо більше), домовилась із собою, що все одно робитиму щось, що матиме швидку користь, не дозволю собі на 100% забути волонтерську діяльність. Паралельно зі створенням вистави я проводила і закривала збори, намагаюся допомагати друзям-волонтерам. Це психологічна пастка: коли твою увагу забирає щось одне, війна наче зникає з життя. Займаючись на 100% виставою, можна забути, що лінія фронту ще існує, що люди продовжують гинути.
Що буде після прем’єри, я поки не думала. Сам факт, що вистава станеться, наштовхне мене на якісь нові думки. Мені цікаво, що я відчую в той момент. Напевно, я продовжуватиму шукати нові шляхи висловитися. Мені здається, це не від мене залежить. Мені хтось посилає зерно думки, і воно в мені розвивається.
В особистій розмові ти казала, що ідея «Косачки» почала в тобі розвиватися, коли почула пісню Валентина Сильвестрова «Прощай, світе…». Можеш розказати цю історію?
Мені, до речі, вперше дали послухати пісню на тій резиденції в Карпатах. «Прощай, світе…» для мене — квінтесенція того, через що ми зараз проходимо. Це вірші Шевченка, які можуть здатися трагічними, сумними, як наше сьогодення. Але музика Сильвестрова… мені здається, що в раю така музика грає. В ній дуже багато світла і надії. І це саме те, що ми зараз переживаємо водночас.
На початку інтерв’ю ти сказала, що ставиш виставу про жінку, тому що сама жінка. Мені цікаво, як ти відчуваєш, чи є специфіка бути жінкою саме в Україні?
Я вважаю, що бути жінкою в Україні — це джекпот. Всередині нас є ця власна свобода, норов, і водночас нам є де їх реалізувати, проявляти. Я вірю, що нас слухають, прислухаються, ми не позбавлені прав, у нас є можливість розвиватися, ставати тими, ким ми хочемо бути. І в кожній українці є внутрішня косачка, яка веде до реалізації мрій і бажань.
Розкажи про фонд, волонтерську організацію, до якої ти дотична. Як ти в ній залучена?
Більшість речей, які ми встигли зробити від початку повномасштабного вторгнення, не були в межах фонду. Тоді в нас ще нічого не було, зокрема часу, бажання, можливості займатися офіційною реєстрацією. В нас були важливіші завдання, ми робили все власними силами, зібравшись колом друзів, знайомих, інших волонтерів. Ми робили все на донатах людей, які нам довіряють. Згодом я почала організовувати благодійні маркети, майстер-класи, різні активності, які можна було обміняти на донати, але вся комунікація відбувалася з наших особистих сторінок, і я зрозуміла, що настав час робити окрему і сторінку, і назву. Я придумала назву нашій спільноті «Ланка», а потім моя подруга Ксюша Калмус офіційно зареєструвала її як фонд. Ми допомагаємо і цивільним, і військовим.
Спочатку ми їздили Києвом, бо тоді магазини, супермаркети, аптеки працювали в дуже обмеженій кількості, не працював громадський транспорт. Треба було мати якийсь ресурс, аби добути речі першої потреби, щонайменше машину. Ми розвозили різну гуманітарну допомогу літнім людям, багатодітним, малозабезпеченим сім’ям, також у госпіталі, лікарні.
Тоді всі запити потрапляли в інстаграм, телеграм, створювались волонтерські чати, звідки всі волонтери розподіляли, хто що бере на себе. Ми рано-вранці їхали, пізно ввечері поверталися, потім сідали, моніторили запити, писали собі список на наступний день, обдзвонювали всіх — і так щодня.
Наприклад, щоб купити ліки, треба було стояти три-п’ять годин у черзі в аптеку. На цілий район могло залишитися одна-дві аптеки, що працювали. В березні я стояла чотири години, щоби купити інсулін для маленької дівчинки. Я пам’ятаю, як ми його нарешті привезли, і вона вибігає мені назустріч, дякує, мама її зі сльозами на очах дякує, — і я думаю: «Пофіг, наскільки ми втомилися, змерзли, головне, що ми допомогли цій дитині». Дуже багато таких історій. Наприклад, коли ми їхали на околицю Києва, Софіївську Борщагівку, віддавати життєво необхідні ліки літнім людям, і розуміли, що російські війська стоять десь ну дуже близько. Ти їдеш і не знаєш, як ця поїздка для тебе закінчиться. Але чи їхати, питання не постає.
Декілька разів ми приїжджали за декілька хвилин після прильоту. Був випадок, коли ми вже поверталися назад, рушили з місця і почули дуже гучний звук. Я думала, нас почали обстрілювати, і тут перед машиною стали вискакувати люди, бігати, шукати якесь укриття. Мій хлопець, який був за кермом, дає по газах, а я повертаю назад голову і бачу, як просто за нами починає падати будівля. Це від неї був звук.
Коли звільнили Чернігівську область, ми почали вирушати в гуманітарні поїздки. В нас був список сіл, ми готували гуманітарні пакети для родин з їжею, ліками, гігієнічними засобами і розвозили їх. Пам’ятаю, коли ми заїхали в перше село, люди нас просто розривали. Вони настільки здичавіли, що, коли побачили продукти, не могли себе контролювати. Дуже багато волонтерів перенервували, бо ситуація виходила з-під контролю, ми думали, що в нас машину розберуть по запчастинах. Це був великий обсяг гуманітарки, ми першу половину тижня готували її, а іншу половину — розвозили колоною машин. І так щотижня.
Який твій стан зараз — більше як рік потому? Як ти почуваєшся?
Якщо бути відвертою, то порожньо. На початку внутрішній моторчик не зупинявся, завдяки йому робилося все, про що я казала, але потім жодного внутрішнього наповнення не було. На початку було страшно, але морально краще. А зараз вже немає невідомості, але є порожнеча. Бо ти весь час намагаєшся віддавати, але наповнення мізерне.
Зник страх. Тебе може вбити будь-якої миті, і що ще має статися, щоб ти наважилася зробити те, про що мріяла? Війна настільки страшна, що боятися чогось меншого просто немає сенсу. Все інше — просто життєві обставини, які можна виправити.
