Гостею шостого випуску другого сезону подкасту «Чому їй не байдуже» стала воєнна кореспондентка та радіоведуча Ірина Сампан.
Із головною редакторкою DIVOCHE.MEDIA Оксаною Павленко вона говорить про воєнну журналістику та найважче відрядження, ділиться своїм досвідом кібербулінгу і харасменту, а також розказує про проблему видимості жінок у різних сферах.
Робота воєнною кореспонденткою
Я вчилася на другому курсі на факультеті тележурналістики і, коли розпочався Майдан, почала проходити практику на «Громадському телебаченні», яке тільки зароджувалося. На Майдані були мої перші «вилазки в поле». Потім він переріс у війну, частина людей поїхали воювати, а я — як репортерка — вперше поїхала на війну в лютому 2015-го. Мені було 19 років, я за характером максималістка, борчиня за справедливість. Перші мої відрядження були під Донецьким аеропортом, тоді я точно зрозуміла, що ні на що в житті не проміняю воєнну журналістику і більше нічим не хочу займатися.
У Мар’їнці робила радіорепортаж із війни, і почався обстріл, це був мій перший обстріл. Він став жирною крапкою у питанні, що це моє, і я тут назавжди.
Повномасштабну війну я зустріла в ОАЕ, в Дубаї, це була дуже довго планована відпустка. Я її планувала десь пів року, ми 23 лютого о 10.00 вилетіли з Борисполя в Дубай. Наступного дня прокинулися, а вже почалася війна. Літаки не літають, я відвезла своїх подруг і сина в Грузію до друзів, а сама поїхала в Україну, прихопивши з собою дев’ятьох грузинських бійців. Я допомагала тоді командиру «Іноземного легіону» Мамуці Мумалашвілі. Ми добре спілкувалися, і дуже багато грузинів тоді відгукнулися на заклик. Я їх доправила до «Легіону» і почала займатися рекрутингом.
Ми створили центр, такий собі колцентр, я зібрала англомовну команду, це були переважно львівські студенти з Українського католицького університету. Ми цілодобово приймали дзвінки, SMS-ки, координували іноземних бійців, забирали їх із кордону, везли на базу. А потім я зрозуміла, що моя команда працює і без мене. В мене був крутий заступник, і я почала ганяти автівки для ЗСУ. Волонтерство постійно виснажувало, і я зрозуміла, що не зможу так, і тому повернулася до журналістики.
Почала потроху їздити на фронт. Здається, вже в червні 2022-го поїхала як репортерка. Останнє моє відрядження було до Краматорська, коли був приліт по піцерії. 27 червня ми, як зазвичай, приїхали у Краматорськ, бо жили там, і поїхали в Ria pizza вечеряти. Приїхали наші друзі, з якими ми знімали, іноземці. Мені треба було надіслати в редакцію матеріал, і був дуже поганий інтернет. Мій друг-іноземець запропонував піти до його квартири, де була краща швидкість. Ми пішли, частина наших друзів залишилась там, дорогою скупились у ЦУМі. Тільки зайшли у квартиру, я почала працювати, і пролунав вибух. З наших друзів загинув американець, інші були дуже сильно поранені, їх посікло осколками. Ми приїхали, розбирали завали, виносили поранених, загиблих. Коли повернулися до квартири, я усвідомила, що трапилося і що могло трапитися, адже там могли бути ми, 15 хвилин — і все. Відтоді я поки ще не їздила на фронт.
Досвід кібербулінгу і харасменту
Все почалося з того, що «П’ятий канал» оголосив про випуск календарів з оголеними журналістками, воєнкорками, воєнними операторками, подавши це у своєму сюжеті, що, мовляв, якийсь морпіх попросив зробити цей календар, тому що вони втомилися, їм хочеться чогось прекрасного. І вони зібрали 12 журналісток — 12 місяців, і зробили цю ню-фотосесію, закликаючи збирати на рації для ЗСУ.
Я і низка правозахисних, медійних організацій виступили проти, нас підтримав «Жіночий ветеранський рух», просто окремий військовослужбовець. Ми казали, що це ненормально, хочете зніматися ню — будь ласка, це ваше особисте право, але ви представляєте соціальну групу людей — журналісток, ведучих, воєнкорок. Наскільки важко жінці-кореспондентці заслужити авторитет на фронті, потрібно пояснювати, що ти тут робиш і навіщо. Ти витрачаєш дуже багато ресурсів, які ти б могла витратити просто на роботу. Ми закликали гендерну радницю оцінити ці дії, дати цьому оцінку.
Після цього почалася нездорова дискусія, це вже переросло в булінг, особисті образи, почались погрози, почали в telegram-каналах шукати мої контакти, моїх колишніх, щоб у них купити мої нюдси, яких не існує в природі. Моєму чоловікові писали жахливі речі про якесь моє сексуальне минуле. Потім почались погрози, що феміністок треба ґвалтувати, вбивати на вулицях, перестрічати, щось там робити. Я пережила це дуже важко, рятували дівчата, які були поруч, дівчата, які пройшли це вже, вони ділилися досвідом. Це була така жіноча спільнота.
Я сподіваюсь, що кіберполіція якось буде вже напрацьовувати ці кейси і реагувати на це, бо в нас у цьому полі абсолютно відсутнє якесь правове регулювання і доведення цих справ до кінця. Люди в інтернеті абсолютно не захищені, можуть розголошувати твої особисті дані, твою адресу, де живуть твої батьки тощо.
Потім це підхопила російська пропаганда, почали писати про мене статті, що я ескортниця, головна пропагандистка Міноборони, онлайн-проститутка, почали створювати мої сторінки на OnlyFans. Але мою позицію не змінити ніколи, я буду завжди казати, що секс не можна продавати, жіноче тіло не можна об’єктивізувати, жінку не можна використовувати для «прикраси очей».
Також у мене був кейс із українським актором Володимиром Талашком, він 40 років викладав в Університеті театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого, і дівчата почали говорити, що він їх схиляв до сексу, казав, що допоможе з кар’єрою. Це молоді абітурієнти, яких він запрошував до себе додому і там їх поїв, вмикав музику і схиляв до якихось сексуальних відносин.
У мене було інтерв’ю з Талашком, і після нього він запросив до себе додому, бо це було просто біля його дому. Він запропонував показати ексклюзивні фотографії з [Леонідом] Биковим, з яким вони працювали. Йому було 72 роки, це вже літня людина, ти ніколи не подумаєш нічого поганого. Зайшли, дійсно дав мені величезний товстий альбом, де вони з Биковим, розказував про якісь залаштункові штуки, це ж крутий ексклюзив. Потім він увімкнув музику і каже: «Будеш якусь наливочку?» І він щось налив, сідає на крісло біля мене і починає мене обіймати, мацати, це був 2017-й чи 2018 рік, я тільки одружилася, і я починаю видиратися, бігти до дверей і втекла. Він мені потім телефонував ще декілька днів, просив вибачення.
Зараз я дуже рада, що суспільство реагує на сексизм, на харасмент щодо жінок. І це круто, бо я знаю, що в мене є підтримка — за моєю спиною дуже багато жінок, феміністичних спільнот, є дружні ЗМІ. І закликаю дівчаток, у яких щось сталося, звертатися до спільноти, наприклад, у нас є «Жінки в медіа», «Юрфем», які завжди підтримають, дадуть консультацію, покрокову інструкцію, що робити.
Проблема видимості жінок
Я здебільшого працюю на лінії фронту, очевидно, жінок там менше, але вони є. У мене навпаки дисбаланс у бік жінок, тому що я фокусуюся більше на жіночих історіях, особливо на жінках, які служать на посадах, що раніше були закриті: перша водолазка, перша взводна, перша снайперка, льотчиця, штурмовичка… І мені важливо показувати, що ти не одна, ти перша, тобі важко, але це твоя мрія, це твоє місце. У жінок брати інтерв’ю важче, ніж у чоловіків, тому що жінки не вміють, не хочуть, соромляться себе презентувати. Коли ти говориш із жінкою, вона ніби підсвідомо виправдовується, чому вона на цьому місці.
Я дуже хочу, щоб мої інтерв’ю з жінками набирали перегляди не тому, що вона жінка, а тому, що вона цікава особистість, щоб клікали не на те, що жінка-штурман, а тому, що вона зробила щось, і нам цікаво це почути, які в неї професійні здобутки.
У нас проблема з видимістю жінок в армії, в будь-якій професії, особливо на тих посадах, які вважають «чоловічими», тому жінкам треба ставати лідерками, більше говорити, більше про себе заявляти.
Другий сезон подкасту став можливим завдяки підтримці Центру інформації і документації НАТО в рамках співпраці DIVOCHE.MEDIA та «Інституту конструктивної журналістики і нових медіа».
