Великі нігті на її ногах завжди були жовтими від багаторічної роботи на фермі. Вона не пекла пляцків та скрутнів, як це роблять інші бабусі.
Ба більше, вона навіть готувати не вміла. А улюбленою їжею баби була тюлька та квашені помідори. Часом вона брала велику цибулину і надкушувала її, як стигле яблуко, навіть не скривившись. Або ж суху червону перчину, яку вмокала попередньо у зелений борщ.
Коли я приїжджала на канікули зі своїх численних навчань, вона забивала кролика і годувала нас із кузиною білим м’ясом. Завжди вражала ця бабина жорстокість — так невимушено вбивати кроля. Для цього треба було взяти тварину за задні лапи і вдарити нею об щось важке і тупе. Коли вона померла, кролячі лапи та шкури ще довго висіли на гачках в кінці двору.
Баба завжди хотіла, щоб я написала про неї в районній газеті. Все своє життя вона прагнула визнання. І її, здається, справді поважали. Називали бабу не інакше як Аліксєєвна.
Виправдовувати неоднозначну особистість баби я взялася після її смерті, коли народилася моя мала. Вперше я відчула на собі непростий тягар жіночої долі. Тоді почала замислюватися: як вона виносила своє життя?
Я не намагалась її пробачити. Мені, на відміну від бабиних дітей, не було за що її пробачати. Просто намагалася пояснити її для себе. І з бабою сталося те, що трапляється з дитячими казками та мультиками, де мачухи та відьми з перспективи починають здаватися не таким вже і негативними героями, — мені стало до нестями просто шкода її.
В її широкому, обсадженому персиками дворі стояв мотоцикл із коляскою, на якому баба їздила за молодості. Будинок, умебльований, із ванною та всіма зручностями, був обвішаний «палацами», в шафах зберігалися велюрові сукні та босоніжки на акуратних каблуках, у сервантах — золоті зуби та персні.
Все своє життя вона присвятила тому, щоби довести, що вона не ледащо, що вона не просто доярка. Хоча, здається, баба не втрачала жодної можливості у товаристві нагадати всім, скільки років вона відгарувала на фермі й що приїхала в колгосп сапати буряки в п’ятнадцять. Приїхала з глухого далекого поліського села. І залишилася, облаштовуючи своє життя, як вважала за потрібне.
Просто доля подарувала її нелегке життя і сильний характер, щоб цю долю стерпіти та здолати. Вона мала всі ці матеріальні речі, які для неї були маркером добробуту і віддаляли її від злиднів її дитинства. Вона мала все, що на той час, а це були 70-ті, можна було мати доярці. Все, окрім одного, — щастя своїх дітей. Вони були напрочуд нещасними, і я не впевнена, що ще й досі моїй матері вдалося пробачити її.
Не склалося у баби і з чоловіками. Григорій, від якого вона народила одне за одним троє дітей, був п’яницею. Коли він пив, вони билися до крові, а коли не пив, то або мовчав, або просиджував ночі за товстими книжками, курячи у витяжку. Коли Аліксєєвна його витурила, він забрав із собою ці книжки, одягнув єдиного парадного костюма і безслідно зник. Про діда я б навіть не почула, якби не дивна обставина його смерті: на початку двотисячних Григорія знайшли убитим у полі. Це був лютий, і дід так довго там пролежав, що ворони повикльовували йому очі. Принаймні так говорити дорослі.
А ще говорили, що коли діда поклали в труну, то ці очі прикрили п’ятьма срібними копійками. Потім я почула, що дід писав вірші й, виявляється, був до біса розумним. Та це не мало значення ніколи, бо відколи він зник, баба сама мусила давати раду всьому. Після цього її життя стало ненабагато легшим, хіба що в ньому стало менше насильства.
Я часто згадую сцену, яку переповідала мені мати. Моторошну, болючу сцену. Ця картинка, вихоплена з маминих спогадів, викликає раніше незнайомі мені почуття до баби — співчуття.
Третя дитина баби — моя мати — інвалід із дитинства. Внутрішні кровотечі почали відкриватися у неї з шести місяців. Мама пригадує, коли це сталося вчергове, і вона буквально блювала кров’ю, баба підхопила її на руки і бігла босоніж по дорозі, благаючи про допомогу. Я чомусь ясно бачу, як біліють її круглі литки з-під халата, її скуйовджене вітром волосся, її мокрі очі.
Я відчуваю до глибини її розпач, біль списами проштрикує мені серце. Одні з найгірших почуттів — розпач та безвихідь. Сльози за рідною дитиною. А найголовніше — самотність, бо на чужині, далеко від поліських оброслих глибоким мохом лісів, не було нікого, хто міг би її підтримати та зрозуміти.
Мама згадує, що одного разу, коли вони лежали в столичному медичному інституті, де маму досліджували, як кролика, бо в той час діагноз «портальна гіпертензія» не так добре піддавався лікуванню, у баби від голоду попухли ноги, бо не було кому принести їй щось поїсти.
Бабине життя для мене — це показовий приклад місця жінки в комуністичній системі координат. Найгіршої та найцинічнішої з її сторін. Будувати колгосп, сапати буряки, безперервно змагатися, боротися зі злиднями, народжувати, як інкубатор, не мати права на слабкість, займатися підлабузництвом, аби тебе не розтоптали.
Баба завжди хотіла, щоб я про неї написала, а я не хотіла цього робити, бо вона здавалася мені примітивною та грубою. Вона завжди хотіла, щоб я написала про неї, де вихваляла б її працю доярки, — вона ніколи не цуралася своїх розпухлих рук і пожовклих нігтів.
Дітьми ми часом сприймаємо речі не такими, якими вони є насправді. Часом тато може здаватися лагідним і добрим, а мама роздратованою і такою, яка постійно ображає тата. Лише з часом розумієш, що тато — безробітне ледащо, яке просиджує дні за комп’ютером, а мати єдина піклується про сім’ю.
Так у мене сталося і зі сприйняттям баби, трагедію життя якої я усвідомила лише після її смерті.
