Мисткині: Українські дисидентки

Дисидент(к)и — це один із наріжних каменів національної історії. Вони зберегли традицію спротиву несвободі, ставши фундаментом для відновлення незалежності згодом.

Народ віддячує: борці стали частиною героїчного канону, імена з якого впізнає кожен. Однак це завжди Василь Стус, Іван Дзюба, Левко Лук’яненко й ніколи не Ніна Строката-Караванська, Світлана Кириченко, Михайлина Коцюбинська. Роль жінки в русі залишається невідомою широкому загалу.

Дисидентка Надія Світлична протистояла радянському союзу з честю і гідністю, поки КДБісти погрожували відібрати дитину. Вона не зламалась і віддала все життя справі опору.

Світлична з чоловіком Павлом, синами Яремою й Іваном. 1980-ті роки. Фото: Фейсбук-сторінка Музею шістдесятництва.

«Найбільше щастя» життя — Київ

На початку 60-х Надія почала їздити на гостини до Києва: творче коло вільних людей, що гуртувалось тоді навколо її брата, відкрило для неї Україну. Переворотом світогляду Світличної стала поїздка в Карпати 1963 року разом із частиною Клубу творчої молоді.

«Чому? Бо саме та подорож мені й відкрила Україну. То була подорож з магнітофонами, з дуже цікавими зустрічами. Оскільки з нами були львів’яни, яких галичани знали (…) їх знали, їм довіряли, і завдяки їм довіряли нам. Ми там наслухалися дуже багато цікавих розповідей. Ті розмови при ватрах, сама та мандрівка — то було щось виняткове у моєму житті», — розповідатиме жінка в інтерв’ю десятки років по тому.

У 1964 році Надія перебралася до Києва, де зійшлася з молодими художницями — Галиною Севрук, Людмилою Семикіною, Аллою Горською. З останньою стали близькими подругами.

Після відвідин музею Івана Гончара Горська вирішила розмовляти українською мовою. Світлична стала вчителькою для неї та ще для трьох інших дівчат. З чотирьох учениць Надії Алла була найбільш завзятою. Наступного, 1965 року, художниця взяла подругу з собою, їдучи з бригадою монументалістів до Донецька ліпити мозаїки.

Чотири стіни з одного боку, чотири з другого — вісім стін по 12 квадратних метрів треба було зробити за одне літо. Київ зустрів їх сумною звісткою — масовими арештами й обшуками серед друзів. Тоді вперше потрапив до в’язниці брат Надії.

Її неодноразово викликали на допити у справі Івана, але поки не підозрювали. Однак Надія перебувала в центрі процесу самвидаву: редагувала текст «Більмо» Осадчого, Сверстюкові праці «Іван Котляревський сміється», «На мамине свято», «Собор у риштованні», друкувала вірші Симоненка, поширювала праці Дзюби й спогади Суровцової.

КДБісти навсправжки зацікавилися діяльністю Світличної після її участі в подіях 22 травня 1967-го. Щороку в цю історичну дату — перевезення праху Тараса Шевченка із петербурга на батьківщину та перепоховання його на Чернечій горі в Каневі — під пам’ятником поету в Києві відбувались збори небайдужої молоді. Того разу невелика маніфестація перейшла межі дозволеного: люди, оточивши міліціонерів, почали скандувати «Ганьба!», а потім, замість розійтися, близько 500 осіб рушили бульваром Шевченка та Хрещатиком до будинку ЦК КПУ.

1970 рік знаменував дві важливі події в житті Надії. Спочатку народився син Ярема, якого жінка виховуватиме сама. В кінці року вона з Євгеном Сверстюком поїхала до Василькова шукати Аллу Горську, яка вчасно не повернулася від свекра. Там її знайшли вбитою. Світлична організувала похорон і встановлення пам’ятника. В жодному інтерв’ю вона не розкриватиме свого болю після загибелі найближчої товаришки, проживаючи це моральне випробування на самоті.

Арешт  

Після арештів інтелігенції 1972 року Надію майже щодня викликали на допити в КДБ у справі брата. Щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою. На черговому допиті їй оголосили про арешт і вимагали написати, кому доручає виховання дитини. «Були страх, сльози, сумніви, торгівля з самою собою: чи не піти на компроміс задля дитини», — розповідала Світлична про свої думки тоді. Однак зрадити собі жінка не могла.

Заарештували її через місяць — 18 травня 1972 року. Сина з ясел КДБісти відвезли без відома матері в дитячий будинок під Києвом. Тільки зусиллями братової дружини Леоніди вдалося забрати його й віддати бабусі на Луганщину.

Рік Світлична провела в ізоляторі КДБ на Володимирській. Протоколи допитів ще більше розкривають її як жінку відважну й чесну.

Скажімо, в них є таке: «Визнаю себе винною в тім, що, маючи вищу освіту, певний життєвий досвід, вірила законам, які не узгоджуються між собою, вважала, що Конституція СРСР — це найвищий Закон, а це не так, тому що його постійно порушують. Обіцяю, що коли мене з малою дитиною випустять, не читатиму антирадянську літературу, а зарікатися, що взагалі нічого не читатиму, не можу, тому що я людина письменна, і невідомо, що є критерієм: що можна читати, а чого — не можна».

Була засуджена до чотирьох років суворого режиму.

Політув’язнені СРСР Дарія Гусяк і Надія Світлична (зліва направо) на відзначенні Свята Героїнь, США, 1991 рік. Фото: livehistory.org.ua

Картина Галини Севрук «Пролісок. Надія Світлична». 1972 рік. Джерело: archive-uu.com

Після таборів

Повернулася додому в травні 1976 року. У прописці відмовили, на роботу не брали, погрожували заарештувати за «дармоїдство». Восени 1976-го зважилася надіслати до ЦК КПУ й уряду заяву про відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Стефанією Шабатурою та іншими. «Нижче моєї гідности бути громадянкою найбільшого у світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору», — так писала Світлична в заяві.

Невдовзі вийшла заміж за Павла Стокотельного, народила другого сина Івана. Однак Надію звільняли навіть із роботи двірничкою при дитсадку.

У 1977 році Софія Геврик отримала листа від представника консульства США у Києві, що її сестра Надія Світлична звертається з проханням посприяти переїзду до неї. Вони не були родичами, однак Геврики — представники української діаспори, що не раз навідувались в Україну й гостювали у Світличного. Подружжя одразу здогадалося, в чому справа, і дало згоду на «об’єднання родини».

Надія з двома дітьми покинула радянський союз. Невдовзі дозвіл на виїзд дали і її Павлу — як чоловікові «запроданки».

Еміграція. Боротьба

Надія Світлична продовжила свою діяльність у Штатах. Вона зустрічалася з президентом Рональдом Рейґаном, була співзасновницею і директоркою організації «Людські права в XX столітті» — закордонного представництва Української Гельсінської групи.

У 1980–1985 роках упорядковувала місячник «Вісник репресій в Україні», в якому інформувала про переслідування інакодумців в Україні. Бюлетень виходив також англійською мовою. Зусиллями Надії організація випустила низку інших видань: «Документи Українського Патріотичного Руху», «Інформаційний бюлетень», «Юрій Литвин», тези праці Юрія Бадзя «Право жити».

Надія розшифрувала записки Стуса «З таборового зошита» й видала його «Палімпсести». У 1983–1994 роках працювала в українській редакції «Радіо Свобода». Спочатку виходила в ефір епізодично, у зв’язку з трагічними українськими подіями. Від постійної роботи в редакції спершу відмовлялась: боялась нашкодити брату, який залишався в Україні. Після інсульту в Івана сестра зрозуміла, що гірше вже йому не буде, й взялась до роботи.

Вела радіожурнал для жінок «Журнал надії», до якого прислухалася вся Україна. Тринадцять років розповідала про найвидатніших репресованих людей України. Послухати всі етери Надії Світличної, на жаль, неможливо. У вільному доступі можна знайти випуск програми про письменника Ярослава Ступака.

Світлична невпинно працювала заради нації, так і не визнавши важливості своїх титанічних зусиль. Ми заборгували Надії дещо — оцінити її заслуги сповна й віддячити пам’яттю.