Відтоді, як я сіла писати книжку про менструальну стигму «Хрестик, або Дуже кривава книжка», а це були ще аж доковідні часи, у мене почала потроху визбируватися домашня колекція видань про жіноче здоров’я. Я вишукувала та купувала все, що могла відшукати по книгарнях про менструацію, про гормони, про жіноче тіло, про жіночу сексуальність і пов’язані з тим ризики — від природних до тих, що несе патріархально заточений соціум.
Не скажу, що ця колекція аж надто величезна за кількістю фоліантів — тема жіночої тілесності, хай яка вона болюча та бентежна, і подосі здається доволі нішовою і вузькоспеціалізованою, наче жіноцтво не становить питомої половини людства, а так, десь собі борсається на периферії людських різновидів. З огляду на те, як мало світова наукова та медична спільнота справді вивчала жіноче тіло і те, як воно працює за межами періоду вагітності, пологів та виховання дітей (от на цю тему літератури якраз не бракує!), і лишень зараз потроху почала виборсуватися із токсичної парадигми, що жіночий організм — це як чоловічий, тільки менший і без пеніса, здається, ми мали б дякувати хоч за ту дещицю літератури для жінок і про жінок, яка вигулькує на полицях книгарень.
З тих майже двох із половиною десятків книжок «про жіноче здоров’я», я можу похвалитися лише однією книжкою, що від першої до останньої сторінки веде оповідь про жіночий досвід переживання менопаузи та клімаксу (не перестаю її радити усім, це «Про жінок за 50» психологині Наталі Підлісної), одна — з більш-менш описовим оглядом про менопаузу як важливу частину циклу жіночого життя, ще одна — опосередковано розповідає про фізичні, емоційні та великою мірою соціальні виклики, що тиснуть на жіноцтво віком після 40, дві — з не надто адекватними для більшості жінок порадами про те, як гідно зустріти свої сорок плюс років (дієта, багато відпочинку, купа часу на спорт, позитивні думки та інші рецептики безтурботної менопаузи від голлівудської зірки) і ще два-три-чотири видання наукпопу для широкого загалу, де менопауза згадується досить побіжно, через кому, одним-двома реченнями.
Якщо гадаєте, що моя книжкова полиця з книжками про місячні та клімакс — дуже непоказова вибірка, то наведу вам ще один приклад. Американська гінекологиня Мері Клер Хейвер (авторка книжки The New Menopause) роками займається просвітою щодо менопаузи в соціальних мережах. В одному зі своїх дописів вона демонструє офіційну онлайн-сторінку одного американського наукового видання, яке спеціалізується на жіночому здоров’ї та доповідає: зі 104 статей на порталі лише чотири присвячені менопаузі та жіночому здоров’ю в період клімаксу. Тож кепські справи зі стигмою менопаузи — то не лише мій непрофесійний умовивід, а, на жаль, реальність глобального жіноцтва.
Мені важко назвати цю загальноприйняту тишу дискурсом про менопаузу. Все, що ми зрідка чуємо, — дуже стишені, розрізнені голоси, що їх повсякчас глушить шумовиння культу молодості. І виокремити їх у тому багатоголоссі дуже важко, та й намагаються це зробити здебільшого ті, хто вже зустрілися з менопаузою віч-на-віч і тепер налякано роззираються довкруж себе в пошуках когось, хто дав би притомну пораду: що тепер робити? Куди рухатися далі з цим бентежним вихором нових відчуттів, емоцій, змін у тілі, в зовнішності!..
Питати поради в лікаря? В того самого, який безпардонно кожен візит питав, «кагда ражать будєш?» В того, який на твої скарги про втому чи безсоння в кращому разі радив пити магній, у гіршому — відмахувався від твоїх скарг, наче від дзижчання мухи? Чи в того, хто побачивши на твоєму тілі нові два, п’ять, десять кіло, радив «жерти трохи менше» ще до того, як зробив аналіз крові?
Питати підказки в друзів, знайомих? Тих, хто смикне плечима, відказавши «а що ти хотіла, вже вік!», або з принизливою жалістю почне співчувати чи робити нажахані очі, бо ж тепер ти носиш у собі не лише зародки старості, а й самої смерті!
Менопаузу мало вивчали і вивчають у біологічному та медичному сенсі, ще менше приділяють їй уваги в контексті соціальному. Менопауза оповита тишею, а тиша — це сором, невидимість, мовчання. І на позір виглядає так, наче от вчора ти ще з повним подолом яйцеклітин і щомісячних кровотеч, а вже назавтра — старе спорохніле ніщо, нездатне не тільки народжувати дітей, а й узагалі функціонувати у світі за межами плетіння шкарпеток, колихання онуків і печальних мандрів тролейбусом о 6-й ранку невідомо чому, неясно навіщо. І цілий період, етап життя між умовною молодістю та умовною старістю десь подівся, зник, опинився за лаштунками, винесений за дужки.
Бо менопаузи нема, не існує, хіба що у твоїй голові та розхитаних нервах! Мої слова можуть здатися перебільшенням, та якого ще наративу чекати від менопаузи, яка передує клімаксу в умовах, коли навіть клінічні ознаки менопаузи — то таке дуже розпливчасте коло симптомів, що навіть най-найкращий і найчутливіший лікар не може скерувати жінку на якийсь короткий тест чи аналіз, щоб вивчити його і сказати: «Вітаю, дорогенька, ти в менопаузі!» Натомість ми досі покладаємось на менструацію, вік та «припливи» як на єдині більш-менш чіткі орієнтири в морі непевності, щоб визначити — «я ще жінка чи вже карга стара?» Найбільше ж дістається тим, хто рано входить у менопаузу і клімакс, будь-які спроби достукатися до медичного фахівця дуже часто нівелюються жорстоким і безкомпромісним «не вигадуй». Навіть якщо ознаки природного раннього клімаксу присутні. Навіть якщо ранній клімакс — частина родинної історії.
В одній із наших розмов, що передували написанню «Хрестика», психологиня Наталя Підлісна, яка свого часу вела психологічну практику з жінками, що дуже важко переживали досвід менопаузи і клімаксу, наголошувала: жінки почасти залишаються з менопаузою та її викликами психічному, фізичному та емоційному здоров’ю на самоті без жодної підтримки фахівців. Бо ж жінок виховують так, щоб вони менше скаржилися на самопочуття («не вигадуй, що там у тебе болить!», «у всіх болить, тільки ти скаржишся!»), менше надокучали лікарям, не відволікали їх від більш значущих невідкладних пацієнтів, та й сама медицина (не тільки пострадянська, а глобальна) схильна вважати жінок істеричними та ненадійними пацієнтками, більшість з яких скаржаться на свої болячки, аби лише привернути до себе увагу. То з такими вихідними умовами і таким ставленням до себе яка жінка піде скаржитися гінекологу на безсоння? На біль у суглобах? На швидку втому? Найімовірніше, жінка навіть не вважатиме це за ознаку менопаузи чи хоча б симптоми, з якими можна і треба іти до гінеколога.
Менопауза — це не лише про те, що жіночий організм поволі, рік за роком наближається до останньої яйцеклітини, і не про те, що настає нарешті день, коли купівля тампонів, прокладок, знеболювальних чи протизаплідних пігулок більше не є для жінки статтею щомісячних витрат. Ніхто ж наперед не попереджає, що замість них тепер доведеться підкуповувати гігієнічні прокладки для захисту від несподіваних протікань сечі чи витрат на гормональну терапію, якщо таку призначить лікар.
Менопауза — це про сором і стид, про тишу і мовчання. Бо кому ж кортітиме зізнатися, що припливи, зниження концентрації уваги та втома забирають у тебе стільки сил, що ти заледве виконуєш найпростіші завдання, з якими раніше давала раду, хляснувши пальцями? Жінці, яка необережно зізнається про менопаузу в робочому колективі, обов’язково нагадають, що їй у спину дихають спритніші, швидші, стрункіші й молодші дівчата, а їй, клімактеричці старій, не варто тут патякати про якусь неповагу в колективі, бо вихід — он там!
Хто побіжить до лікаря без граничного надриву фізичного стану скаржитися на «якісь нові відчуття в тілі», коли і без того знають, що лікар байдуже відкаже на це: «Ну, це вже вік такий, що тут зробиш, прийми це і до побачення!»
Хто вестиме розмови про менопаузу, її тяжкі симптоми, неприємні прояви та супутні діагнози за межами кола «своїх», хто зрозуміє, поспівчуває і щось таки порадить, коли довкола з усіх боків обступає світ, схиблений на молодості, пружній шкірі та повсюдній боротьбі з ознаками старіння, коли ідеальна старість виглядає приблизно так: тобі 65, але ти виглядаєш на 45 і всі, геть усі свої життєві сили, час, гроші витрачаєш на те, щоб з усіх сил триматися в цьому химерному коконі твого тіла і не-твого віку.
Боротьба із менструальною стигмою триває і ще навіть не перейшла в контрнаступ. Боротьба з мовчанням про менопаузу і клімакс лише розгортає свої прапори. Вона починається зі збору своїх однодумців, жінок, не вражених внутрішньою мізогінією, не затруєних патріархальними настановами про те, що жінка без яйцеклітин — то ж і не жінка взагалі, а так, вторинна сировина, яка ще, звісно, може дечим прислужитися суспільству, але, ясна річ, користі з неї небагато. Ця боротьба починається з плекання поваги — хай яким пафосним і заковзаним видається це слово. Але без поваги лікаря до пацієнтки з менопаузою, роботодавця, партнера чи партнерки, друга чи подруги, колег, родичів — почнімо хоча б із цього невеличкого ближнього кола — менопауза ніколи не вийде із проклятого кола зневаги, відрази, а часом і ненависті.
Я пишу про це у книжках, пишу про це у статтях, розповідаю на книжкових презентаціях (звісно, очевидні речі, але час від часу про них варто нагадувати і собі самій також) — жінка не починається з першою менструацією і не закінчується із настанням останньої. Жінка не перестає бути розумною, натхненною, часом слабкою, та частіше сильною, важливою, значущою, самоцінною тільки тому, що більше не має менструальних кровотеч і не може привести у світ нову дитину (і то, це лише питання майбутніх біотехнологій). Жінка не заслуговує зневаги, приниження, знецінення лише тому, що її біологія працює так, як заклала еволюція. Зрештою, згадаймо наукове припущення, що людство взагалі мало змогу розвинутися у цивілізацію лише тому, що первісні племена мали додаткове «коло рук», яке оберігало дітей і породіль, і це коло творили старші жінки, які вже самі не народжували, але доглядали потомство і піклувалися про слабкіших членів громади.
Є чудовий рекламний ролик «No Mo’ Flo» (пошукайте в ютубі), який декілька років тому знімала міжнародна компанія HelloFlo, що займається кастомізованим розсиланням гігієнічних засобів для жінок у різні періоди життя, починаючи від дівчат-підлітків, жінок, які щойно народили, і включно із жінками, що входять у менопаузу чи клімакс. Загалом компанія назнімала силу-силенну прекрасних роликів із гумором і про перші місячні, і про затримку, і, зокрема, один із них — про жінку, яка прощається зі своїми менструаціями. Менструація, що її в ролику уособлює така собі тітонька Флоу в розкішних червоних одежинах, пакує свої червоні валізи, залишаючи останні настанови жінці перед тим, як піти. І вже коли вони стоять на вулиці, Флоу закидає валізи у багажник, жінка у відчаї розгублено питає: «То що ж тепер далі робити?» Флоу жартома відповідає їй: «Нічого не роби. У тебе на задньому дворі я викопала яму, іди лягай, я ще встигну присипати тебе земелькою!» — «Це не смішно!» — відказує та. Але Флоу уже серйозним голосом додає: «Ну серйозно, ти — це все ще ти, тільки без яйцеклітин!» І дає прощальний подарунок — коробочку прокладок від протікань сечі. Менопауза — не кінець світу. Не кінець життя. Не кінець жінки. А початок нового життя. Нового етапу. Нового періоду, що потребує сильних, гучних жіночих голосів, щоб зламати стіну мовчання, потребує потужної підтримки, щоб розвіяти злі чари стигми, а ще завжди потребує дружнього кола (і чоловіків, і жінок — «своїх», на сто відсотків «своїх» людей!) — і звісно, почуття гумору!
