«Коли ми виїжджали з Києва 24 лютого, звичайно, взяли із собою всі документи, паспорти, гроші, а ще наше фамільне срібло. У нас є ложечки з монограмами, які наша мама ще під час Другої світової війни зберегла, і вони вже і в окупації побували, і в евакуації! І тепер ця війна… Наша мама нам багато розповідала, як воно було, коли почалась Друга світова, розповідала все, що вона тоді пережила, і у нас був цей мамин досвід, і ми розуміли, що ці ложечки — це те, що треба зберегти!» — так згадувала вміст своєї «тривожної валізки» на початку повномасштабного вторгнення моя подруга Оля.
Срібні ложечки мами, порцелянове горнятко бабусі, дідусів екслібрис, татова мисливська рушниця чи колекція ножів — загалом, ми дуже і дуже бідні на родинні скарби. Це ж не спадок, а поодинокі, розрізнені речі, доволі рухоме, мобільне майно, яке, за бажання, можна вмістити в одну-дві валізи. Вони навіть не потребують нотаріуса, щоб зафіксувати їхній перехід у володіння від одного члена родини до іншого.
Історія 20-го століття із війнами і брутальною радянщиною, що запанувала на українських теренах, жорстоко обікрала нас, забравши спадщину як культурну, історичну, політичну, так і родинну. Мова навіть не про родинні статки, оці славнозвісні old money, які в Європі та США стали синонімом вишуканого стилю в одязі та інтер’єрі (зрідка — в манерах), так би мовити, властивого «старим грошам».
В умовах колективізації, голодомору, Другої світової війни, повоєнного голоду, банального совєцького зубожіння, що хвиля за хвилею накочували на ці землі, вимиваючи до ноги запаси зерна з комор, птахів із курника, людей із нажитих місць і родинних обійсть, спадковий добробут не мав жодного шансу наново вкоренитися, прорости й дати щедрі плоди. Та й що могли заповідати нащадкам жителі країни-комуналки, яка за десятиліття свого існування так і не спромоглася навчитися випускати одноразові підгузки, гігієнічні прокладки, чи бодай шити притомного вигляду жіночі труси?
Я можу на пальцях однієї руки перерахувати речі, що залишилися мені на пам’ять від дідуся та бабусі, татових батьків. Деякі з цих речей справді вартісні й не лише виблискують сентиментальною цінністю на полиці у шафі.
Скажімо, долю важкезної вишуканої чорнильниці у вигляді ведмедя, що обіймає дерево (голова відкидається, а під нею ховається кювет для чорнила), можна простежити аж до моєї прабабусі, радянської науковиці, бо той ведмідь прикрашав робочий стіл в її домашньому кабінеті. Це не надто глибинне занурення в родовід, всього лишень на кілька поколінь, але далі нитка родинної історії уривається, і від вірмен-біженців з Османської імперії, які рятувалися від геноциду, мені лишаються хіба що туманні спогади про місцину під Ерзерумом, звідки вони тікали, а ще легенда про родинні скарби (золоті прикраси), зашиті в жіночий одяг, що їх врятувала рідна сестра мого прадіда.
Імена цих дивовижних людей, моїх пра-пра-прадідів, змушених кинути дім, майно, пожертвувати речами, родинним гніздом, щоб врятувати дітей (мого прадіда, а отже, — мого діда, мого тата і саму мене), вже поглинуло небуття.
Історія про врятовані золоті прикраси перетворилась на сімейну легенду, яку дідусь на родинних застіллях переповідав гостям. Мої предки розселилися Кавказом, і лише дід, військовий лікар, промандрувавши з бабусею всією мапою радянського союзу по віддалених гарнізонах, опинився, зрештою, на службі в Чернігові, де і вийшов на пенсію. Раз у раз, зриваючись із насидженого місця, моя бабуся наново пакувала у валізи мамину чорнильницю, мармурове преспап’є, пару монгольських божків та їхні з дідом медичні довідники й атласи. Цей мандрівний караван-сарай із двома малими дітьми і дрібками родинного скарбу зусиллями бабусі не був втрачений у численних переїздах і досі є тою ниточкою, що тримає мене на зв’язку з бабусиною матір’ю, яка померла задовго до мого народження. І коли я дивлюсь на старовинну чорнильницю, можу відчути дивовижну часопросторову вібрацію, що поєднує мене із прабабцею, на письмовому столі якої височів отой самий ведмідь, що зараз прикрашає шафу в домі моїх батьків.
Мамині дід і баба, народжені в Україні, в цьому епіцентрі історичних подій та російсько-радянських злочинів, не лишили нам у спадок нічого, ані пів скалки битого полумиска, ані фотографій, ані листівок. Нічого. Вони жили бідно, працювали тяжко, не знали перепочинку. Все, що лишилося про них на згадку, — уривчасті, непевні спогади про старечі, посічені важкими зморшками, обличчя і землистий прохолодний запах сільської хати, де до всього ще пахнуло мишачим послідом і старими ганчірками. Не лишилось ікон, не лишилось рушників, вишитих подушок і сорочок, та й чи були вони?
Але ж чи завжди прадід із прабабою були отою сільською біднотою, що гарувала за трудодні й не мала святкової ряднинки, щоб накрити нею до свята дерев’яний стіл? Я не знаю напевне, та родинна пам’ять береже чи то легенду, чи то правду, чи то напівлегенду-напівправду, що прадід у молодості вбив якогось комуніста, коли той приїхав забирати з хати зерно, тож, мабуть, моєму мовчазному, суворому прадіду, який за життя майже ніколи не усміхався, було, що втрачати, було, що не пробачити комунякам і, напевно, було б, за інших історичних обставин, що примножити й зберегти, щоб залишити дітям і численним онукам? Натомість ми з кузенами є останнім поколінням у нашій родині, хто ще пригадує імена прадіда і прабаби.
Ми всі маємо на позір короткі, усічені родоводи, і щасливими є ті, хто сьогодні може відшукати, намацати тоненьку ниточку й відстежити в часі долі своїх предків хоча б до прапрадіда, бо на українських теренах архіви брутально нищилися, церковні книги нещадно палилися, цілі роди винищували фізично або прирікали на заслання й табори.
Внутрішньородинний зв’язок оповідей про діда та бабу уривався повсякчас і глобальними історичними катаклізмами, і насильницьким втручанням НКВДистів та КДБістів, які пильно стежили, щоб навіть усна традиція зберігання сімейних спогадів прирікала всю родину на мовчання і непам’ять. То що вже казати про матеріальні речі, крихкі й нетривалі, такі, що їх легко втратити в умовах повсюдної зрівняйлівки, розкуркулення, арештів, постійного існування під пильним оком наглядачів і сексотів! Де було б взятися пишними бабиним рушникам, якщо бабу погнали в Сибір, діда застрелили, корову забрали, збіжжя вкрали, землю спаплюжили, зробивши «всєобщєй», а отже, нічийною, нікому не потрібною, занедбаною.
Ми не маємо доглянутих старовинних хат, міцних і надійних, цупкою підлогою яких тупотіли ніжки кількох поколінь дітей однієї родини, одного роду, бо хату як не спалили під час колективізації, то розбили під час Другої світової, а якщо звели на тому місці нову, то занедбали, закинули, відтоді як померли дід із бабою. І навіть за найсприятливіших обставин найдоглянутіша родинна хата, збережена і доглянута, сьогодні щодня опиняється під прицілом російської ракети чи іранського дрона, загрожуючи метким влучанням залишити на місці родинної пам’яті нову вирву замість сімейних альбомів, бабусиних чайничків і татових аматорських акварельок.
Мабуть, вам уже траплявся цей черговий інстаграмно-тіктоковий тренд — такий собі пафосний ролик, вже перекладений українською, де закадровий голос розповідає, як за сто років ані наші життя, ані наші речі, ані те, що ми любили, цінували, берегли, не матиме жодного значення?
І з нашим відходом в інші світі мине небагато часу, коли ми перетворимося на безіменні тіні забутих предків. Цей ролик мене особисто дратує своєю пустопорожністю і беззмістовністю.
З одного боку, є зерно істини в цьому словесному інста-пафосі. І, найімовірніше, йдеться навіть не про сто років, а якихось 10–20, коли більшість речей, якими ми володіємо зараз, опиняться на сміттєзвалищах, забуті, нікому не потрібні. А відстежити наше існування і колишню присутність на планеті вдасться хіба що за вислідами, що ми їх залишаємо щодня в соціальних мережах, — на якомусь архівному звалищі профайлів та акаунтів ми все ще будемо номінально присутні в літописі історії людства. З іншого боку, якщо українці спромоглися в цих щільних коліщатах історії, в цій брутальній трощі людей та пам’яті, втримати якщо не речі й маєтки прадідів, то хоча б їхні імена, хоча б дрібку спогадів, спромоглися підсадити на клей цей розсип мозаїчних уламків сімейних історій, то, людям, що живуть у менш загрожених географічних та економічних умовах на позір легше втримати спогади як про себе, так і про тих, хто були до них на цій землі.
А ми попри все тримаємось за дрібненькі скалки родинних історій, що спромоглися вціліти в глобальних рукотворних катаклізмах останніх років ста, по крихтах визбируємо родинні спогади, тримаємось тих рідкісних (бо їх дуже мало, вони штучні й надщерблені часом) речей, які ще тримають ниточку пам’яті про юну бабусю, про молодого дідуся. У тривожних валізках жінок, які прориваються з окупованих територій чи виїздять за кордон від початку повномасштабного вторгнення, лежать врятовані бабині вишиванки, вишиті сорочки (пронесені непоміченими через ворожі блокпости — знаю кілька дивовижних історій порятунку вишиванок з Енергодару, наприклад), срібні ложечки з бабусиного гарнітура, фотоальбоми і мамині кулінарні книжки — наші артефакти пам’яті, матеріальні об’єкти, які й після нас ще триматимуть живими спогади про наш рід і нас самих, як одну із важливих ланок цього роду.
Моя знайома дослідниця моди Віта Бартош вивезла з України дітей на початку першого воєнного березня. Віта називає себе «біженкою зі стажем» — їй із трьома дітьми довелося чимало помандрувати Європою, перш ніж біженські табори опинилися позаду і нарешті з’явилась можливість зачинити двері за собою і своєю родиною в окремому помешканні. Зараз Віта працює над навчальним курсом про сто років української моди для дітей і зізнається — до цього її підштовхнули європейські блошині маркети:
«Тут я зрозуміла, що наші барахолки в Україні — це були не барахолки. Ви помічаєте, що у нас нема вінтажного одягу? Я ним захоплююсь, але у нас нема вінтажу. А чому? Тому що моя бабуся носила спочатку сукню, потім перешивала її на спідницю, потім на фартух, і потім цей фартух уже йшов на ганчірки. Або перешивала своє пальто спочатку на мою маму, а потім мама перешивала його на мене. У мене нема нічого, жодної речі, яка б передавалась із покоління в покоління, а тут, у Німеччині, це є. І це завжди болісно усвідомлювати. Так само як сімейний бізнес, наприклад, пекарня, де вже три століття одна родина пече хліб. І ти думаєш собі — що у нас триста років передається в родинах? А у нас триста років передається і накопичується тільки болісний, травматичний досвід. І це все, що ми тримаємо в наших скринях. І ти перебираєш ці гуччі, ці якісні речі, яким 50, 70 років, якісь традиційні костюми, тут так багато вінтажу, так багато антикваріату, і у відсутності такого самого в нас я бачу біль свого народу. У нас цього нема. Я вирішила дослідити цю тему, стала говорити про це з мамою, я хочу в такий спосіб пізнати і зрозуміти українську моду на основі родинного альбому. Я хочу знайти це коріння і стовбур, яких мені зараз не вистачає, бо тут ви взагалі як дерева без коріння обрубані…»
