Моє знайомство з іншопланетянами та жінками в науці відбулося одночасно і дуже рано. Настільки рано, що мама вимкнула телевізор і сказала, що діти такого не дивляться, бо діткам треба гарно виспатися, щоб зранку встати в садочок. Приблизно за три роки від тієї драматичної події я знайшла у бібліотеці сусідки маленьку потягану книжечку із забороненим і бажаним написом «X-Files» і фотографіями головних акторів на тоненькій паперовій обкладинці. Згадуючи події 20-річної давнини, я припускаю, що на початку нульових та книжка була російською і, звісно що, контрафактною. Тільки радість від неї була непідробною.
Захват викликали не лише іншопланетяни, містична атмосфера, напівромантична невисловлена напруга між головними героями, симпатичний детектив, але й надзвичайно розумна науковиця. За сюжетом серіалу «Ікс-файлів» (або «Цілком таємно» в українському перекладі), у ФБР починають розслідувати таємничі злочини.
Молодий спеціальний агент Малдер Фокс, який вірить у паранормальні явища та позаземне життя, очолює цей відділ. Наглядати за ним приставляють іншу молоду агентку, науковицю із лікарським та науковим ступенями Дану Скаллі. Вона, на відміну від емоційного, мало не істеричного Малдера, має науковий і раціональний підхід до всіх невирішених рівнянь, окрім, хіба, віри в бога, щодо якого якраз Фокс скептичніший, аніж щодо своїх «зелених чоловічків».
На початку пандемії ковіду, здивувавшись кількості вільного часу, я згадала про незакритий гештальт: почала дивитися «Цілком таємно» і не могла повірити, що перші сезони були зняті на початку 90-х. За винятком кількох дрібних промахів із монтажем, ну і звісно, вінтажним одягом і технікою, сам серіал мало нагадував щось затягнуте, старомодне і неактуальне. Хороший детектив, доцільна кількість містичного і Дана Скаллі, яку грала прекрасна Джилліан Андерсон. Не може не захоплювати, як, піднявши брову, вона обриває заплутані теорії Малдера, як незворушно виправляє науковий фактаж за експертами, як вмикає диктофон у моргу, записуючи результати розтину, який сама ж і проводить, чи сідає увечері за компʼютер записувати свої спостереження за розгортанням розслідування.
Припускають, що є так званий «ефект Скаллі». Мовляв, на контрасті до сексуалізованих та часто неглибоких героїнь телебачення 90-х персонажка Дани Скаллі була настільки привабливою, що спонукала жінок обирати STEM-професії.
Видання «Куншт» поцікавилося цим феноменом і знайшло лише одне дослідження, яке, на жаль, не доводить прямого причиново-наслідкового звʼязку. Принаймні я точно пішла у гуманітаристику — недостатньо переконала мене Скаллі здобути ступінь із фізики й медицини, вистачило поки лише на звʼязки з громадськістю і соціальну антропологію.
Тому радості моєї знову не було меж, коли на свіжу, захворівши на ковід (хто б міг подумати, це вже так немодно!), мені до рук приплив інший серіал з акторкою Джилліан Андерсон, де її героїня каже, що її першим ступенем була антропологія. У відповідь на запитання «Скільки ж у вас наукових ступенів?» вона відповідає недбало: «Близько сотні». Це серіал The Fall («Падіння»), знятий уже у 2010-х, в якому Джилліан грає спецагентку Стеллу Гібсон. Вона приїздить у Белфаст проводити розслідування вбивства, повʼязує його з попередніми та наступними й опиняється у заплутаній траєкторії пошуку серійного вбивці. Героїня Джилліан у цьому серіалі теж вогонь: зазвичай найрозумніша у кімнаті, офіцерка високого рангу, вона не панькається з его чоловіків довкола, легко бере на себе відповідальність та ухвалює швидкі рішення. Іноді настільки швидкі, як назвати номер своєї кімнати у готелі детективу, котрого побачила три хвилини тому.
У цьому контексті у серіалі двічі виринає згадка невеликої етнічної групи мосуо (мосо), що живуть на півдні Китаю, біля Непалу, та є матрилінійною групою, тобто такою, де спадкоємство визначається за матірʼю, а не батьком, та й домогосподарство очолює жінка, довкола якої власне і живуть родичі. Мосо практикують гостьовий шлюб, де жінка запрошує чоловіка до її спальні, а на світанку він має покинути приміщення, повернувшись до будинку матері. Стосунки такі можуть бути й з одним партнером, але велика кількість чи зміна партнерів — теж цілком у рамках культурної поведінки.
У серіалі «Падіння» героїня Джилліан Андерсон кидає виклик традиційній європейській патріархальній культурі, де жінка не має цінності без союзу з чоловіком. Уже за кілька років опісля виходить інший серіал із Джилліан — Sex Education («Сексуальна освіта»). Відома та професійно успішна сексологиня має багато партнерів, але її син-підліток ходить довкола та допитується, чи зрештою це не проблема, що вона не може побудувати стосунків із жодним з її чоловіків. Попри те, що детективка є втіленням емоційної стійкості, на останніх кадрах серіалу вона сама у квартирі з зівʼялим букетом і відкоркованою пляшкою вина — ледве не піддавання сумніву її вибору.
Здавалося б, цей калейдоскоп героїнь випадкових серіалів, повʼязаних між собою хіба акторкою та зображенням сильних, розумних персонажок, не має прямого звʼязку. Для мене ж вони склалися у твердження «не можна мати все». Або карʼєра, або здорова сімʼя з рівним партнером. Вважаєте, що недоцільно порівнювати медійні продукти і реальне життя? Але ж це те місце, звідки ми беремо зразки поведінки, мову, висловлювання, приклади стосунків. Зізнаюся, іноді, коли треба бути особливо незворушною на виступах, я дивлюся напередодні відео з деякими улюбленими спокійними телегероїнями: щоб «увібрати» міміку і поставу. У цьому немає нічого містичного, у людей є так звані «дзеркальні нейрони», які відповідають за низку завдань, зокрема, вивчення міміки та копіювання рухів і мови. Тобто ми робимо це фізіологічно — навчаємося на прикладах оточення. Тому так важливо обирати своє. Тому так важливо бачити приклади успішних життєвих стратегій у медіа.
Тільки от, на жаль, із цих трьох схожа на щасливу стратегія — хіба на показ холоднокровної Стелли, яка розслідує серійні вбивства. Позаяк її позицію чайлдфрі та стосунків на «солодку ніч» довкола неї неодноразово піддають сумніву. Героїня «Цілком таємно», як і «Сексуальної освіти», теж на показ із не надто гармонійним особистим життям. Невдалий шлюб, постійна напруга з напарником, в останніх сезонах вимальовується взагалі їхня спільна дитина, закадрова туга невтіленості. Де ми опиняємося у цих історіях жінок? У ситуації, де сильна жінка не може побудувати довірливі та взаємні стосунки з таким само сильним партнером апріорі? Де сильна жінка має лише два варіанти: або стати матріархом та використовувати чоловіків, не відкриваючись, як Стелла, не стаючи біля них вразливою; або ж бути приреченою на невдоволеність та метання, навіть попри професійну та соціальну успішність, як у випадку двох інших героїнь?
Мені траплялося кілька досліджень, які стверджували, що люди у довготривалих стосунках часто щасливіші, та й живуть довше, аніж самотні. Зрештою це велике відчуття полегшення від того, що можеш розділити тяжкість буття з однодумцем. На жаль, у тих сильних парах, які знаю близько, я не часто бачила жінок насправді щасливими. Можливо, це, звісно, зворотний бік інтелекту, та й світ зараз такий, особливо з війною в країні, що не надто вкриваєшся бульбашками від щастя. Мабуть, тому я причепилася до цих кількох героїнь Джилліан Андерсон.
Тому що мені бракує і реальних, і медійних прикладів, в яких розумна жінка може мати гармонійного партнера, з яким вони разом ухвалюють рішення, можуть бути взаємно сильними та взаємно вразливими. Але може так не буває, і віра в ці образи — лише як віра в іншопланетян. Ну що ж, як каже слоган на плакаті з НЛО, що висів у підвальному кабінеті Малдера Фокса і Дани Скаллі: I want to believe.
