Горор — комерційно успішний жанр за кордоном — в Україні поки перебуває в андерграунді. Тим часом дискусії навколо горор-літератури жвавішають, а збірки моторошних оповідань продовжують видаватись. Ната Гриценко — письменниця, редакторка і перекладачка горор-літератури, солістка дарк-фолкового гурту Casa Ukrania, розповіла про тренди сучасного горору, напрями розвитку жанру, редагування та написання горорних текстів.
Як редакторка і перекладачка ти працюєш з горор-літературою. Розкажи про це. Чому обрала такий фокус?
Почнемо з того, що я не планувала бути ані перекладачкою, ані редакторкою, але дуже рада, що життя зрештою занесло саме сюди. Мені подобається працювати з текстами, і передусім — із жанровими. Українськими читачами жанрова література досі часто недооцінюється: доки не викорінено до кінця стереотип, нібито все, що не «висока полиця», існує суто для розваги і не є серйозною літературою, в нас ще багато роботи.
Якщо ж говорити конкретно про горор, то для роботи з ним (письменницької, редакторської), так само як і для читання, потрібна початкова моральна загартованість. Це нормально, що комусь некомфортно сприймати еротику, комусь не хочеться читати про наркоманію, а хтось фізіологічно погано переживає літературу з некрофілією, розчленуваннями чи потойбічними вигадками. У мене цієї проблеми ніколи не було, щобільше — мені цікаво, де та межа, за якою зміст та форма тексту можуть стати нездоланними. Крім того, сам жанр горору пропонує досить велике піджанрове різноманіття, тож я впевнена, що в Україні тут широке поле як для читачів, так і для письменників.
Розкажи про особливості горору і різні піджанри. Як розвивався жанр, які тенденції переважають у сучасному горорі, куди він рухається?
За моїми спостереженнями, що не претендують на професійне літературознавче дослідження, горор стає значно експериментальнішим, уже не вміщаючись у колишні уявлення про «зачинену кімнату й поховання заживо». Це цілком природно й логічно: світ швидко змінюється, наше покоління ще 20–25 років тому слухало музику з касет і вважало вершиною крутості «Секретні матеріали», а сьогодні в нас є стримінговий доступ до чого завгодно, головоломні серіали типу «Пітьми» й «Легіону» та навіть інтерактивне кіно з варіантами розвитку подій, не кажучи вже про віртуальну реальність. Відповідно, змінилося й те, що нас лякає. «Чорне дзеркало» доволі вичерпно фантазує на тему технологічного прогресу; його можна вважати почасти банальним і попсовим, але ж ми знаємо про реальну китайську систему соціального рейтингу чи шакалячий експрес, тож серіал цілком відповідає сучасним тематичним викликам.
Інша тема, яка наразі теж цікаво обігрується в кінематографі та літературі, — це диверсифікація суспільства, те, що я назвала б расовим і гендерним горором. Темношкірі режисери знімають влучні соціальні історії, що обертаються навколо раси, небінарні автори говорять про свій гендерний досвід, а жінки почали частіше описувати свої особливі переживання, пов’язані з жіночою фізіологією та психологією, — і у великої частини суспільства це викликає дискомфорт, ба навіть страх. А якщо це викликає дискомфорт і страх, то це чудовий матеріал для горору. Сьогодні горорні твори про вагітність, менструацію, гендерну дисфорію чи зміну статі — це золота жила, що гарантує емоційний відгук та свербіж між сідницями у значної частини авдиторії (щоправда, у значної частини видавців теж, але це вже інша історія).
Ти пишеш горор-оповідання і маєш виданий роман «Тінь на порозі», щоправда, у жанрі темного фентезі. Що для тебе важливо у горорі? Які теми ти висвітлюєш, з якими тропами працюєш?
Із досвідом роману послалася б на традиційне «найстрашніший звір — це людина», але це не було б вичерпною відповіддю. Безперечно, людське зло страшне саме собою, і колись мені достатньо було описувати як горорну складову домашнє насильство та психічні проблеми, проте цього все ж таки недостатньо, щоб вийти за межі драми й потрапити у горор. Ми звикли, що в горорі, крім психологічного, передусім наявний містичний, фантастичний або магічно-реалістичний елемент, навіть якщо під кінець твору виявляється, що за стіною шурхотить не привид, а давно захований божевільний нащадок роду, а в костюмі чудовиська, що не впускає людей у ліс, ховається голова комуни. «Воно» Стівена Кінга легко могло стати драматичним твором про аб’юз та інші соціальні проблеми, але любимо ми його і знаємо передусім через клоуна-вбивцю з космосу, і це чудово.
Мабуть, найкращим рішенням, незалежно від кінцевого рівня достовірності подій, є комбінація містичного та психологічного: все ж таки жахалки нічого не варті, якщо не викликають в авдиторії відгуку на знайомі життєві проблеми, як-то тілесні зміни, неврологічні та психічні захворювання, насильство чи переживання смерті. Не буду зараз розглядати в цьому контексті слешер чи сплаттер, які цілком собі мають право на існування з власними окремими завданнями; особисто для мене найкращим сюжетним рішенням у горорі є художня гіперболізація актуального явища. Так, наприклад, Чарльз Бернз у коміксі «Чорна діра» перетворює пубертатну перебудову організму на мутацію, «Кладовище домашніх тварин» чудово осмислює втрату близьких, а ціла хвиля фолк-горорів чудово демонструє цікавість до традиції й водночас — попит на рефлексію щодо інакшості.
Ризикуючи висловитись контроверсійно, все ж скажу, що в майбутньому нам знадобиться окремий жанр воєнного горору, який наразі представлений окремими оповіданнями, — але на це, безперечно, потрібний час (багато років), порівняно успішне відновлення країни після перемоги і дуже тонке етичне відчуття, щоб не перетворювати тему на дешевий хайп та низку сюжетів у дусі «російський солдат заблукав у лісі, і його з’їв бабай/прокляла стара відьма/задрав заєць-перевертень».
Можна детальніше розповісти про слешер і сплаттер? Що це за піджанри? Які в них завдання
Класичний слешер, яким ми його собі уявляємо — полювання маніяка у масці на групу інших персонажів, як правило молодь, — ідейно породжений епохою серійних убивць у 70-х, коли жертвою міг стати буквально будь-хто і так само будь-хто міг виявитися злочинцем, навіть чийсь приємний сусід чи чоловік. Звідси й напіванонімність перших антагоністів, і певне моралізаторство: першими у слешері помирають найдурніші, найнахабніші й найрозпусніші. З іншого боку, цей жанр значно підвищив видимість жіночих персонажів у горорі: так, ми тепер маємо поняття «королев крику», однак багато з цих королев можуть не тільки виразно верещати на екрані, але й розрядити в нападника дробовика чи штрикнути його ножем.
Сплаттер як піджанр горору вирізняється просто підвищеною кількістю жорстокості, крові та розчленувань, межа яких пролягає суто у міцності психіки та шлунку письменника/режисера і читача/глядача. На мій смак, поганий сплаттер від хорошого відрізняється передусім наявністю сюжету, як би це банально не звучало. Багато хто може накрутити у власному творі жорстокість заради жорстокості, однак, якщо вона буде виправдана сюжетною зав’язкою, це зовсім інша справа.
Я називаю сплаттер і слешер поруч переважно тому, що через власну вузьку специфіку обидва доволі швидко вичерпують характерні тропи, і в них стає важко придумати щось оригінальне. Тим цікавішим стає виклик для авторів, які хочуть у них працювати. Наприклад, торішній фільм «Х» Тая Веста прекрасно переосмислює рушійний елемент слешера і пропонує дещо новий погляд, без класичних безіменних маніяків. Крім того, останні кілька років порушується широка дискусія, що охоплює не лише горор, але й трилери та кримінально-документальний жанр, і стосується класичної романтизації маніяків та зведення ролі жертв до суто функціональної. Тож це ще один перспективний і важливий напрям мислення для сучасних авторів.
Горору не аж багато видається в Україні. Яких перекладів тобі не вистачає?
Клайва Баркера! Вибачте, це запитання вже ставили так часто, що автоматично виривається заготовлена відповідь: доки українською не видані «The Hellbound Heart» і «Books of Blood», взагалі незрозуміло, чим ми тут зайняті. Але загалом списки величезні, нам не вистачає буквально всього, від готичних романів до Томаса Ліґотті й від Лорда Дансейні до Адама Невілла. Також хочеться бачити українською твори суміжних жанрів з елементами горору, на кшталт «Crash» Балларда чи «Falling Out of Cars» Джеффа Нуна. Можна перекладати буквально будь-що, лакун наразі більше від наявного, а читач уже цілком готовий підтримувати цей сегмент літератури гривнями. Ну й, звісно, так само активно треба писати своє, українське!
Які автори є для тебе цікавими в жанрі?
З одного боку, мене цікавлять витоки жанру — класичні готичні романи, ghost stories Генрі Джеймса, обскурні маловідомі оповідання від авторів, які зазвичай із горором не працювали, але де-не-де намагалися написати щось страшне. Далі в кожного поціновувача жанру обов’язково є улюблені твори класичного періоду: для мене це доволі традиційно кілька оповідань Лавкрафта, оповідання Чемберса з циклу «Король у Жовтому», із пізнішого — «Привиди дому на пагорбі» Ширлі Джексон: книжка, яку я перечитувала декілька разів і вважаю взірцевою з погляду поєднання містичного та психологічного. Соромно зізнатися, але сучасний горор я більше дивлюся, ніж читаю, хоча за останні декілька років мені справді сподобалися «The Lighthouse Keeper» Алана Бейкера та «Відьма» Томаса Олде Гевелта. Передусім мені цікаво, як горорні тенденції переломлюються у візуальному жанрі та як на наших очах горорне кіно трансформувалося з лякачок із вистрибуванням з-за спини в багатогранний, експериментальний і атмосферний продукт.
Розкажи про боді-горор. У чому його особливості та як ти працюєш із такими текстами?
З боді-горором хотілося б працювати частіше в усіх іпостасях, тож дуже сподіваюся, що вдасться самій втілити у досяжному майбутньому принаймні один замислений у цьому піджанрі твір. Боді-горор найкраще працює як зрозуміла метафора внутрішніх змін. Можна висловити якусь соціальну, екзистенційну чи психологічну проблему наочно, через тілесність, і водночас викликати у читача/глядача неабиякий дискомфорт, бо ми майже завжди певним чином приміряємо ці метаморфози на себе. Скажімо, мені завжди були неприємні класичні сцени з гачками з «Повсталого з пекла» або коли комусь на екрані виколюють очі, проте це не можна порівняти з моторошністю ситуації, коли в тебе починає злазити шкіра, зменшується вага чи росте всередині дитина, якої там не має бути, а ти нічого не можеш із цим вдіяти.
Класика боді-горору, про яку ми думаємо одразу, — це фільми Кроненберґа, хоча завдання, які він ставить перед собою, близькі передусім до японських авторів (на кшталт серії «Тецуо»): для нього боді-горор часто є способом осмислення нових технологій та їхнього впливу на людину. Це обігрування страху перед технологічним прогресом, який у режисера нерозривно пов’язаний зі зміною тілесних меж; те, що кіберпанк часто подає як даність («у майбутньому будуть існувати імпланти та віртуальна реальність»), Кроненберґ показує дуже наочно й фізіологічно, і виявляється, що не такі вже ці перспективи й райдужні. Якщо говорити про інших авторів, то «Титан» Джулії Дюкорно цілком собі задає планку висловлювання на найближче десятиліття: це вичерпне уособлення страхів суспільства перед новими гендерними правилами. Зараз воно видається надмірним, але впевнена, ми колективно впораємося з новою реальністю так само, як колись впоралися з бажанням жінок носити штани.
Чому горор, пов’язаний із жіночою фізіологією чи психологією, — важливий? Що він дає читачу й автору?
Ніде правди діти: ми досі живемо в постпатріархальному суспільстві, значна частина якого не вважає, ніби жіночий досвід за межами вузького кола визначених тем («Kinder, Küche, Kirche» — з нім. «діти, кухня, церква» — прим. DIVOCHE.MEDIA) взагалі вартий обговорення. Можна згадати реакцію на видання коміксу «Заборонений плід» Лів Стрьомквіст кілька років тому, коли «Видавництво» розмістило на обкладинці малюнок балерини з червоною плямою на трусах, і виявилося, що багатьох людей обурює навіть пройти повз таке зображення на виставці, не те щоб купити й почитати. А непроговореність жіночого досвіду призводить до нормалізації засудження буквально всього — від менструації (хоча це природний процес, фізіологічно властивий половині людей на Землі) до післяродової депресії чи досвіду зґвалтування («сама винна»). Горор як жанр ідеально годиться для ставлення незручних запитань і розмірковування на тему того, чому і як цей досвід був витіснений на маргінес.
Водночас не обов’язково навіть вдаватися до візуального чи описового шок-контенту. Наприклад, «Дитину Розмарі» чи «Одержимість» можна не вважати боді-горорами в класичному розумінні, а класифікувати як психологічний горор, але разом із тим вони зачіпають саме жіночий психологічний досвід. Вагітність, як перервана, так і повноцінна, — це сукупність доволі моторошних процесів, які лише на поверхні описуються щасливим «послав Бог дитинку», а зсередини пов’язані з глибинними й часто дискомфортними трансформаціями — фізичними, психологічними і соціальними. А далі, якщо ваша дитина вже народилася, це не означає, що з нею все буде гаразд — звідси беруться численні народні легенди про підміни і щонайменше з десяток щорічних горорів про дитячу одержимість. І часто така алегорія є єдиним способом донести жіночі страхи до ширшої авдиторії, тож що більше в нас буде подібних висловлювань, і то бажано насамперед від самих жінок, то краще.
Ти редагуєш майбутню збірку оповідань «Нічний сеанс» горор-спільноти «Бабай», окрім того, у збірці буде твоє оповідання. Розкажи про це.
Це друга міжавторська збірка спільноти, що, на мій смак, є суттєво сильнішою за першу як за рівнем текстів, так і за оригінальністю авторських стилів. Наразі не можу розповідати набагато більше за вже анонсоване офіційно, окрім того, що в ній буде міститися важливий для історії жанру перекладний твір — повість «Кармілла» Джозефа Шерідана ле Фаню — довершений зразок темної прози, що на 25 років випередив «Дракулу», популяризуючи вампіризм, в перекладі Анастасії Квіткової, буде широке піджанрове різноманіття — від фолк-горору до слешера — та принаймні два оповідання, пов’язані спільним всесвітом з уже опублікованими романами їхніх авторів (оповідання Світлани Тараторіної зі всесвіту «Дому солі» та Макса Кідрука зі всесвіту «Колонії»), а відкриватиме збірку блискуча іронічна метаісторія на тему горору та письменництва Павла Деревʼянка. І, на моє тверде переконання, якщо принаймні половина представлених у збірці авторів, які ще не дебютували у великій формі, зможуть видати хоча б по одному горорному роману, жанр в Україні чекатиме цілком яскраве та гідне майбутнє.
Хто з українських видавців працює з горором? Чому не так багато текстів у цьому жанрі видається? Як авторам горору комунікувати з видавцями?
Виданого горору в Україні досі загалом не вкрай багато — він представлений здебільшого Кінгом у «КСД», химерною прозою у «Видавництві Жупанського» та окремими тайтлами в інших книжкових та коміксових видавців (манґи «Ганнібал» та «Інша», комікси «Округ Герроу» та «Чужий», книжки Ширлі Джексон у видавництві «Жорж» тощо). Це вже більше, ніж було кілька років тому, але треба продовжувати. З помітних українських горорних романів останніх років назву «Песиголовця» й «Гелтер Скелтер» Олександра Завари та «Заколот» Володимира Кузнєцова, але більшість авторів працювали у малій формі. На мою думку, це було пов’язано передусім з інфраструктурною мобільністю: більшість міжавторських горорних збірок оповідань, які вийшли з 2014 року, стали результатом самвидаву і локальних конкурсів — спільноті простіше самій скинутися і надрукувати книжку, ніж пітчити її видавцям, які мало розуміють комерційний потенціал жанру за межами Кінга й окремих «авторів, яких похвалив Кінг». Окрім того, будь-який роман — це велика робота, а горор накладає власні вимоги, які буває легше втілити в оповіданні на 10 тисяч слів, ніж у романі на 200+. Я не бачу в цьому жодних проблем: набити руку на малій прозі корисно, так можна виробити власний стиль і зрозуміти особисті внутрішньожанрові вподобання, а далі вже справа за терпінням.
Що стосується пріоритетів видавців, то їх природним чином цікавлять тайтли, які продаватимуться — в цьому, звісно, нічого поганого немає, тож стримайте конспірологічні й антикапіталістські висловлювання, якщо вони у вас цієї миті виникли. Будь-хто хоче написати і видати книжку, яка буде продаватися. Значне збільшення асортименту трилерів та фантастики на українському ринку показує, що видавці все ж таки розуміють популярність жанрової прози; треба просто трохи підштовхнути їх до горору, а для цього варто збільшувати видимість спільноти, щоб кількість читачів, готових заплатити за якогось Баркера чи Лаймона, ставала очевидною. Ну й, звісно, українській прозі досі бракує горору на національному матеріалі — але бажано справді оригінальному матеріалі: мавок і перелесників залишимо фентезійникам.
Також цього року ти була однією з переможниць конкурсу мініатюр від горор-спільноти «Бабай». Які оповідання перемагають на конкурсах? Що б ти порадила початківцям?
Тут могли б бути якісь велемудрі поради, якби я у своєму житті перемагала в конкурсах більше, ніж півтора раза (треба взяти участь ще хоча б раз, щоб перевірити, чи вимальовується якась тенденція). Але в мене був досвід перебування в журі конкурсів оповідань, і на рівні українського книжкового ринку все починається з необхідності просто писати грамотно й не лінуватися перечитувати власні творіння. А далі рівною мірою відіграють роль авторський стиль (який виробляється тільки практикою та споживанням великої кількості чужих творів, обов’язково різножанрових) та оригінальність задуму, яка особисто для мене у горорі впирається в золоте правило: писати про те, що лякає й викликає огиду особисто в тебе. Якщо ти сам(а) емоційно не реагуєш на власне творіння, марно очікувати, що воно викличе якісь почуття у читачів. Тож мені лишається тільки запросити нових авторів, які ще не пробували себе у цьому жанрі, зробити до нього перший письменницький крок: можливо, сьогодні українському горору бракує саме вас.
