Чімаманда Нґозі Адічі — видатна нігерійська феміністська письменниця, поетеса та лекторка, яка завоювала світ своєю літературною талановитістю та соціальними поглядами. Від своєї письменницької кар’єри до особистого життя Чімаманда Адічі була джерелом натхнення як для молодшого покоління дівчат, так і для молодшого покоління африканських письменниць, які прагнуть розповідати світові свою історію голосом художньої літератури.
Однією з найбільш відомих робіт Адічі є роман «Половина жовтого сонця». Це історичний роман, який розповідає про події під час громадянської війни в Нігерії та особисті долі чотирьох головних персонажів/ок. Книга вийшла 2006 року й отримала численні нагороди, включаючи Women’s Prize for Fiction.
Половина жовтого сонця в центрі червоно-чорно-зеленого прапора символізує славне майбутнє Біафри — молодої держави на південному сході Нігерії, яка виборювала незалежність наприкінці 1960-х. П’ятеро біафранців — сільський підліток Уґву, сповнений революційних ідей професор Оденібо, британський емігрант Річард та не схожі між собою близнючки Оланна і Кайнані — живуть під час війни.
Вони кохають, зраджують, обговорюють політику, тікають від обстрілів, знаходять себе, втрачають близьких і попри все вірять у перемогу. Авторка вдало поєднала інтимні історії героїв із загальнополітичним контекстом війни та долі Нігерії.
Публікуємо фрагмент книжки «Половина жовтого сонця» від видавництва #книголав.
Тієї ночі йому наснилося, що Кайнані повернулася з повним кошиком курятини, звареної з травами, гострим джолофом, супом з жирної риби, і він роздратувався, коли зі сну його висмикнув галас просто під вікном. Йому не хотілося залишати свій сон. Кайнані теж прокинулася, і вони поспішили надвір — Кайнані з обмоткою під пахвами, Річард у шортах.
Починало світати. Світло було слабким. Невелика юрба людей з табору для біженців била й копала молодого чоловіка, який скрутився на землі, прикриваючи руками голову від ударів.
Його штани були порвані, комір майже відірваний, але половина жовтого сонця ще трималася на рваному рукаві.
— Що відбувається? — запитала Кайнані.
— Що таке?
Річард знав відповідь, перш ніж хтось заговорив. Солдат крав з ферми. Це було тепер скрізь: вночі відбувалися нальоти на ферми, люди збирали молоду кукурудзу, на якій навіть ще не сформувалися зерна, крали ямс, який був ледь завбільшки з бульбу таро.
— Розумієте, чому все, що ми садимо, не приносить плоду? — запитала жінка, чия дитина померла минулого тижня.
Її обмотка була пов’язана низько й оголювала верх пониклих грудей.
— Такі люди, як цей злодій, приходять і збирають усе, щоб ми помирали з голоду.
— Припиніть! — гаркнула Кайнані. — Зупиніться негайно! Облиште його!
— Кажете, облишити злодія? Якщо ми облишимо його сьогодні, завтра прийдуть десять інших.
— Він не злодій, — сказала Кайнані. — Ви мене чуєте? Він не злодій. Він голодний солдат.
Юрба заспокоїлася під впливом її авторитетного голосу. Поволі вони розійшлися, повернулися до класів. Солдат підвівся та обтрусив одяг від пилу.
— Ти з фронту? — запитала Кайнані.
Він кивнув. На вигляд йому було років вісімнадцять. Обабіч лоба виднілися сліди від ударів, з ніздрів текла кров.
— Ти тікаєш? І на-аґба осо? Дезертир? — запитала Кайнані.
Він не відповів.
— Ходімо. Ходімо, візьмеш трохи ґаррі, перш ніж піти, — мовила Кайнані.
З опухлого лівого ока текли сльози, і, йдучи за нею, він прикрив його долонею. Він не говорив, лише шепотів далу — «дякую», — перш ніж пішов, ухопивши невеликий мішечок ґаррі.
Одягаючись, щоб піти на зустріч з Інатімі в таборі, Кайнані мовчала.
— Ти рано підеш, так, Річарде? — запитала вона. — Ті великі цабе сьогодні можуть бути в офісі лише тридцять хвилин.
— Я поїду через годину, — він збирався до Агіари, щоб спробувати отримати провізію в штабі допомоги.
— Скажи їм, що я помираю і нам дуже потрібні молоко й солонина, щоб урятувати моє життя, — сказала Кайнані. У її голосі з’явився новий гіркий відтінок.
— Скажу, — відказав Річард. — Щасти тобі. Ідже ома. Повертайся з великою кількістю ґаррі та солі.
Вони поцілувалися, на мить притиснувшись губами, перш ніж Кайнані пішла. Річард знав, що, побачивши бідолашного молодого солдата, вона засмутилася, а ще він знав, що Кайнані думала, що молодий солдат не мав ніякого стосунку до неврожаю. Посіви не вродили, бо земля була виснажена, дув сильний харматан, не було добрив і нічого садити, і коли їй вдалося дістати насіння ямсу, люди посадили лише половину, а другу половину з’їли. Йому хотілося б простягнути руку й перекинути небо і принести перемогу Біафрі просто зараз. Заради неї.
