Це видання мене насправді зачудувало ще задовго до того, як його переклали українською мовою! І коли декілька років тому український переклад книжки Маргарети Магнуссон з’явився нарешті у книгарнях, я неймовірно потішилась. Щоправда, був нюанс. Дрібничка, яку, може, і не зауважиш, якщо не знаєш, куди дивитися. Річ у тім, що у 80 років Маргарета Магнуссон написала пречудову книжку про прибирання, і не просто якусь чергову методичку з перекладання речей чи розхаращення, а про таке собі явище Döstädning, що дослівно можна перекласти як «смертельне» або «передсмертне прибирання». Тобто настільки глобальну організацію своїх речей, про яку вже точно скажеш, «як востаннє».
Таке екзистенційне прибирання не є винаходом пані Магнуссон, так само як Мік Вікінг, автор знаменитої книжки про мистецтво скандинавського затишку, не придумав данське хюґе чи фін Міска Рантанен, написавши книжечку про «мистецтво випивати в піжамі», не був винахідником цього дуже фінського явища «калсарікянні». Але ця трійця зі своїми книжками добряче доклалась до того, що весь нескандинавський світ охоче занурився в хюґування, п’ятничні калсарікянні (так-так, навіть мистецтво хильнути келишка вина в домашніх штанях у фінів має свій певний кодекс і правила!) і, авжеж, заповзявся вичищати з життя мотлох, користуючись настановами зі «Смертельного прибирання», що їх описала пані Магнуссон. То в чому ж проблема?
А в тому, що в українському перекладі слово «смертельний» — погодьтесь, визначальне для такої книжки, зникло. Натомість перед українськими читач(к)ами постало у відредагованій (чи процензурованій?) версії, прибравши лаконічного і менш зухвалого вигляду, «Вишукане мистецтво прибирання по-шведськи». Тоді як англійська версія, з якої робили переклад, дуже недвозначно називається The Gentle Art of Swedish Death Cleaning, тобто «Делікатне мистецтво шведського смертельного прибирання».
То куди ж «смертельне» зникло з українського перекладу? Загубилось випадково? Його загубили навмисне? Прибрали жахливе, страшне слово «смертельний», щоб не лякати наполоханих читачів/ок? Провели соцопитування і вирішили, що назва зі словом «смертельний» погано продаватиме книжку? Але ж без нього обкладинка геть втрачає сенс! Якби я не встигла до того прочитати книжку в оригіналі, хіба б мене спокусив черговий посібник про якесь там чергове прибирання в морі всіх інших японських, американських, французьких, ще бозна-яких методів розхаращення житла і простору?
Я й досі не знаю, чому видавці так жорстко купюрували назву книжки. Втім, маю здогад, що відповідь коріниться в наших задавнених травмах радянщини і тих первісних страхах перед екзистенційними питаннями, що їх плекали в умовній «совєцькій людині». Інакше я не знаю, як стало можливим, щоб у 2020 році, коли світ побачив український переклад «Смертельного прибирання», у країні, де вже на тоді шість років тривала війна, слово «смерть» лишалось цензурованим, табуйованим, страшним, стидним, непублічним, таким, що йому не місце на обкладинці!
На захист моєї теорії скажу, що так само і в російському перекладі книжка виходила без слова «смертельний», з чого я роблю висновок: це таки загальна хвороба страху перед смертю для пострадянських теренів (а ще вважаю, що взорування на російський приклад геть не робить честі українським видавцям — це суто моя думка!).
З тим, що сімдесят років радянського поневолення скалічили здорове ставлення як до матеріальних, так і духовних цінностей, погоджується Анна Гончарова, експертка з організації простору, блогерка-мінімалістка, яка веде в інстаграмі сторінку про порятунок від мотлоху.
«У нас нездорові стосунки зі смертю, у нас нездорові стосунки із життям, — каже вона. — Українці не були такими до радянської влади. Вони не трималися за речі, вони трималися за життя і його сенс, і це дуже простежується, коли досліджуєш інтер’єри давніх домівок і хат. А вже наші бабусі почали накопичувати речі, тому що оцей нездоровий вплив радянщини і росії довів їх до стану почуття небезпеки і загроженості. Вони боялися смерті, адже як це — померти, до пуття не поживши, але боялися і жити, бо саме собою життя було не вартим, треба спершу було накопичити хороші речі, а потім ще почекати, коли життя стане вартим, щоб цими речами користуватися. І трагедія в тому, що багато людей ішли з життя, так і не дочекавшись нагоди “пожити”, як вони собі це уявляли!»
«Совєцький» повсюдний дефіцит абсолютно всього привчав відкладати життя на потім, на якесь неозоро далеке майбутнє, коли, можливо, всього буде вдосталь, як обіцяли комуністичні керманичі. А доти треба відкладати на потім, до кращої нагоди усі хороші речі, красиве взуття, посуд, білизну, вази, навіть книжки, і це призводило до того, що речі громадилися по дальніх закапелках квартир, по шафах, балконних складах та підвалах, незрушні з місця, на віки вічні приречені чекати того «кращого життя», коли нарешті настане момент — і от тоді!
А поки відкладені речі продовжували жити своїм недоторканим життям, перекочовуючи у спадок до дітей, від дітей до онуків, стаючи відчутним тягарем, бо мало в кого підіймалась рука викинути бабусин сервіз, яка, не маючи нічого іншого, що передати онукам, заповідала їм найкраще, що лишалось по ній — її непрожите життя. Не випитий нею чай із красивого горнятка, скатертину, яку вона так ніколи і не розстелила, бо ж не було нагоди, не прочитану нею дуже гарну ілюстровану книжку, бо «хай вже онукам буде», а онуків уже та пожовкла книжка, той запилюжений сервіз і вицвіла скатертина обтяжують, бо що їм робити з тими непотрібними реліктами? Викинути? Ні, не можна, бо це ж «пам’ять», єдина, яку в умовах радянщини можна було передати у спадок без жодного ризику. Продати? Віддати? Заховати подалі у шафу? Відвезти на дачу? Як давати раду цьому огрому речей, обтяжених емоційною пам’яттю?
Власне, про це і пише у своїй книжці Маргарета Магнуссон, перекладаючи відповідальність не на спадкоємців, а на власників речей. Вона пропонує людям самим давати раду зі своїми скарбами ще за свого життя.
По-перше, прийняти той факт, що ви на землі не назавжди. І ця подорож має кінцевий пункт призначення. Це не страшно. Це природно, й іншого варіанту просто нема. Потім чесним оком поглянути на зажитий за роки скарб і визначити, що з тих всіх хутряних пальт, сервізів, килимів, прикрас, годинників, меблів, великих, громіздких та об’ємних речей справді мають цінність саме собою по вашій смерті, а що є мотлохом, розбирання якого виснажить і знесилить ваших спадкоємців, коли настане час порпатися без вас у ваших речах. Далі пропонує чимскоріше позбутися того, без чого ви обійдетесь із легкістю — віддати, подарувати, продати, віднести на благодійність, запропонувати родичам вже сьогодні взяти з вашого дому те, що їм до вподоби, або роздати сусідам, притулкам, бібліотекам, соціальним закладам.
По-друге, авторка радить взяти коробку і скласти до неї ті справді цінні для вас тут-і-зараз речі, зібрати таку собі коробку спогадів і цінностей (не обов’язково коштовностей, але обов’язково важливих для вас речей — це може бути мушля з берега океану, листівка від коханої людини, стрічка, що була вплетена у волосся в найщасливіший день життя).
Водночас авторка радить залишити інструкцію для рідних, що робити з цією коробкою після того, як вас не стане, — сміливо викинути чи передати комусь. У книжці насправді сила-силенна хороших порад, і унікальність її в тому, що вона вчить визначати, що справді цінного з матеріальних речей є у вашому просторі, а що просто займає місце, ваш час і увагу. Неоціненна навичка в епоху тривожних наплічників і повсюдної війни.
Анна Гончарова згадує, як до повномасштабного вторгнення писала у своєму блозі, як зібрати все необхідне для виїзду, евакуації чи втечі, бо вже мала досвід виїзду із Донецька у 2014 році. І зізнається: 24 лютого наново відкрило їй очі на мінімалізм і на те, що справді варто закинути у тривожний рюкзак.
«Коли я виїжджала в 2014-му з Донецька, розуміла, що речей для життя мені вистачить. Але не вистачало тих речей, які означають це саме життя, щось таке, що сигналізувало про те, що я взагалі існувала. Це про пам’ятні речі, свідоцтва життя, щось про творчість, якась улюблена дрібничка, картина, іграшка… Мені дуже не вистачало фотографії мого дому. Я в лютому попереджала людей — робіть, робіть собі ці фото. По-перше, може так статися, що цього дому у вас більше не буде, це війна, а по-друге, якщо ви залишитесь десь у виїзді на два, три, більше років, вам дуже буде хотітися мати це фото! Тому для мене “передсмертна коробка”, про яку пише Магнуссон, має сенс, — пояснює вона. — Цей маленький музей життя насправді не займає багато місця, повірте. Його легко взяти із собою, якщо скласти туди якісь справді дуже цінні й важливі речі, бо їх насправді за життя трапляється дуже мало. Їх буде навіть не валіза, а маленька торбочка, але ці речі дуже важливі, і мені б хотілося, щоб люди, незалежно від того, де вони перебувають і що з ними відбувається, мали це невеличке матеріальне свідоцтво того, що “я є, я існую, я щось роблю для цього світу”».
Справді цінних речей може бути й мало, але навчитися їх вирізняти — безперечна перевага для людей, які виростали або в часи «совка», або в його пограниччі 90-х. Бо в совєцькому союзі, в суворому наративі фактичних заборон і близько наближатися до осмислення себе як особистості, із мільйоном власних граней, бажань, цілей, матеріальний світ і його підкорення ставали самоціллю. Безпечно і просто було рухатися заданим напрямом — стати в чергу на квартиру, подужати холодильник, телевізор, якусь заграничну «стєночку», канонічні сервізи, мельхіорові ложечки, парфуми «Красная Москва», книжки за підпискою, дефіцитне те, дефіцитне се, полювання на їжу до свят — коли ти включаєшся в загальний канон накопичення і вже не можеш зійти з дистанції. Хороших якісних речей було мало, тому речі ставали самоціллю, речі ставали життям, і звичка ототожнювати себе і свій внутрішній космос із накопиченим за роки скарбом сьогодні в умовах війни є болісним і вбивчим тягарем.
Скільки трагічних історій цієї війни про те, як люди, переважно старших поколінь, категорично відмовлялися виїжджати або евакуюватися з-під бомб, бо «ну а на кого я хату залишу?», «та я все життя поклав, щоб цей дім побудувати, купити те, те, і оте»! Сила тяжіння нажитих речей багатьом, на жаль, коштувала життя, бо відрив від них здавався людям настільки немислимим і таким болісним, що вони часто обирали смерть серед пожитків замість життя без них. І це не їхня провина, бо, мовляв, вони, дурненькі, самі так вирішили, ні, це не вони вирішили, це колись їх навчили ставити знак рівності між життям та їхнім матеріальним еквівалентом у вигляді набутого краму.
«Смертельне прибирання» Маргарети Магнуссон сьогодні читається геть інакше, ніж то було кілька років тому. Бо в мирному житті, навіть повністю переймаючи підходи до накопичення речей та розбору мотлоху, що їх пропонує у своїй книжці 80-річна шведка, ти не до кінця розумієш, як живеться людині, вік якої весь час змушує звіряти свої вчинки, свій вибір і свої слова зі смертю, що наблизилась до неї впритул. Інша річ, коли не вік, а безумна країна-сусід кожну мить твого існування робить загроженою, і кожна випущена ним ракета чи дрон потенційно несуть у собі потужний заряд масової загибелі, можливо, навіть, твоєї. З погляду воєнного сьогодення, ця книжка є чудовою інструкцією, як навчитися визначати, які речі справді цінні й мають значення, а які просто затуляють собою вільний простір у наших квартирах і в наших життях, які речі є важливим свідченням нашої присутності в певний період часу на цій планеті, а які важливі в моменті «тут і зараз», щоб розрадити, потішити нас. І, можливо, разом із нами згасне і їхня значущість.
«Коли навесні минулого року я вже стала виходити трохи погуляти по Києву, то зустріла на Подолі одну бабусю, яка продавала янголів, плетених із ниток. Ми розговорилися, і вона сказала: “Я так боюся, що я скоро помру, мені вже 80, і мої діти всі ці плетіння просто викинуть”, — згадує Ганна. — До лютого 2022 року я б сказала на таке: “Ну, так, напевно, для вас це цінне, але для ваших дітей воно може не мати цінності, і це нормально!” Але тепер я такий підхід переосмислила повністю. Я сказала: “Бабо Олю, я розумію, що так дійсно може статися, але ви оберіть ваших найулюбленіших плетених янголів, відкладіть для дітей як пам’ять про себе, тоді це не буде викинутим. Можливо, якийсь старий одяг, мешти ваші діти викинуть, але це залишиться, бо це ті речі, що мають частинку вашої особистості”. Вона плакала від моїх слів, і я зрозуміла, що це насправді правильний підхід».
