Книжка «Нікого немає в лісі» лікарки-психіатрині Христини Шалак, що вийде друком у видавництві «Лабораторія», розповідає про психіатрію через призму окремих історій, розказаних самими героями: про те, як жити з тим чи іншим розладом, як лікуватися і працювати у психіатричних лікарнях, як дбати про рідних, які мають психіатричні діагнози.
Такі свідчення нерозривно пов’язані з особистостями оповідачів, з їхніми багатогранними «я» — тож ці історії насамперед про людей, а не про хвороби. Ще одна тема, яка виступає тлом і контекстом до ділення, — складна і суперечлива історія психіатрії, і зокрема її відображення в архітектурі, що стає дзеркалом суспільних і медичних настроїв.
Публікуємо уривок із книжки.
«Підрозділ перший. Причини меланхолії. Господь як причина. Екскурс в природу духів; блудні ангели, або ж біси, і як вони стають причиною меланхолії. Про чаклунів і магів, і як вони викликають меланхолію. Зірки як причини меланхолії. Старість як одна із причин. Батьки, які передають цю недугу у спадок».
Так звучать заголовки з «Анатомії меланхолії», своєрідної енциклопедії депресії англійського письменника і вченого Роберта Бертона, виданої 1621 року в Оксфорді. Бертон пише про меланхолію, щоб її уникнути, і зізнається в цьому у передмові під псевдонімом Демокрит-молодший.
Бездіяльність спричиняє апатію, тож писати про неї — непоганий вихід із ситуації. Не будучи лікарем, автор занурюється в описи всіх можливих аспектів меланхолії відповідно до тогочасних знань та уявлень, перемішуючи медицину, демонологію, астрологію і філософію, створюючи не лише довідник, а й документ часу.
Його хід думок схожий на звивистий лабіринт або ж на тісно переплетене коріння дерева — важко простежити, що звідки росте й куди прямує. Речення, які так просто і плавно починаються, спотикаються об десятки цитат, посилань і приміток, первинна думка губиться і поступається іншій — зрештою, чи була вона аж такою важливою?..
Бертон деталізує і відхиляється у нескінченні відступи, розтягуючи свою оповідь на дев’ятсот сторінок, говорить і говорить, як Шахерезада, яка має до ранку розважати царя, аби врятувати собі життя; от тільки Бертон намагається заколисати не смерть, а свою меланхолію, так, ніби вона не завдасть йому шкоди, поки він розповідає про неї іншим.
Автор обирає не просто проживати свій стан, а описувати його, використовуючи позицію дослідника як дистанцію між собою та своїм болем. Він препарує свій розлад на прозекторському столі, методично і скрупульозно описуючи все, що вдається побачити.
«Анатомія меланхолії» мала успіх. Ще за життя автора її перевидавали п’ять разів. Через двісті років працю перевідкрили заново англійські романтики, і вона стала улюбленою книжкою Джона Кітса.
Ще одна книжка, де депресія вже не є головною героїнею, але все ще трагічно визначає плин подій, — це автобіографічний роман «Вона була з Маріуполя» Наташі Водін, який вона присвятила своїй померлій мамі, що походила з багатої маріупольської родини і яку вивезли на примусові роботи до Німеччини.
Книжка створена навколо ідеї дізнатися більше про цю жінку й розповісти її історію, але виявляється, що інформацію про неї знайти набагато важче, ніж про решту родини чи місто, з якого вона родом. У результаті образ мами залишається тьмяним і вислизущим.
Роман схожий на кімнату, наповнену різноманітними речами, із якої забрали один дуже важливий предмет: ми не знаємо, який саме і який він мав вигляд, натомість бачимо лише слід, що він залишив на підлозі, обрамлення його контурів з пилу. Можемо висловлювати теорії про те, чим він був, зважаючи на розташування решти інтер’єру.
Мама Наташі Водін стає видимою і об’ємною лише в тому фрагменті, де письменниця описує її емоційний стан напередодні самогубства. Жінка тривалий час була сумною і відсутньою, її пригнічували будні в таборі для переміщених осіб і конфлікти з чоловіком.
Одного разу вона сказала маленькій Наташі, що хоче втопитися — разом із нею і молодшою донькою; дівчинка, налякана можливою розлукою з мамою, погодилася на це. Врешті одного дня мати наклала на себе руки. З невідомої причини останньої миті вирішила не забирати дівчаток із собою.
І робота Бертона, і роман Водін, і історії героїнь, розказані далі, — це спроби описати щось невидиме, але дуже відчутне. Від тих, хто пережив депресію, — тим, хто про неї не має уявлення; так, ніби вічно ситій людині описують відчуття голоду.
Галина, двадцятисемирічна редакторка, вважає: знайти сенс у депресивному досвіді — ось що важливо. Він для чогось є: не «За що?», а «Навіщо?»
«Я ненавиджу те, що, замість працювати, бути щасливою, насолоджуватися молодістю, я витратила три роки свого життя на депресію». Тепер вона відверто розповідає про це й погодилась відповісти на запитання про пережите, а кілька місяців тому записала інтерв’ю для ютуб-каналу психологічної студії: у коментарях під цим щирим відео люди дякують їй за відвертість і розповідають про свої переживання. (Йдеться про інтерв’ю «Є сенс говорити про свій досвід депресії» на ютуб-каналі Center Sens).
У цьому дівчина і вбачає сенс ділення: щоб хтось, кому так само зле, зрозумів, що він не сам і що з цим станом можна щось зробити. І ще: якщо тобі погано — це не означає, що ти поганий.
«Усвідомлення того, що весь цей дурнуватий стан, наче я у тумані, — це депресія, полегшило мені життя. Бо зрозуміла, що я — не погана, не лінива, не слабка, а хворобу завжди легше вилікувати, коли вже знаєш точний діагноз».
Депресія — не тільки розлад психіки, вона впливає і на тіло. Через неї стає фізично важко рухатися або ж навпаки — в поєднанні з нестерпною тривогою вона спричиняє безцільну метушливість, хаотичність, яка не має іншої мети, як зменшити внутрішню напругу. Людина не може їсти (або ж їсть надто багато), не може спати (або ж спить по шістнадцять годин), не може відчути свого тіла (або ж перебільшено чутлива до всіх його внутрішніх процесів, що навіює віру в існування якоїсь смертельної недуги). Ті, кого вона спіткала, стають схожими на казкового Кая, якому друзки із зачарованого дзеркала потрапили в око та серце: світ, люди, майбутнє, вони самі бачаться їм через призму химерного скла, і ніхто не може переконати у зворотному: я сам (чи сама), нікого немає навколо.
Галина вплив на тіло відчувала як втому. Окрім цього, вона ще мала проблеми з концентрацією: за три роки їй не вдалося дочитати до кінця жодної книжки.
«Депресія — це про відсутність ресурсу. Я вперше за життя зрозуміла, щó це таке — зовсім не мати сил. Знаєте, бувають такі насичені дні, коли на роботі завал, і ти гасаєш як ошпарений цілий день, виконуючи багато різних завдань, максимально різнопланову роботу — зустрічі, телефонні дзвінки, документи, — тобто працюєш цілий день не тільки мізками, а ще й метушишся. Під кінець робочого дня до тебе доходить, що ти за весь час нічого не їла, навіть забула, що можна випити кави. І ввечері приповзаєш додому, заледве знаходиш ключі, відмикаєш двері, заходиш, як в тумані, і безсило падаєш на ліжко, без жодних моральних чи фізичних сил — навіть просто зняти з себе одяг, піти вмити обличчя чи що-небудь з’їсти. Для мене жити з депресією — це мати таку втому щодня, від самого ранку».
Галина говорить про те, як цей стан суспільство знецінює і часто не сприймає серйозно.
І тут я згадую лікарню: той, хто заперечує існування цього розладу, точно ніколи не був у психіатричному стаціонарі й не бачив, як може виглядати недуга у своєму крайньому, найважчому прояві. Вона не є просто смутком, втомою, горюванням, незадоволенням життям чи якимось іншим переживанням, яке, попри свою важкість і неприємність, усе ще є нормальним, неминучим і людським, а тому не піддається лікуванню.
Пригадую одну старшу пацієнтку, прикуту до ліжка глибокою тугою. Нав’язливі думки про свої вади, провини і гріхи досягли рівня маячення: вона була переконана в тому, що якимось чином серйозно порушила закон, тож її чекає важке й невідворотне покарання. З дня на день вона приречено очікувала на прихід прокурора, якого її уява малювала як страшного та жорстокого.
Паралізована страхом і провиною, жінка цілими днями непорушно лежала в ліжку, заглиблена у свої моторошні переживання, недосяжна до того, що відбувалось навколо — буднів психіатричного відділення, інших пацієнтів, медичних працівників.
Її лікарка іноді підходила до неї, гладила по голові й заспокоювала, як дитину, якій сниться страшний сон: говорила, що в лікарні безпечно, що відділення замкнене на ключ, і навіть якщо той прокурор прийде по неї, його сюди не впустять, її нікому не віддадуть. Схоже, ліки діяли не дуже добре, і ця спроба психіатрині доєднатися до маячення і переписати його на новий лад була ще одним способом «переговорити» депресію, переконати її, заговорити їй зуби, заколисати.
В іншому відділенні, де лікували такі розлади, пацієнтки дуже часто, описуючи свій стан, вживали слово «нудь». Схоже, що ці жінки (а багато з них лікувались не вперше, а то й по кілька разів на рік повертались до стаціонару, і здебільшого вже були між собою знайомі) якось підхоплювали цей термін одна від одної і передавали його далі. Більшість із них мала труднощі з тим, щоб взагалі хоч якось вербалізувати свої переживання, обмежуючись визначеннями «погано», «важко» і «зле», висловлювали численні скарги на тілесне здоров’я, яким не вдавалося знайти жодного пояснення, і ніяк не могли пов’язати свій стан із тим, що відбувалось у їхньому житті, — наприклад, із домашнім насильством чи алкоголізмом чоловіків, що траплялося дуже часто.
Тож це слово, вимовлене кимось вперше (а можливо, і підказане якимось лікарем), виявилось ідеальним означенням, що пасувало до їхніх відчуттів. «Лікарю, мене мучить нудь», — і при цьому показували кудись на груди. І потім, вже перед випискою: «Стало краще, нудь вже майже не відчувається».
Однак ніхто не міг описати докладніше, що це за відчуття — нудь та й нудь. Точно не те саме, що нудьга, щось гнітюче і тривожне в ділянці сонячного сплетіння.
