«Історію переписують. А мені важливо зафіксувати правдиві історії людей і зберегти їх, щоб не було можливості потім ці розповіді перекрутити, як кому хочеться!» — каже науковиця і дослідниця Катерина Литвин, яка вже півтора року з командою колег збирає свідчення мешканців звільнених і деокупованих сіл та містечок Чернігівщини.
Катерина — заступниця начальника відділу туризму Чернігівської міської ради, крім того, до війни (і після неї) опікується інформаційним туристичним центром. Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року застало її із сином-підлітком вдома, у Чернігові. Втім, після перших же вибухів біля аеропорту «Півці», що пролунали на світанку, вона з дитиною поспіхом виїхала у сусіднє село Новий Білоус, сподіваючись перечекати небезпеку.
«Ми приїхали в село, і вже за дві години над нами почали літати ракети. В другій половині дня село оточили, а ввечері 24 лютого ми вже були в окупації», — згадує вона.
Тридцять шість днів Катерина із дитиною та сусідами прожили разом у льоху, пересиджуючи обстріли та авіанальоти: без зв’язку, майже без продуктів, без засобів гігієни, з вогнищем, облаштованим надворі. Власний досвід пережитої окупації став для Катерини і поштовхом, і мотивацією чимскоріше почати збирати дані та свідчення людей про пережите під час перших тижнів повномасштабної війни. Тож вона звернулась до колег-науковців.
«Я сказала: не знаю, як ви до цього поставитесь, але я хочу, щоб ми з вами побули науковими волонтерами і записали людей. Тому що насправді вже через десять років це буде та джерельна наукова база для майбутніх досліджень», — згадує жінка.
Для Катерини було важливим фіксувати тут і зараз якомога більше історій та свідчень цивільних людей і волонтерів, які переживали окупацію, блокаду, евакуацію. Але такий «поспіх», каже вона, навіть викликав осуд із боку деяких колег: ті побоювалися, що опитування «гарячими слідами» лише ретравмує людей, а користі не принесе жодної.
Наразі Катерина з колегами вже зібрали 177 годин живого звуку, обстежили 23 населені пункти, зібрали чимало відео та фотобазу, мають на руках також два унікальні воєнні щоденники, відскановані з дозволу їхніх власників. Зрештою час показав, хто мав рацію, — Катерина з її поспіхом чимскоріше розпочати розвідку чи ті її колеги, які налаштовані на вичікування:
«Якщо порівнювати, то минулого року в людей все ж таки відчувався такий підйом і дух патріотизму! З одного боку, вони втратили все, але вони на це затято казали: “Та ми все відбудуємо, хай це буде найбільша ціна, яку я заплачу за незалежність або за перемогу!” А ще вони пам’ятали все. Розповідали все до дрібниць! Люди показували ці погреби, де сиділи під час авіанальотів, дозволяли все фотографувати. Минулого року все за датами пригадували, що і коли, о котрій годині відбувалось. А цього року ми вже часто чуємо: “Ой, дитино, я не пам’ятаю…” Тепер у багатьох є бажання забути».
Коли Катерина з командою розпочинали збирати свідчення майже гарячими слідами після деокупації Чернігівщини, у довколишніх селах іще працювали сапери, тож через мінну небезпеку виїздів «у поля» науковці розпочали свою експедицію безпосередньо в Чернігові — на Бобровиці та Кукушанці, двох районах, що під час блокади міста постраждали чи не найбільше.
«Дуже багато було там історій, — згадує Катерина. — Нема будинків, кругом руїни, ми з волонтерами та місцевими розбираємо завали, а люди підходять і питають: “Хочете, я вам екскурсію проведу?” І заводять тебе туди, де колись було чотири стіни, розповідають: отут у мене було ліжко, а такого-то числа прилетіло в дім… Розповідали, як хліб у пічці випікали, а тут починається авіаобстріл: “А я хліб у піч поставила, та не піду ховатися, у мене хліб печеться!” Або згадують великий обстріл Бобровиці, показують вирву в землі: “Отут сусідів просто у дворі вбило, ми їх там і присипали трохи, а через кілька днів побачили, як собаки тягають тіла…” Або розповідають, як хлопчика в машині розстріляли, а підійти до нього не можна було, щоб поховати, бо до тіла примотали гранату… Дуже важко в цьому плані повертати людей до спогадів, бо я відчуваю величезну відповідальність. Це ж я змушую людину згадувати те, що вона хоче забути. Не так страшно почути чиюсь історію, як змушувати людей повертатися в болючі спогади», — звіряється Катерина.
За словами жінки, перший рік розвідки вони були науковими волонтерами: їжу та перекуси в дорогу збирали самі, гуртожитком безоплатно забезпечував педагогічний колегіум, на бензин скидалися всі разом. Цього року проєкт вже має грантове фінансування від Австрії, підтримку українських наукових видань, які друкують свідчення, зібрані командою науковців, — «Україна Модерна» та «Історичний журнал» раз на місяць надають свої шпальти для публікації свідчень та наукових звітів. У планах є випуск книжки з найяскравішими, найзмістовнішими записаними історіями — для широкого кола читачів, зокрема й за кордоном.
«Я своїм колегам ще на початку роботи сказала: хочу, щоб історію Чернігова в цій війні знали. Мені здається, що в період нашої блокади про нас мало говорили, — каже Катерина. — Люди не знали й досі не знають, що відбувалося в Чернігові та довкола нього після 24 лютого. А у мене завдання — щоб люди знали, щоб вони приїхали після перемоги та подивилися на місто, яке з півночі прикрило їх собою».
Правда про те, як окупанти прагнуть руйнувати українську книгу як культурний інститут, справляє на світову бібліотечну громаду ефект шоку
Фіксування злочинів проти культурної спадщини, зокрема знищення чи розграбування українських бібліотек і книжок, що в них зберігалися, є важливим інструментом адвокації до світових культурних спільнот, вважає виконавча директорка благодійного фонду «Бібліотечна країна» Люсьєна Шум.
Збирати інформацію та свідчення про зруйновані, пошкоджені, розграбовані бібліотеки Люсьєна з колегами із фонду вирішили одразу на початку повномасштабного вторгнення.
«Не було на тоді ані розуміння, як це робити, ані якихось алгоритмів, але ми зробили онлайн-форму і попросили бібліотекарів заповнювати її, допомагати накопичити ці дані, надсилати нам фото, відео», — розповідає вона.
Згодом ініціативу на себе перебрали державні інституції, структурувавши цю роботу на рівні міністерства культури та національних бібліотек. Тим часом Люсьєна з колегами продовжували не тільки опрацьовувати зібрані дані й долучати їх до загального потоку свідчень, а й допомагали бібліотекарям найбільш постраждалих громад пережити перші кризові місяці від початку повномасштабного вторгнення:
«Люди втратили домівки, роботу, тому фонд спільно з Українською бібліотечною асоціацією надавали й матеріальну допомогу, й організовували психологічну підтримку, бо ми розуміли: багато хто виїхав, хтось загинув, багато людей вже просто ніколи не повернуться в професію, і ми дуже хотіли якось стати на заваді цьому процесу, робили такі проєкти, щоб якось допомогти людям, бо з бібліотеками у нас фактично ніхто більше не працює».
Цього літа на запрошення Британської асоціації бібліотек Libraries Connected Люсьєна Шум виступала з доповіддю в Лондоні та Оксфордському університеті, розповідаючи, як окупанти руйнували українські бібліотеки та бібліотечні фонди.
«Їх (слухачів доповіді) найбільше вражало те, як нищать книжки. Коли я розповідала про те, як російські військові прострілювали книжки, викидали їх на вулиці, розповідала про затоплені, знищені, спалені видання — оце їх шокувало. Для них незрозуміло, для чого нищити книжки, бо насправді у світі не до кінця розуміють, чому саме ця війна відбувається, що це і про культурне протистояння теж. Коли ти говориш, що вони знищують наші книжки, тому що росіяни хочуть знищити нас як націю, для багатьох це звучить як відкриття, — говорить Люсьєна Шум. — Це війна за нашу ідентичність, за збереження нашої нації, культури, історії. А бібліотеки зокрема і є осередками цієї культури. І в якому б скрутному становищі не були наші бібліотеки, все одно протягом 30 років поновлювалися фонди, у бібліотеках з’являлися нові книжки. Зокрема, серед них були і видання про Революцію гідності, про історію російсько-української війни, про нашу історію, наш фонд активно передавав такі книжки до бібліотек. І звісно, заходячи на наші території, окупанти насамперед винищували саме такі видання».
Люсьєна згадує, як після деокупації Київщини вона їздила до бібліотек звільнених сіл та містечок і в селі Обуховичі Іванківської громади, де бібліотека розташовувалась в одному приміщенні з музеєм ткацтва, на власні очі бачила прострелені навиліт книжки.
«Росіяни облаштували свій штаб у бібліотеці, поскидали всі виткані авторські рушники, які там були, користувалися ними як ганчірками, кидали під ноги, затуляли дірки у вікнах, попсували купу експонатів. І я бачила ті прострелені книжки, які, точно знаю, ми передавали до бібліотеки. Книжки з української історії, географії — всі прострелені. Такий от спосіб показати свою зверхність, винищити нашу культуру, нашу історію. Це руйнація цивілізаційних надбань. Росіяни діють як варвари, знищують все на своєму шляху, все, що створене нашими інтелектуалами, і загалом поводяться, як і поводилися протягом всієї своєї історії».
Правда про те, як окупанти прагнуть руйнувати українську книгу як культурний інститут, справляє на світову бібліотечну громаду ефект шоку. І разом із тим допомагає збирати кошти для відновлення бібліотек та їхніх фондів, зокрема закуповувати книжки замість тих, що пошкоджені або знищені під час окупації та бойових дій.
Крім того, директор Бодліанської бібліотеки Оксфордського університету Річард Овенден безплатно передав права на переклад своєї книжки «Burning the books. A history of Knowledge under attack» видавничому проєкту фонду «Бібліотечна країна». В українському перекладі видання доповнить цілий розділ, над яким працює Люсьєна, про вбивства українських бібліотекарів та нищення українських книжок, що їх чинили окупанти. Книжка має з’явитися на полицях українських книгарень вже наприкінці року.
Гастрономічні практики виживання
«Передусім мене цікавлять гастрономічні практики того, як їжа ставала інструментом взаємодопомоги під час окупації», — каже кандидатка історичних наук, дослідниця гастрономічної культури, директорка видавництва гастрономічної літератури їzhak Олена Брайченко.
Вона зізнається, що після повномасштабного вторгнення справи видавництва та гастрономічних розвідок і досліджень відійшли на дальній план, бо її батьки та книжковий склад видавництва опинилися в окупації на Київщині: «Я була з тих, хто не міг взяти себе в руки і думати про щось інше, окрім війни та рідних в окупації».
Але після звільнення півночі від російських військ гастрономічні проєкти, що ними опікувалась Олена, стали потроху повертатися до життя і повертати до життя її саму. «Гастрономічна спадщина, яку ми вивчаємо, — не про те, що ми маємо собі просто сісти і пишатися, і все. Це дієвий інструмент, бо гастрономія розповідає про нашу культуру, і вона відображає дуже багато невидимих оку речей у нашому суспільстві», — пояснює жінка.
За словами Олени Брайченко, отримавши грант від Documenting of Ukraine на вивчення гастрономічних практик війни, вона не одразу знайшла в собі сили, щоб взятися за розвідку і почати записувати інтерв’ю, дані та свідчення людей, які пережили окупацію: «Дві речі, які мене зупиняли: по-перше, я не була в окупації, тому в мене була така думка: “А яке я маю право приходити до людей і щось їх розпитувати?!” По-друге, ареал мого дослідницького зацікавлення — Київщина: мої рідні місця, Гурівщина, Бородянщина, що були в окупації. І це була надто болюча особиста історія, щоб почати це робити».
Перший виїзд «у поля» Олена з колегами зробила в серпні цього року. «Я переступила внутрішній бар’єр. Зрозуміла, що раніше було дуже мало практик фіксації свідчень, наприклад про повоєнний голод 47 року — саме в точці самої події. Були щоденники, листи, але не було такого, щоб записували історію «в день її проживання». І це щось справді нове в українській науковій думці, що може навіть вплинути на її методологію — наш новий досвід фіксації свідчень». Олена пояснює: це надзвичайно цінний момент дослідження, коли дані збирає не «сторонній дослідник», наприклад іноземний журналіст чи запрошений науковець, а фахівець, що пережив аналогічний досвід, як і людина, з якою він веде розмову, збираючи дані та свідчення: «Мені здається, такий досвід зближує і дозволяє показати якісь моменти, які важче пояснити на словах просто сторонньому досліднику».
Головний інтерес Олениних досліджень зараз — гастрономічні практики виживання, які формувалися в умовах життя і дефіцитів радянської економіки та які так чи інакше впливали на практики виживання і продовольчої безпеки в окупації під час повномасштабного вторгнення:
«Ми в публічній площині про це мало говоримо, але люди у сільській місцевості великою мірою живуть на самозабезпеченні. Навіть якщо це лікар, вчитель, він після роботи повертається додому і йде на город, він тримає курей, худобу, робить запаси, і це такий великий шмат роботи! Й у випадку війни та окупації ці запаси рятували людей. Про це важливо говорити як про аспект війни та продовольчої безпеки, бо ці практики виживання виробилися тому, що протягом 20-го століття українці жили під постійною загрозою нестачі харчів. І ці навички й тут спрацювали! Крім того, вони можуть пояснити нашу харчову поведінку, яка формувалась в умовах економічної політики радянського союзу, в умовах травми Голодомору, дефіцитів. Радянська політика була така, що у нас цементувалась звичка до постійних продовольчих загроз».
За словами Олени, оскільки до неї нерідко звертаються іноземні журналісти по інтерв’ю, їй важливо вивчати і пояснювати, чому город настільки важливий для українців, чому мати запаси — важливо. «Це наша культура — покладатися на себе, на свою морозилку, на свою стодолу. Попри те, що на Київщині практично від кожного селища — максимум декілька кілометрів до великого супермаркету, який працює мало не цілодобово весь рік, у людей різного майнового стану, різних фінансових можливостей, так чи інакше вдома були одна-дві морозильні камери із продуктами. Бо це про безпеку», — зазначає вона.
Крім того, Олена помічає, що переважно їжа та дотримання звичних ритуалів «із мирного життя», як-от пити каву зранку чи робити випічку до родинних чи великих свят — це про нормальність життя і спосіб його намацати, окреслити і повернути собі.
«Я зафіксувала цікаву історію однієї жінки на Бородянщині. Її будинок був повністю зруйнований, лишилась тільки літня кухня. В тій кухні була закладена піч. І от, коли ця жінка навесні після звільнення Київщини повернулась з евакуації, вона на Великдень спекла свої традиційні макові струдлі. Вона каже: “Я завжди на Великдень пекла ці струдлі, роздавала дітям”. Поки була в евакуації, вона пішла на базар, купила всі інгредієнти із прицільною думкою, що повернеться додому і спече ті макові рулети для родини. Не маючи хати, тільки літник і піч, вона їх приготувала. Це приклад психологічної життєстійкості, бо у нас можна забрати те й оте, але чогось глибинного і сильнішого — цього не заберете!»
