Немовлята на засіданні уряду в європейських країнах уже не викликають здивування. Старші діти, які можуть самі себе розважити, теж можуть посидіти десь тихенько, а от три-чотири роки — такий вік, коли і самого страшно залишати, і на ручках уже не потримаєш.
Я мала тривалу перерву в роботі журналісткою. Працювала мамою 24 на 7. Мені не доводилося ходити з немовлям на наради чи інтерв’ю, але коли дитина підросла, я зрозуміла, що хочу розвиватися, хочу професійної реалізації, та поки в мене невеликі доходи, я не можу собі дозволити няню. Чоловік постійно на роботі. Родичів поблизу немає, а садочок обмежений у часі.
Одного разу я зареєструвалась на дводенний тренінг у Києві, де ми мешкаємо. Перший день чоловік був із дитиною, а у другий його терміново викликали на роботу. Тоді організатори самі запропонували взяти малого з собою. Звісно, я нервувала і сиділа біля дверей, щоб наглядати за своїм трирічкою. Найбільше боялась, щоб він не галасував і не заважав іншим.
Через рік я знову мала їхати на навчання в інше місто, але тут організатори спочатку відмовили мені, мовляв, не передбачено перебування дитини. Щоправда, потім перепросили і сказали, що вони розгубилися, бо не стикалися раніше з таким. Син, уже більш самостійний, забавляв себе сам, майже не заважав учасницям і навіть сказав: «Мамо, якщо тобі треба ще повчитися, то я можу знову з тобою приїхати».
Попри позитивний досвід я постійно відчуваю страшенний сором. Ніби напрошуюсь із дитиною, боюсь, що вона буде заважати, не хочу, щоб організатори витрачали на мене більше, ніж передбачено.
Якось я побачила оголошення про те, що будуть проводитися психотерапевтичні групи. Коли заповнила заявку, організаторки одразу ж написали, що буде залучатися бебісітерка, тож якщо в мене є дитина, то я можу взяти її з собою. Була приємно вражена, адже курс терапії тривав 10 тижнів, і кожного разу я б точно не знайшла, з ким залишати сина.
Крім нього, було ще двоє дітей іншої учасниці, але вона не завжди брала їх із собою. Тобто більшість часу бебісітерка фактично сиділа тільки з моїм сином. Він настільки з нею подружився, що чекав п’ятниці та запитував, коли ми поїдемо до Лізи.
Групи проводили FemSolution, організаторки наголошують, що одразу передбачали участь мам із дітьми. «Ми не розглядали якихось інших варіантів. Лише думали, з якого віку можемо брати дітей. Бо зовсім маленькі — це доволі велика відповідальність, і тому зупинились на віковій категорії від двох років», — розповідає одна з організаторок Настя.
Кошти на оплату прописували в грантовій заявці: «Нам пощастило, що наші грантодавці підтримують цю статтю витрат. Не було жодного разу, щоб її викреслили. У нас поки що лише позитивний досвід», — діляться організаторки.
Я задумалась над тим, чи тільки мені доводиться брати з собою дитину на заходи, тому я поцікавилась у мам-журналісток, який вони знаходять вихід.
Діти — це не завжди клопіт
Головна редакторка «Повага. Кампанія проти сексизму в ЗМІ та політиці» Вікторія Кобиляцька говорить, що з меншим сином у декретній відпустці був тато, тож вона могла ходити на всі заходи без дитини: «Кілька разів було таке, що якась конференція чи тренінг на цілий день, а я годувала дитину грудьми. Зціджувати в мене ніколи не виходило, тож ми домовлялися про час, і чоловік робив “доставлення” малюка. Годувала переважно десь подалі від людських очей, хоча не скрізь була така можливість і рідко коли були спеціально облаштовані для цього місця. Але зрештою я досягнула того рівня дзену, що перестала звертати увагу на погляди чи зауваги, бо все ж у пріоритеті здоров’я дитини, а не якийсь ефемерний “комфорт” чи з пальця висмоктані “естетичні потреби” тих, хто з якогось дива витріщається, коли жінка годує дитину».
Зі старшим сином, як згадує Вікторія, було всяке: «Він не ходив у дитсадок. Ми тоді жили в Черкасах. І мені доводилося брати сина на роботу в офіс, коли йому було п’ять-шість років. Коли зробила це вперше, охоронець у будівлі якось дуже напружився і навіть пішов консультуватися з керівництвом, чи можна нас пустити. Я тоді багато писала про культурне життя міста, тож Андрій ходив зі мною в театр і на різні виставки. В театрі часто вислуховувала, що вистава не для дітей і не варто сина брати з собою. Хоча він там переважно або спав, або ж із цікавістю дивився, що відбувається на сцені, але в будь-якому разі — ніколи нікому не заважав.
Із музеями було простіше. Якось на відкритті однієї виставки малюк узяв у мене диктофон і записував людину, яка проводила екскурсію. Я попросила його триматися якомога ближче до спікера, бо там був натовп. Диктофон поклала в торбинку, щоб зручніше було тримати. І так ми ходили від зали до зали. Зрештою спікер дуже здивувався, побачивши, що дитина виявляє такий інтерес до сучасного мистецтва, що ходить за ним хвостиком. Навіть запитав про те, чи справді йому цікаво. Ми зараз часто згадуємо цю історію, як Андрійко був “шпійоном” і добував для мене цінну інформацію, поки я стояла десь “на гальорці”, бо не могла проштовхнутися через натовп. Це про те, що діти — це не завжди клопіт, вони можуть стати в пригоді під час якихось робочих ситуацій».
Журналістка «УП.Життя» Наталія Бушковська говорить, що брала сина з собою на інтерв’ю. «Мій син дуже любить динозаврів. Я брала інтерв’ю про динозаврів у природничому музеї в науковця, який займається цією тематикою і робить доступні для дітей розповіді. Син це слухав і сам ставив запитання, йому тоді було п’ять років, і все дуже сподобалося. Я не тільки показала, як мама працює, а ще й він отримав корисний досвід і дізнався багато цікавого», — поділилась Наталія.
Бачила невдоволення в очах колег
Колишня головна редакторка «УП.Життя», а нині фрилансерка Ольга Ситник вийшла працювати, коли доньці було три місяці. Більшість часу працювала дистанційно, але доводилося приїжджати на редакційні наради: «Спочатку це виглядало так: я годувала, бігла на планування, поспішала повернутися до наступного годування, і не завжди це вдавалося. Потім вигадали інший варіант: їхали до редакції всією родиною. Ми брали візочок, прибували на 15–20 хвилин раніше. На лавці під редакцією я годувала доньку та йшла на нараду. Чоловік катав доньку довкола редакції, аби мала заснула у візочку. Кілька разів було таке, що вона або не наїлася, або її щось турбувало, і не могла довго заснути. Донька кричала пів години, а далі мені доводилось перепрошувати в усіх, виходити, годувати, а потім сонну на собі тримати весь залишок наради. Чесно, я бачила незадоволення в очах колег, коли таке відбувалося. Не всі розуміли, навіщо я притягнула дитину. Вона їх відволікала самим виглядом, додавала якоїсь несерйозності, була ніби зайвим елементом».
Коли донька підросла, то Ольга віддала її в дитячий садок, також із малою часто залишався чоловік. Жінка зазначає, що інтерв’ю інколи доводиться записувати в тамбурі між квартирами чи на дитячому майданчику. «Ми звикли до дистанційної роботи. Зараз редакції починають схиляти до того, щоб поверталися до фізичної присутності в офісах. І я вже розумію, що не хочу цього. Я звикла до вільного графіку, до балансу між роботою, відпочинком. Я знаю, що зроблю роботу, коли мені зручно: рано-вранці чи коли спить дитина. Я не хочу бігом вести дитину до садка, потім ввечері знову поспішати забрати вчасно, а ще й можуть не відпускати з роботи раніше», — говорить вона.
Ольга Ситник брала участь у творчій резиденції в Румунії, де можна було приїхати з членами родини. Проєкт передбачав місячне перебування, а потім пролонгувався на пів року, однак Ользі довелось повернутися через місяць: «Дитині у п’ятирічному віці дуже потрібні свої друзі з садочка, свої знайомі виховательки. Дитина вже добре говорить, і для неї це зрозумілий спосіб комунікації. А тут діти говорять іншою мовою. За цей місяць було буквально кілька випадків, коли дитина знайшла з ким погратися. Одного разу ми пішли на виставку динозаврів, і зустріли там родину з дітьми. Молодша дівчинка віку моєї доньки вибігає і розганяє голубів на площі, а моя тільки нещодавно робила так само. Потім, коли на майданчику ми знову їх зустріли, дівчата подружилися, навіть не знаючи мови. Дві ментально схожі людини зійшлися і довго гралися».
Ольга вважає, що теоретично могла б узяти доньку на інтерв’ю, дати телефон із навушниками, і вона б висиділа тихенько. «Питання в тому, якою б матір’ю я себе потім вважала», — зауважує жінка.
Користуюсь послугами няні
Заступниця головного редактора «Громадського радіо» Вікторія Єрмолаєва говорить, що не знає, що таке декрет. «По-перше, я працювала до дев’ятого місяця вагітності включно, на дев’ятому місяці ще вела прямі ефіри зі студії “Громадського радіо”, навіть коли вже стало фізично складно це робити, бо не вистачало дихання для розмови. Коли взагалі не могла сформулювати довгі речення, зрозуміла, що треба брати коротку відпустку. За кілька тижнів до пологів я вже не виходила на цю роботу, але продовжувала працювати на сайті “Повага. Компанія проти сексизму в ЗМІ та політиці”, де тоді була головною редакторкою. Вже через два тижні після народження Лізи я знову сіла працювати на сайті. В прямі ефіри повернулась, коли Лізі було місяці три», — розповідає вона.
Вікторія з чоловіком із Криму, близьких родичів поруч не було. Поки журналістка була на роботі, з дитиною залишався або чоловік, або залучали няню. «Чоловік працював вахтовим методом, і єдиним виходом для нас стало залучення няні. Декілька разів доводилося брати доньку на роботу. Поки я була в ефірі, її бавили колеги. Загалом їм подобалося, але коли це не часто і не довго. Звісно, що я намагалась не напружувати їх цим», — пригадує жінка.
Вікторія говорить, що було б дуже добре, якби організатори професійних заходів могли подбати про наявність якихось елементарних умов для перебування жінок із дітьми. «Це б дало можливість жінкам бути більш залученими в суспільне життя, в громадську діяльність, це б посилювало жіночий голос на цих заходах. Звісно, що багато залежить від віку дитини, але якщо поставити просто стіл з олівцями та альбомом, де дитина може помалювати, — це не так складно і не так дорого. Я думаю, що багато мам за це б подякували. Але я чесно скажу, що не зустрічала таких подій, де подібний простір для дітей був би організований», — ділиться вона.
Вікторія Єрмолаєва пригадує, що колись ГО «Жінки в медіа» проводили групу самопідтримки для журналісток і тоді залучали на захід няню: «Ми знаходили фінансування на оплату праці няні. Вона сиділа з дітьми в іншій залі, поки мами спілкувалися. Але таких прикладів дуже мало».
Няня дає мамі можливість працювати, але за її послуги треба платити. Поки тато Лізи служить, няня — єдиний вихід. «Моя няня отримує 130 гривень за годину, це трохи менше середнього для Києва. Бувало так, що коли Ліза хворіла, і доводилося залучати на цілий день, чотири рази на тиждень, то виходило близько 15 тисяч на місяць. Щоб мамі працювати — потрібна няня, а щоб няню оплачувати — потрібно працювати ще більше. Замкнуте коло виходить», — говорить Вікторія.
Їздила з донькою на закордонне навчання
Керівниця інноваційних проєктів CID Media Group Наталя Пахайчук вийшла працювати, коли доньці було два місяці. Батько доглядав за донькою до року, а потім пішов у ЗСУ, тож допомагати у «газетні дні», коли потрібно було допізна затримуватися, здаючи газету до друку, взялися батьки.
А бувало й так, що доводилося брати Марусю з собою до редакції: «Я принесла з дому килимок, якісь іграшки, зробила дитячий куточок. Ще поставила мультиварку, у якій стала готувати обіди на всю редакцію».
Наталя говорить, що на той час чоловік був в армії, а їй хотілося професійної реалізації, тому змушена була брати дитину на роботу. Коли донька підросла, стало трохи легше.
«Коли чоловік повернувся з армії, то взяв Марусю повністю на себе, я вже їздила куди хотіла. Але донька звикла ходити зі мною на роботу, комфортно почувається в колі дорослих», — розповідає вона.
Коли Марусі було півтора року і вона ще була на грудному вигодовуванні, Наталя брала на навчання від Київської школи економіки доньку і подругу, яка б могла за нею наглянути. «Я дуже вдячна організаторам, що вони тоді змогли оплатити додаткове місце в готелі. Я мріяла створити ділове медіа у регіоні, і те навчання було для мене дуже важливим. Та відчайдушність, що я їхала на школу з дитиною, потім дуже посприяла моєму подальшому розвитку», — ділиться жінка.
Якось Наталя була менторкою на навчанні в Гданську, організатори оплатили їй участь із донькою: «Тоді був такий момент, коли всі чекали на ядерку, й організатори дозволили взяти дитину з собою. Вона мужньо витримала дорогу, побачила іншу країну і навіть сама написала статтю про екологію, про те, як росіяни нищать природу, та описала рішення, що треба робити».
Наталя бере доньку з собою на різноманітні виставки, форуми, конференції. Маруся вже навіть завела свій вайбер-канал, де публікує новини, назвала його «Район.Діти», підписала туди всю родину і працівників та працівниць редакції.
Хоча для неї це лише гра, дівчинка каже, що журналісткою бути не хоче, бо треба постійно працювати. Їй більше до вподоби професія архітекторки. «В неї є мрія — відбудовувати Україну, і дуже переживає, що, поки вона виросте, Україну відбудують», — розповідає Наталя.
Проте бували випадки, коли на закордонне навчання організатори не дозволяли брати доньку. Наприклад, в Іспанію та США. «Насправді я потім зрозуміла, чому відмовили. В Іспанію була дуже тяжка дорога, оскільки немає прямого сполучення з Україною, а в Штати на дитину, найімовірніше, не вдалося б отримати візу», — розмірковує жінка.
Наталі дуже допомагають із донькою батьки: «Минулий найскладніший рік вона жила в них у селі, ходила наживо в школу. Ми не так часто бачилися, але, якби не було допомоги, я б, певно, пластом лягла».
За її словами, Маруся через постійне спілкування з дорослими виділяється серед однолітків і лексичним запасом, і способом мислення. А в першому класі на запитання вчительки «Яке ви слово знаєте на букву “С”?» назвала «Спільнокошт».
«Зараз їй вісім років, вона ходить у редакцію, малює щось, дуже любить зуми, їй подобається прийти, сісти і слухати біля мене. Одного разу кажу: “Марусю, тут зум скасували”, — а вона: “Ну шкода, вже налаштувалась”».
Наталя із колегами часто самі організовують різноманітні тренінги, форуми, конференції та не заперечують, щоб учасники були з дітьми, роблять зазвичай у тих місцях, де можна побавитись. Маруся вже так звикла, що й вдома не хоче лишатися, а йде з мамою на захід. Бувають і курйози через дитячу безпосередність: «Якось під час якоїсь лекції на школі економіки вона сиділа-сиділа, а в якийсь момент каже: “Він ще довго буде говорити? В мене вже вуха болять”».
Жінка говорить, що вони організовували навчання з безпеки для мам із дітьми від Центру журналістської солідарності у Луцьку. Військові інструктори вчили падати, стріляти, битись на ножах, одягати броніки, каски. «Це робилося спеціально для мам, бо яка мама поїде на три дні від дитини ще й в умовах війни? Ми оплачували всім, хто з двома дітьми, хто з трьома все забезпечення, були аніматори, купували їм канцтовари, інші розваги, щоб діти могли займатися окремо, а мами окремо. Тоді відпочинок вдався всім. І всі повчилися. Але таке реально дуже дорого зробити», — поділилась досвідом вона.
Треба проводити кампанії з видимості мам
Гендерна експертка та журналістка Ірина Виртосу говорить, що тема відвідування мамами різних заходів дуже актуальна. «Я була тією мамою, яка брала дитину з собою на роботу, в різні державні установи, в магазин, банк. За потреби — годувала її там. Я не просто запитувала, чи можу прийти з дитиною, а ще й турбувалася про те, щоби бути максимально незалежною мамою, щоб було комфортно погодувати дитину, замінити підгузок тощо. Але мені радше щастило, що компанії були дружні до дітей, ніж це було нормою», — говорить жінка.
«Я ходила з дитиною скрізь. А ось моя подруга, окрім як у магазин чи на пошту, нікуди не виходила з дітьми, бо їй незручно. Тому я ходила з дитиною ще й заради неї, щоб наступного разу, якщо вона наважиться прийти кудись із дитиною, це було для неї зручно, безпечно і не доводилося витримувати криві погляди», — зазначає вона.
Зараз дуже багато можливостей навчатися онлайн, і нерідко мами з дітьми змушені користуватися виключно цією формою навчання. Але ж інколи хочеться побувати серед людей, вчитися, спілкуватися з однокурсниками й викладачами наживо. І тому було б чудово, якби організатори попіклувалися і про мам із дітьми.
«Ми ж вчимося пристосовувати простір для людей з інвалідністю. Відповідальні організації, перш ніж проводити тренінг, перевіряють на доступність аудиторію, де навчатимуться, готель, де проживатимуть учасники й учасниці. Чому ж тоді не піти далі й не подбати про мам, які приїдуть до них? Я вважаю, що треба проводити кампанії з видимості мам. Ми скрізь говоримо про інклюзивність, але це не тільки пандуси. Це про створення доступних умов для різних соціальних груп. Це і підготовка доступних матеріалів для людей із порушенням зору, і запрошення перекладача на жестову мову для людей, які не чують. Або за потреби збільшити тривалість обідньої перерви, якщо учасники мають травматичний досвід і потребують більше часу на адаптацію до навчального процесу. А ще ж є мами з інвалідністю, багатодітні мами і багато інших. І для всіх має бути безпечне і комфортне відвідування різноманітних заходів», — говорить експертка.
Чи можуть організатори заходів забезпечувати няню або умови для перебування дитини, залежить від донорів, бізнесу, державних програм, які дають кошти на такі навчальні заходи. Утім, Ірина переконана, якщо від самого початку продумувати захід як інклюзивний і прописувати в кошторисі рядок на створення відповідних умов, то це не стане ні для кого ні шоком, ні надмірною фінансовою витратою.
