Марта Смеречинська — кінодокументалістка та акторка. Режисерка повнометражної стрічки «Щоденник нареченої Христа», створеної в результаті дворічного спостереження за життям понад 100 українських дівчат-черниць у сучасному греко-католицькому монастирі на Заході України, серед яких була і молодша сестра режисерки.
У стрічці показано побут, обряди та будні мешканок монастиря, а героїні відповідають на запитання про виникнення їхнього покликання до Бога, персональні мотивації та роздуми про сутність буття нареченої Христової.
Фільм був представлений на фестивалях Docudays UA, Ukrainian Showcase Cannes Docs, Baltic Sea Doc Forum, DokuBaku та цьогоріч увійшов до позаконкурсної програми «Миколайчук OPEN». Наразі «Щоденник нареченої Христа» Марти Смеречинської вийшов онлайн на Takflix.
Анаід Агаджанова поговорила з режисеркою про релігію та кіно, аудіоверсію можна послухати у подкасті «Культура:війна» на Spotify, Google Podcasts та Apple Podcasts, а ми публікуємо головні моменти розмови.
«У мене тоді з’явилася образа на Бога»
Нас у родині четверо доньок. Фільм «Щоденник нареченої Христа» — про мою другу за віком сестру, тобто я перша, вона друга, і є ще двоє молодших. У всіх чотирьох із нас були питання до світу та сильне бажання досліджувати все, що відбувається довкола.
З дитинства вдома постійно точилися дискусії з татом. Попри те, що він священник, батько достатньо відкрита людина, освічена і сучасна. Багато наших дискусій приводили його до певних висновків і сформували його таким, яким він є, його погляди та уявлення про роль жінки в стосунках, сім’ї, суспільстві, й він завжди був до цього відкритим. Так само ми зі свого боку ставили йому дуже багато запитань щодо ролі жінки в релігії.
Є віра, є релігія, є церква як соціальна структура і механізм, а є ще чимало міфів довкола всього цього. Церква — це живі люди, які наділені певною владою. Часто парафіяни і сама церква як структура, надає священникам та черницями певної святості та ролі провідників, утім вона так само не може перевіряти все та всіх до кінця
Малою мене дуже сильно дивувало, що образ тата як реальної людини та його образ як священника в моїй свідомості були роз’єднані. Часом люди дивувались, що батько міг на проповіді розказати анекдот чи озвучував якісь речі, яких від нього не очікували. У мені це завжди викликало дуже багато певних внутрішніх конфліктів.
Тоді відчувала, що мені забагато релігії та церкви, а це призводило до сильного обурення, незгоди, відторгнення, бувало, злісної підліткової агресивної незгоди або навпаки, тотальної байдужості, навіть образи, зокрема до вибору сестри піти до монастиря.
У старшому віці, у терапії, зрозуміла, що в мене тоді з’явилася образа на Бога за те, що він нібито забрав сестру. Попри те, що я наче в нього вже і не вірила, але все одно образ лишався у мене десь на рівні підсвідомості.
Водночас насправді я дуже вдячна своєму татові та сестрі, що вони, не поділяючи мою незгоду, завжди були відкриті до діалогу і дозволяли обирати свій шлях, а сестра допустила мене ще й знімати фільм про її новий дім.
Їй було 13 років, коли вона вперше зізналася, що таїть у собі таке бажання. Це було для мене дуже великим здивуванням. Важливо зазначити, що в нашій сім’ї такі речі апріорі сприймаються нормально. Для мене зайти в церкву — все одно що додому, я ніколи там не почуваюся некомфортно, я там провела все своє дитинство, але вибір чернечого життя…
Мені було 15, їй 13. Вона завжди була дуже тихою, скромною, дуже податливою, але це був перший момент в її житті, коли вона сказала: «Я хочу так і більше ніяк».
Я вірила, що зможу якось вплинути й змінити її бажання. Я сильно протестувала, кричала, обурювалась. Моя боротьба з її рішенням тривала впродовж двох років. Коли я закінчила школу, а вона — девʼятий клас, настав час мого переїзду на навчання до Києва. Відтоді я вже не могла ніяк ні на що впливати і здалась, вийшла з цієї своєї боротьби. І ми одночасно поїхали — вона у Франківськ до монастиря, а я до Києва в університет. Це був момент віддалення, кожна з нас почала жити своє доросле життя.
Якщо говорити про релігійне виховання, то у мені дуже багато якогось «применшення себе», чогось на кшталт прислуговування. Думаю, це пов’язано з тим, що це досить поширено в релігії. Водночас це дуже дивна річ, тому що я не можу сказати, що мій тато чи мама так себе поводять. Скоріше це вплив релігійних текстів і Біблії, які на мене в дитинстві по-різному впливали, і я не могла це до кінця відстежувати. Навіть попри наявність певного супроводу батьків ці тексти все одно сприймались мною дуже буквально.
Впродовж останніх років я займаюсь тим, що повертаю собі рівність з іншими людьми, тому що мені здається це важливим у будь-яких стосунках. Але часом це відбувається механічно, і я не одразу це помічаю.
«Мій батько — військовий капелан»
Коли я була ще зовсім маленькою, тата вислали на місію до Одеси, і так склалось, що він спочатку працював із моряками, ходив на судна і досить скоро почав працювати з військовими. Він був духівником Одеського майдану.
Згодом він почав викладати у військово-морських академіях Одеси, був на сході, коли почалась війна. Я чула від нього багато різного про це, але водночас ця частина його життя, надзвичайно відповідальна та важлива, для мене завжди була неосяжною до кінця.
Утім, я бачила, як тато приходив після усіх цих розмов і зустрічей. Відколи почалось повномасштабне вторгнення, він увесь свій час був там у дуже тісній постійній взаємодії з Військово-Морськими силами України.
Одеса — таке місце, наче й не найгостріша точка, але водночас туди привозять сотні поранених на фронті військових, тобто це постійна взаємодія з травмованими людьми. Також це місто, де чи не щодня відбуваються поховання військових. Були дні, коли батьку доводилося бувати на трьох-чотирьох похоронах упродовж одного дня.
Був момент, коли моя молодша сестра, яка весь час перебуває в Одесі, зателефонувала мені й каже: «Ти знаєш, тато сьогодні прийшов додому і розказав історію, що він ховав одного молодого хлопця військового, а потім повертає голову і бачить, що у нього на гробівці дата народження ідентична з твоєю датою. Тато, коли це побачив, розплакався на тому похороні».
Він вдома розповів про це моїй молодшій сестрі зі сльозами на очах від відчуття незворотності всього, що відбувається, та ще глибшого усвідомлення, що це теж чиясь дитина.
Відтоді, як почалася велика війна і донині, спостерігаючи за батьком, розумію, що він весь час перебуває в шаленій непереривній гонитві, в постійній роботі. Це те, що, з одного боку, його рятує, але водночас це гонитва, в якій дійсно не має стопу, він просто продовжує з миті в мить стрибати із завдання в завдання.
Якщо чесно, я не знаю, що буде, коли настане перемога, коли закінчиться війна, бо я не до кінця розумію, які процеси відбуваються всередині нього. Я думаю, що він теж не знає.
Я особисто не стикалась із жінками-капеланами. Сестри також займаються такою діяльністю, але вона більше як допоміжна. Сестри швидше займаються допомогою переміщеним особам, гуманітарними завданнями.
«Річ ще в тім, що я найстарша з дітей, і достатньо швидко подорослішала»
Моя мама теж достатньо релігійна, хоча, до речі, вона була атеїсткою до того, як почала зустрічатися з татом. Вони вчилися разом в одному класі у школі, знайомство з татом привело її до релігії. Потім тато вчився в семінарії, а вона в університеті, але коли почали народжуватись діти, мама була вимушена покинути навчання.
Вона опинилась у дуже тривалому декреті — не було жодної бабусі, жодної підтримки. Це дуже складно, дуже велика відповідальність, і це морально теж тяжко, а ще до всього ми переїхали з Івано-Франківська до Одеси. Місто, де всі говорять російською, релігія, досить віддалена сфера життя суспільства. Усе це вкупі трохи її вибило, але через певний час мамі вдалось стабілізувалась.
Зараз вона живе за кордоном і працює там. Насправді я про неї мало говорю через те, що у нас не дуже хороші стосунки. Якось так склалося, що у мене набагато сильніший зв’язок із татом.
Річ ще в тім, що я найстарша з дітей, і достатньо швидко подорослішала через те, що були молодші діти, у батьків не вистачало часу на мене, і вони вже потребували моєї підтримки та допомоги. А в мене були певні власні амбіції, зацікавлення, бажання, і єдиний спосіб їх реалізувати — робити це самостійно.
Мені подобалось вчитись, і я добре вчилась, в мене ніхто ніколи не перевіряв домашні завдання і взагалі не знав, що в мене в школі відбувається. Але мені було цікаво, тому я закінчила школу з золотою медаллю.
Чи, наприклад, я захотіла піти до музичної школи і пішла, захотіла до театральної — пішла, викладачі на вступній комісії навіть трохи дивувалися, що дитина прийшла сама з документами.
Насправді я була, як мій тато, постійно чимось зайнята. В останні роки навчання у школі я просто виходила о сьомій ранку з дому і поверталася о першій ночі після усіх занять, гуртків та іншого. І я це сама собі придумала, мені так хотілось і мені так було комфортно, мені все було цікаво.
Ті, хто бачили фільм, помічають, що, хоча мами немає у фільмі, але є образ матінки та якісь фрагменти й репліки, в яких згадується про маму. Загалом дуже багато, їх можна прослідкувати, наприклад, коли одна з сестер говорить, що «Богородиця єдина мама, яка тебе ніколи не покине» чи як для них матінка Божа стає в ролі мами в монастирі.
«Ого! Як же це схоже?!»
Сьогодні зранку на показі у мене вперше виникла думка про схожість життя в монастирі з життям військових, що пішли до війська добровольцями. Це було неочікувано, тому що я працювала над цим фільмом до повномасштабного вторгнення, і він ніяк не був із ним пов’язаний.
Щобільше, в процесі роботи, поки ми не отримали фінансування, я паралельно підробляла асистенткою-ресьорчеркою на різних супутніх проєктах, більшість з яких переважно були фільми про війну.
Тоді я часто думала про те, що, напевно, ніколи не зможу знімати кіно про війну, адже коли був Майдан, я ще вчилась у школі й не була в Києві. Я не була однією з тих режисерок, які належали до великої хвилі української кіноспільноти, що пройшла події Революції Гідності й після цього війну на сході.
Думала, що є режисери, які знімають кіно про війну, а я, напевно, режисерка, яка знімає про щось інше. Зараз все дуже змінилось, але так дивно усвідомлювати, що ми всі, мабуть, вже настільки деформовані війною, що помічаємо аналогії та натяки на неї в різних, здавалося б, таких несхожих речах.
І я сиділа на показі у Чернівцях (в рамках фестивалю «Миколайчук Ореn»), міркувала про це впродовж усіх подій того дня і думала про себе: «Ого! Як же це схоже?!»
«А може, це зі мною щось не так? Може, це я обрала якийсь не той шлях?!»
В контексті віри життя, яке ми проживаємо зараз, — не основне, це тільки ніби шлях до раю, і тому це життя не відчувається як ціль і як цінність.
Мені здається, що саме це пояснює різницю того, яким чином живуть черниці та як, наприклад, живу своє життя я або інші люди. Для мене саме це життя — цінне. У цьому ми не до кінця можемо погодитись і зрозуміти одне одного.
Коли моя сестра переїхала до монастиря, а я до Києва, ми часом зустрічалися вдома в Одесі. Я приїжджала з кіноуніверситету з купою сумнівів, якихось внутрішніх переживань, процесів, спричинених спробами зрозуміти та віднайти цей шлях. А вона завжди приїжджала дуже щаслива і дуже впевнена в тому, де вона є і на якому шляху перебуває. Я часом навіть починала сумніватись і собі думала: «А може, це зі мною щось не так? Може, це я обрала якийсь не той шлях?!»
У монастирі, спостерігаючи за сестрами, мені, бувало, здавалось, що вони живуть набагато насиченіше і цікавіше життя, ніж я. Тому я не знаю насправді, наскільки їхнє життя можна назвати відкладеним, але точно знаю, що я не обрала б такий шлях.
Насправді в черниць дуже насичене життя, що стосується якихось «розваг». Наприклад, у них є правило побуту, формула «втрачати час разом». Це значить, що ти маєш по максимуму бути в спільноті, тобто, наприклад, коли всі вечеряють, ти не можеш просто встати й піти, коли заманеться.
