«Коли я втратила чоловіка, то в якийсь момент стала шукати, з ким я можу про це поговорити, бо близькі та рідні, звичайно, дають свою підтримку, але це абсолютно не те. Це не та підтримка, якої ти хочеш, бо вони не розуміють (і добре, що не розуміють!) тебе у твоєму стані, у твоєму горі, в якому ти залишаєшся дуже самотньою. Я шукала тих, хто зрозуміє мої почуття, — розповідає дружина загиблого військового Іллі Волошина Альона Прокопенко. — І я натрапила на чат з іншими дружинами загиблих воїнів. Я поспостерігала, як там спілкуються дівчата… Вони весь час переварювали горе одна одної, ділилися своїми історіями і просто тонули в болісних переживаннях! Вони там себе дослівно самознищували, вони були навіть не живими людьми, а суцільним горем. А у мене був і залишається інший погляд на це. Мені захотілося показати таким дівчатам, як я, що на втрату можна дивитися по-іншому. Бо в моєму розумінні, якщо я знищу себе зараз — тоді жертва мого чоловіка була марною. Тому що він насамперед пішов захищати мене, щоб у мене було майбутнє. І якщо я сама стану причиною того, у мене не буде майбутнього, тоді який сенс був у його жертві?»
За словами Альони, після занурення в той вікопомний чат в неї з’явилась ідея влаштувати якийсь захід, зустріч із жінками загиблих військових, можливо, провести для них майстер-клас із макіяжу (Альона — візажистка) або фотосесію, щоб трохи розрадити, підбадьорити дівчат.
Вона поділилась думками із подругою Яриною Геращенко, яка знається на організації масштабних заходів та івентів. Ярина ж покликала на допомогу маму, Вікторію Геращенко, волонтерку та кризову психологиню, яка запевнила подруг: одного заходу буде замало, щоб принести хоч який видимий результат. Треба робити повноцінну програму. Таким було народження проєкту психологічної підтримки жінок, які втратили на війні чоловіків та коханих.
Вікторія та Ярина взяли на себе організацію, Альона ж долучилась до проєкту і як учасниця, і як амбасадорка.
«Назва проєкту “Коханий, я живу!” прийшла мені вночі, напередодні нашої зустрічі з Альоною, бо я вже знала, про що ми будемо говорити, — згадує Ярина Геращенко. — І я після цього навіть про інші назви не думала. Бо “Коханий, я живу!” — це і є заклик до життя, заклик до дії, це втілення сили всіх тих жінок, коли вони кажуть: “Коханий, я живу, я не помираю, я буду жити заради нас двох, заради нашого тепер уже неспільного майбутнього, але я точно буду жити”».
Ярина пояснює: проєкт покликаний допомогти не матерям, не сестрам, не дітям, а саме дружинам (зокрема й цивільним), які втратили на війні коханих, чоловіків чи партнерів, оскільки кожна з цих категорій жінок проживає горе по-своєму, і змішувати їх усіх в одній групі на тих самих зустрічах може ретравмувати когось з учасниць. Крім того, каже Ярина, в Україні наразі мало програм, які настільки ґрунтовно працювали б саме з жінками, які втратили коханих на війні: «Наші учасниці нам казали: “Ми вам такі вдячні, що ви про нас згадали, про дружин!” Тому що для дітей і мам воїнів є багато груп підтримки, а от про дружин якось забувають. Перед тим як ми запустили наш проєкт, я шукала в інтернеті, чи існує у нас взагалі щось подібне, і нічого не знайшла».
Програма підтримки передбачає вісім терапевтичних зустрічей, що проводять раз на тиждень. Кожна сесія триває приблизно чотири години і складається із двох частин. Перша, власне, терапевтична — це конфіденційна зустріч із психологинею, на якій пропрацьовують питання щодо втрати, проживання горя. Друга частина несе в собі елемент арттерапії та творчості й часто підкріплює собою ті важкі і важливі моменти, над якими жінки працювали в групі із психологом: урок йоги чи фотосесія або відеощоденник зі спогадами про коханого, що дівчата мають створити.
Перша група із шести учасниць, які вже пройшли восьмитижневий курс, тепер зустрічаються із психологинею раз на місяць — після завершення програми вони не залишаються «у вільному польоті» сам на сам зі своїм горем: підтримка триває, робота із проживання втрати теж. Але, каже Ярина, дівчата-учасниці спілкуються і за межами терапевтичного курсу — зустрічаються на каву або навіть їздять разом порибалити. Зараз вже набрали другу групу учасниць проєкту, які від початку серпня вже проходять програму.
«Дозріти до роботи із психологом індивідуально чи в групі — дуже важливо. Навіть обов’язково. У нас заповнювали анкети жінки, які буквально два дні чи два тижні до того втратили чоловіків. Ми не можемо брати в групу таких жінок, адже має пройти не менше чотирьох місяців від моменту втрати і ритуалу поховання. До цього часу можуть бути якісь індивідуальні сесії та супровід дружин, але не групова терапія. Тому з анкет, що заповнювали учасниці, ми відбирали тих дівчат, у кого вже минув цей термін від моменту втрати. Дуже важливо, щоб відбувся і ритуал поховання. Так ми сформували першу групу із шести учасниць, і виявилось, що це найоптимальніша кількість — шість, максимум вісім людей, бо для нас важливо, щоб кожна з них мала можливість говорити під час кожної нашої зустрічі», — додає Ярина.
Проєкт «Коханий, я живу!» працює на базі норвезької восьмикрокової програми роботи з горем, яку адаптував Інститут психології здоров’я. Психологиня Вікторія Геращенко доповнила її різними активностями, які допомагають жінкам відновитися.
«Ця творчість виступає таким собі перехідним об’єктом, за допомогою якого жінки поступово приймають факт втрати коханого. Бувають у наших учасниць незакриті питання, наприклад, чоловік загинув, а вона відчуває, що не встигла сказати йому якісь теплі слова, сказати про своє кохання. Тому я запропонувала дівчатам написати лист своєму чоловіку, в якому вони могли б розказати про себе, подякувати йому за все, що він зробив для неї. Це допомагає жінкам знайти форму для своїх думок і перетворити їх на дію. Бо ж ніхто не знає, як поспілкуватися із померлою людиною. Але можна написати листа. Потім із тих листів дівчата робили паперові човники і відпускали у воду. Це дуже дієва техніка, — пояснює Вікторія. — Кожна така техніка — це не просто творчість заради творчості, це робота над прийняттям ситуації такою, яка вона є, про можливість примиритися з нею, наскільки це виходить. А також про усвідомлення факту, що коханої людини поруч нема, але з нею можна спілкуватися у різний спосіб».
Написання листа коханому Альона Прокопенко згадує як один із найяскравіших спогадів проєкту. «От перед тобою ручка, папір А4 і можливість сказати коханому все, що завгодно. Був такий потік думок, в цьому листі навіть не було особливого сенсу, все перестрибувало з однієї думки на іншу, від слів вдячності до слів вибачення, від зізнань у коханні до розповіді, як я за ним сумую або що я роблю зараз. І я зловила себе на думці, що у мене навертаються сльози на очі. Сльози, які я звикла тримати, як то кажуть, «доносити додому», і там вже плакати. А тут я сиділа, писала цей лист і раптом зрозуміла: та я ж зараз серед своїх! І полилися із мене ці слова разом зі сльозами, ми всі виплакалися в цей день, це була важка практика, але ми дуже підтримували одна одну, втішали, коли відпускали ці паперові човники у воду. І коли вони попливли, у мене з’явилося відчуття такого полегшення всередині, ніби з моїх плечей зняли мішок, що був набитий камінням. Я і сама ніби легша стала. До того я ні при кому не плакала, але тут я відпустила всі емоції, і при цьому отримала необхідну підтримку від тих, хто мене розумів».
Географічно проєкт розташований у Запоріжжі, тому фізично немає можливості охопити всіх-всіх українських жінок, які хотіли б опинитися на програмі та мають у ній потребу. Але організаторки запевняють, що готові проводити навчальні тренінги для тих психологів, які готові працювати і допомагати жінкам, котрі втратили коханих на війні. Наразі проєкт волонтерський, не залучає жодних спонсорських чи грантових коштів, але підтримується ініціативами різних людей: хтось надає приміщення для зустрічей, хтось зголошується безплатно провести майстер-клас, зробити фотосесію.
І самі учасниці, й організаторки проєкту на власні очі побачили те, що програма приносить перші позитивні результати і має дієвий ефект, дає опору, ґрунт під ногами і силу виборсатися із темряви непоправного горя.
«Наші учасниці самі нам кажуть, що вони почали будувати плани на майбутнє. А це вже великий крок. Дівчата створили свою екосистему в групі, зустрічаються та допомагають одна одній. До того ж стають амбасадорками проєкту, розповідають про нього іншим дружинам військових. І навіть якщо подивитися на фото і відео дівчат із найпершої зустрічі та порівняти з тим, що ми бачимо на завершальній фотосесії, то по очах можна зрозуміти, що людям стало легше», — ділиться своїми спостереженнями організаторка проєкту Ярина Геращенко.
«У них є мрії, є плани, — наголошує психологиня проєкту Вікторія Геращенко. — Одна каже, що вона хотіла б поїхати в мандри, інша згадує, що вони з чоловіком мріяли про машину. І коли з’являється планування якоїсь життєдіяльності, скажімо, людина починає робити ремонт або доробляти ті справи, які зупинилися після загибелі коханого, то ми вже розуміємо, що людина почала жити далі. Авжеж, це дуже індивідуальний процес, бо цей біль, ця туга — вони не зникають одразу. Якщо людина 20 років була в шлюбі, то, на жаль, такий біль буде для неї хронічним, із часом він буде не таким гострим, але буде хронічним, і він на все життя. І кожна буде іти цим шляхом так, як вона відчуває, у своєму ритмі й так, як того потребує сама».
«Я б не сказала, що я повноцінно живу після програми, але принаймні я відчула, що недаремно тут витрачаю кисень, — зізнається Альона Прокопенко. — Проєкт мені допоміг насамперед тим, що я особисто побачила зміни у дівчат-учасниць. Бо свої зміни помічаєш важче, бо ти ж із собою живеш кожен день, ці зміни побачити складніше. А от чужі легше. Ми зустрічалися з дівчатами раз на тиждень, і я чула про що вони починали говорити, як змінювалась їхня риторика, сприйняття світу, що світ все-таки класний, тут є якісь можливості для тебе. Бо більшість із нас опинилися під уявним ковпаком соціуму, що ти весь час до кінця життя мусиш носити тільки чорну жалобну хустку. А під час проєкту з’явилося відчуття: ні, ми теж маємо право жити, ми можемо дозволити собі поїхати кудись, спланувати відпочинок».
За словами Альони, для жінки, яка втратила на війні кохану людину, дуже важливо навчитися відчувати ту мить, коли вона вже самостійно не здатна впоратися і потребує допомоги. «В якийсь момент я почала брати себе в руки, але зрозуміла, що самостійно з цього вибратися не зможу. Можливо, комусь це до снаги. Всі люди різні. У мене ж було відчуття і навіть ставало страшно від того, що мені перестане боліти, для мене це було б як зрада, типу, не болить, значить, забуваєш. Але це так не працює! Тому я б радила звертатися по допомогу, бо це складно пережити одному. Будьмо відверті, більшість жінок, які зараз втрачають чоловіків, — вони молоді, й у них попереду ще багато років життя, то тепер всі ці роки покласти на страждання? Мій чоловік мені б цього не пробачив! І я не можу зрадити пам’ять про чоловіка, поклавши своє життя на страждання. Я буду нести пам’ять про нього весело, бо такою людиною він був. Неможливо нести пам’ять про таку людину через журбу. І я цього не зроблю. І я бажаю жінкам згадати, якими були їхні чоловіки, спробувати віднайти ресурс в собі, якщо не виходить — шукати психологічну допомогу. Просити про допомогу й отримувати її не соромно. Просити про допомогу треба, особливо, коли є відчуття, що сама не стягуєш, і в цьому нема нічого стидного. Бути нещасним дуже просто, для цього взагалі не треба нічого робити. Але для того, щоб бути щасливим, треба докладати зусиль».
Фото Олена Тіта
