Шістнадцять місяців проіснував у Португалії дитячий садочок Baby Shark, створений українками, які через війну опинилися в Лісабоні. За цей час садочок відвідали до 300 родин — це українці, які теж тікали від війни, шукали за кордоном безпечний простір для себе та дітей, отримували підтримку, розуміння та піклування. Історія про те, як найстрашніші події породжують найлюдяніші вчинки.
«28 березня 2022 року ми відкрили садочок, цього ж дня в моєї доньки був перший день у місцевій школі. Тоді жінка, яка нас захостила в Лісабоні, допомогла відвести Алісу до школи, а я пішла зустрічати дітей в садочку», — пригадує Анастасія Пономар.
Настя одна з тих, хто займався садочком Baby Shark від появи самої ідеї у березні 2022 року і до закриття у серпні 2023-го. До 24 лютого 2022 року вона мешкала в Дніпрі, у минулому журналістка, співавторка та співведуча програми «Більше двох» на місцевому каналі. Настя здобувала освіту викладачки початкових класів та разом із подругами відкрила садочок у рідному місті. У вересні 2021 року в них був повний набір, вони вийшли в плюс, а в лютому, через війну, закрили цей проєкт.
«Їдь у Лісабон, відкриємо тут дитячий садочок»
Їхати з України Настя вирішила після новин, що російські окупанти захопили ЗАЕС. Це було десь на початку березня. Далі опинилась у Польщі. Вона вивозила доньку Алісу.
Ідея відкрити садочок у Лісабоні належить Оксані Романюк. Вони з Настею знайомі давно. Оксана — рестораторка та менторка. Вже декілька років жила на дві країни: Україна та Португалія. Планувала переїзд до Великої Британії. Але, щойно дізналась, що росія почала повномасштабну війну проти України, вирішила залишитися в Лісабоні та допомагати.
«Я одразу почала допомагати переселенцям, бо багато знала про Лісабон, почала розселяти людей, запрошувала їх сюди, почала активно взаємодіяти з українцями, які хотіли виїхати. Особливо це мами з дітьми. І садочок — ця ідея була на поверхні. Це дуже проста і спонтанна ідея, — розповідає Оксана, — взагалі всі рішення в перші місяці повномасштабної війни не сильно обдумувалися».
Оксана пояснює, що мамам, які приїздили з дітьми, потрібен був час, щоби зробити документи, знайти житло, влаштуватися на роботу, загалом інтегруватися в місцеве середовище: «Тому ми готові були забрати дітей і дати мамам можливість розв’язувати ці питання».
«Оксана, — пригадує Настя, — якось мені пише: “Їдь у Лісабон, відкриємо тут дитячий садочок”. А в мене одразу думки: “Як? Це ж інша мова. Португальська! Це інший край світу — 4000 кілометрів, я без закордонного паспорта”. І Оксана в якийсь день надсилає мені та доньці квитки».
Так дівчата полетіли в Лісабон: 18 березня ввечері приземлились, 19-го перевели подих із дороги, а 20-го вже оглядали приміщення для садочка.
«Про нас знали всі, ми тут були суперстарс»
Поки Настя та Аліса були в дорозі з Польщі до Португалії, то вже створили дві реєстраційні форми. Одна — для тих, хто хоче працювати, інша — для батьків, які хочуть віддати дітей до садочка.
Приміщення в центрі міста безплатно надала місцева компанія, що займалась розробкою ігор. Того дня, коли команда дивилась приміщення, там ще нічого не було, крім великого овального столу.
«Ми сиділи і думали, що з цим робити, бо ідей було мільйон, і Ксюха в якийсь момент повертається і питає: “То що?” А я відповідаю: “Та нічого, хай завтра приводять дітей. Розберемось!”»
Спершу в садочку було 10 дітей, згодом — 20, потім — 40. А влітку дівчата організували табір, брали дітей від 7 до 12 років, і це було вже 70 відвідувачів. За весь час існування садочка туди прийшло до 300 родин. Спершу це були знайомі, далі знайомі знайомих. А потім, каже Настя, «про нас знали всі, ми тут були суперстарс».
«Знали, що ми скажені, що батьки скажені. Батьки нам просто довіряли. Як я довіряла команді, що вони кожного нового дня прийдуть на роботу. Так батьки довіряли, що вони зранку лишать, а ввечері заберуть живих і здорових дітей. І ми вірили, що батьки не підуть до поліції, — розповідає Настя, — всі дуже згуртувалися, всі знайомилися, діти починали дружити».
Ірина Єгорова так само, як і Настя, з Дніпра. Проте дівчата раніше знайомі не були. Ірина разом із двома дітьми виїхала з України у квітні. Сину на той час було чотири роки, доньці — два місяці. Іра розповідає, що стежила за Настею в соцмережах і бачила, як вони вже працюють у садочку в Лісабоні. Вперше дівчата зустрілися, коли Іра організовувала подію, куди запросила і Настю.
«Настя одразу зібрала навколо себе всіх дітей. Поки дорослі займалися своїми справами, Настя знайшла олівці, папір, і всі діти, які там були, вже малювали», — пригадує Ірина.
Після такого знайомства вирішила разом із дітьми приїхати і в садочок. Дорога до Лісабону в Ірини зайняла годину. Спершу вона завітала на зустріч для мам, яку проводила психологиня, а потім, пригадує, і сина віддавала на заняття:
«Яків тиждень походив у садочок. Було незручно щодня витрачати стільки часу на дорогу, до того ж донька ще зовсім немовлям була. Яків чутлива дитина і для нього великим стресом був сам переїзд, а тут ще й незнайома мова. Коли я вперше потрапила в садочок — це були магічні враження. Центр Лісабону, стара будівля з ліпниною. Було помітно, як швидко та якісно дівчата облаштували цей простір для дітей. Це була абсолютна чистота, всі необхідні речі, все так охайно. Підлаштовано так, щоб зручно було і більшим, і меншим дітям. Як вони весело ходили на майданчик у таких жилетах зі світловідбивною стрічкою… Враження, що люди знають свою справу. І що їм можна своє сонечко залишити і не хвилюватися».
Основа команди — це вісім жінок. Всі українки, які через війну опинилися в Португалії. Оксана розповідає, що її завданням у проєкті було організувати весь процес і команду та дати поштовх цій ідеї.
«Я завжди у всіх проєктах організовую процес і віддаю далі в руки все управління. В цьому випадку це була Настя. У нас сформувалась дуже крута команда. Це просто магія, яка закрутилась навколо нас. І вже потім я майже не брала участь у проєкті та займалась суто організаційними питаннями», — розповідає Оксана.
Якщо працювали у проєкті лише українці, то допомагали всі, хто тільки дізнався, багато місцевих. Хтось приносив іграшки, хтось закупив ліжечка, хтось приніс книжки. Місцеві ресторани допомагали із харчуванням. Також дівчата мали краудфандинг, де їм донатили від 5 євро і далі хто скільки міг. Адже коли садочок почав працювати повний день, то вирішили платити усім зарплату.
«Я була і з дітьми, і бухгалтерка, і зарплатний фонд, і з кимось зустрічатися. Так і вся команда була», — усміхається Настя.
«Якщо люди вирішили залишитися тут, то їм треба інтегруватися в місцеве середовище»
Приміщення в центрі Лісабону спершу надавали до грудня 2022 року, та врешті дівчата залишилися там аж до весни. А на початку 2023-го про Baby Shark дізнався муніципалітет Лісабону.
«Насправді все це було супернелегально, — пояснює Настя, — але у нас тільки раз батьки запитали, чи не укладаємо ми договір».
Муніципалітет пішов назустріч і навпаки підтримав дівчат, запропонував приміщення у місцевій школі, де Baby Shark і проводив свої останні заняття.
«Це був фантастичний досвід, бо це була така легка адаптація українських дітей у місцеве середовище. Школа дала нам два великих класи, ми ходили в їхню їдальню!» — розповідає Настя.
Проте проєкт вирішили закривати. Адже хтось повертається назад в Україну, комусь із дітей треба йти до школи.
«У мене така логіка, — говорить Настя, — якщо люди вирішили залишитися тут, то їм треба інтегруватися в місцеве середовище: вчити мову, йти в місцеві садочки й школи. Навіть якщо це ще на рік. Ми не можемо бути осторонь Португалії, у своїй мові, у своїй культурі».
Настя віддалено завершила навчання, офіційно в її дипломі написано «викладач початкових класів та програмування». Вона може верифікувати український диплом і в Португалії, проте, каже, що для викладання бракує мови.
«Я хотіла професію, яка корисна людям. Мені так подобається, як реформують школу в Україні, і я подумала, що у мене є час, і я можу принести користь людям, навчаючи дітей. Так я вступила в університет, а потім сталося все, що могло статися, навіть війна. Як казав один мій друг, я маю хоч щось стабільне у своєму житті, бо все ще навчаюся».
Завдяки Baby Shark, говорить Настя, вона змогла попрацювати за спеціальністю і не втратила ці два роки. Багато чого планує привезти в Україну, аби згодом дітей навчати вдома. Поки ж вона лишається в Португалії.
«Досвід у садочку — це вдячність, піклування, підтримка, зростання, — перераховує Настя. — На дитячій темі багато людей знайомиться. І ти прямо хочеш допомогти і підтримати. Це сталося через безвихідь, бо ти одна. І ти дуже швидко знаходиш підтримку, бо одній просто неможливо. Ще й всі в новинах: переживають, плачуть. Залежно від віку хтось дітям говорить щось, хтось ще ні. Мені здається, що якщо маленька дитина, то це простіше. Найважче мамам підлітків. От підлітки можуть багато неприємних речей казати батькам. І про ненависть, і нащо ви мене вивезли, відірвали від друзів. Ці жінки прямо шукали одна одну і безпечну зону для дітей».
«Водночас було складно і легко, — розповідає Оксана, — це було на поштовху і на підтримці людей. І це неймовірна вдячність, що я щонайменше мала можливість запросити до себе і сказати: “Це мій дім, я хочу з вами його розділити, я вже тут багато чого знаю і можу з вами цим ділитися”. Тому попри проблеми, які я зараз навіть не згадаю, була підтримка. Ніколи в моєму житті не було настільки згуртованої команди. Це точно історія про людей і для людей. Під час найстрашнішої події в житті ми пізнали найлюдяніші вчинки».
