Я часто задумуюсь про те, як можна назвати моє покоління. Навіть моя промова валедикторки була присвячена саме цьому питанню. Чи ми складне покоління? Як і всі інші. Революційне покоління? Частково так. Але найкращий прикметник, який пасує до опису, походить від англійського виразу «fuck up» (облажатись). Тож, на мою думку, ми факапнуте покоління. Звісно ж, у хорошому сенсі.
Я належу до покоління зумерів, тобто тих, хто народився з 1997-го до 2012 року. (Взагалі я відчуваю, що народилась десь років на сім запізно, але це вже інша історія). Так от, ми народились у час незалежної України. Наші батьки вважали, що у нас буде краще життя, ніж у них. Без усіх тих ядерних загроз, божевільних диктаторів, родичів, які вказуватимуть нам, коли одружуватись (хороший жарт, правда?), і взагалі ми будемо у свої 25 на вершині світу цього.
За чотири місяці мені 25 років. Місяць тому я прокинулась на зміну на стрічку новин о шостій ранку в очікуванні, що росіяни підірвуть ЗАЕС. Дев’ять років тому я слухала про початок АТО та паралельно готувалась до ДПА. Понад рік тому рятувалась від панічної атаки, бо почалась повномасштабна війна. Тож назвати своє життя безтурботним я не можу. Мені здається, безтурботність завершилась десь років у пʼять.
Приблизно тоді ж я попрощалась зі своєю самооцінкою, бо вперше почула: «Якщо ти будеш так поводитись, жоден хлопець тебе не полюбить». Якби мені давали гривню щоразу, коли я це чую… Я б заробила щонайменше на 10 сесій із психологом.
До 20 років чого я тільки не чула: показувати свої емоції не можна, бо хлопець не буде тебе поважати; надміру фарбуватись не можна, бо тебе не будуть сприймати серйозно; триматись треба за одного хлопця (тут мені вже не пояснювали чого).
До того ж я постійно комусь була винна. Я повинна стати медалісткою, повинна вступити й отримувати стипендію, повинна одружитись і народити дітей, повинна знайти роботу, яка буде забезпечувати, а не просто приносити задоволення. Ще я, звісно ж, не повинна матюкатись (тут, вибачте, вийшов трохи пиздець) і відстоювати себе я не повинна, бо це сприймається як хамство. Цей мікс я чула від усіх навколо.
Я думаю, що саме чиїсь батьки придумали перший рейтинг «топ 30 до 30». Бо ж порівняння шкільних часів вже в минулому, а рівняти до когось хочеться. От вони і подали таку молодіжну ідею, як втопити юнацький максималізм у комплексах. Цими рейтингами я довбаю себе років із 20.
Взагалі мій юнацький максималізм зіграв зі мною злий жарт. Мало того, що я створила медіа («Свідомі» — прим. DIVOCHE.MEDIA), так ще й почала сама себе обмежувати. Тож коли я дозволяла собі більше, ніж раніше було дозволено, моя совість мене дуже присоромлювала. Особливо жорстоко вона мене соромила після випитого алкоголю.
Скільки серед нас таких, які живуть за принципом: «О господи! Мені вже 20! (підставляйте свою цифру)»? Я так живу з 18 років. Мені ніколи не було «лише 18 чи лише 20», завжди з часткою «вже». Тож до останнього моменту я сама для себе була абсолютним факапом. Жодні слова захоплення, підтримки, підбадьорення не допомагали мені переконатись у зворотному:
«Так, я створила медіа в 20, але от Ярослава Гресь була наймолодшою головною редакторкою журналу!», «Ну і що з того, що я у свої 22 виступаю з лекціями, скільки альбомів у ці роки мав Вакарчук?», «Так, моє медіа читає 183 тисячі людей лише в інстаграмі, а от Тейлор Свіфт у 24 вже мала одну Ґреммі!» На цьому моменті ви або впізнаєте себе, або поспівчуваєте моєму психологу.
На жаль, я не одна така. Коли пишу на схожі теми в інстаграмі чи коли говорю зі знайомими, мені розповідають свої історії, які до болю схожі на мої. Ми всі вкриті гендерними стереотипами, де чоловік вже мав одружитись, а жінка — мати двох дітей. Де чоловік мав стати власником компанії, ну і жінка б мала не відставати і займати керівну посаду.
А паралельно з усім ми знову і знову маємо звикати до нових реальностей. Спершу ми звикали до тимчасової відсутності Криму, потім до військових у наших містах, пізніше до повітряних тривог і різноманітних загроз. І важливо розуміти, що покоління українців та покоління американців суттєво відрізняються. Тож, можливо, нас всіх можна назвати зумерами, але ми відрізняємось від них своєю факапнутістю, звісно ж, у хорошому сенсі.
Можливо, не всі з нас потраплять в «топ 30 до 30», але скільки зборів ми закриваємо і будемо закривати? Скільки броників і старлінків ми привеземо з-за кордону, скільком сімʼям ми допоможемо одягом та іграшками? Ми живемо поза стандартами цього світу та батьківських очікувань, але попри це частина з нас віддає своє життя за цю країну, поки інша частина в тилу допомагає чим може.
Нам ніхто не може сказати, як нам жити, бо ми вже навчились захищати особисті кордони. Ми факапнуті до кісток, бо не знаємо, яким буде наше майбутнє. Але ця факапнутість дозволяє нам нарешті почати жити сьогоднішнім днем. Ми факапнуті своєю іронічною безнадійністю, яка ховається в жартах про те, чи доживемо ми до завтра. Та це нарешті й вчить нас сподіватись на краще, але готуватись до гіршого.
Тож бажаю вам просто бути! Факапнутими настільки, наскільки цього бажає ваше серце. Робити помилки, вчитись на них, повторювати їх і врешті робити висновки. І не давати нікому вас повчати. Бо запамʼятайте, що зараз такий період, коли вам лише __ (підставте свій вік).
