На фоні останніх хейтерських висловлювань щодо жіночого тіла й того, яким стандартам воно має відповідати, знову здійнялася потужна дискусія про бодишеймінг.
На цьому фоні я згадала, як усе своє дитинство років до тринадцяти, а потім і до дев’ятнадцяти, вже студенткою, стикалася з постійною надмірною увагою з боку родичів, друзів сім’ї, однокласників і незнайомих мені осіб до моїх вух.
Вам не почулося: людей чомусь не влаштовувало те, що мої вуха «стирчать», що вони якось негармонійно розширюють моє обличчя, мають нестандартну форму й вибиваються з-під волосся, тому з ними конче необхідно щось зробити.
Щонайменше їх треба приховувати. І я з дошкільного віку завше ходила з «карешкою» або ж із такою зачіскою, яка прикривала мої вуха волоссям, а перукарі дивувалися, як гребінець щоразу чіпляється за вуха під час розчісування.
Одного разу до нас у гості прийшла мамина сестра зі своїм кавалером, і той, ніби жартуючи, запропонував приклеїти мої вуха суперклеєм до голови, щоб не стирчали. Жарт про суперклей для моїх вух я чула вже не вперше.
Тоді, у свої неповні п’ять років, я чітко відчула, що мене образили, зніяковіла, але не продемонструвала жодної емоції, коли з мене сміялись дорослі незнайомі мені люди. Я була правильною дівчинкою і «проковтнула» насмішки. Тим більше інші дорослі, в присутності яких жартував той кавалер, змовчали й цим підтримали його, ніби нормалізуючи подібне ставлення до дитини.
Стоячи перед дзеркалом й розчісуючи перед сном волосся, я щоразу «ліпила» свої вуха до голови, щоб побачити, як би виглядав овал обличчя, якби вони були «нормальними».
Мама казала, що у майбутньому, коли я подорослішаю, то зможу зробити якусь операцію, щоб поставити вуха у «правильне» положення: зламати хрящі чи якось підтягнути шкіру, звісно, якщо я того захочу. Так мама намагалась мене підбадьорити, замість того щоб сказати, що мої, можливо, й анатомічно нестандартні (насправді звичайнісінькі), проте здорові вуха прекрасні, й не потрібно нічого змінювати, якщо мені особисто нічого не заважає.
Здогадайтеся, звідки я могла з трьох років знати, що маю носити спеціальну зачіску, щоб приховувати вуха.
На першому курсі університету я пішла на рецепцію до «Інституту краси» на Театральній у Києві, поговорила з адміністраторкою та мала намір отримати консультацію хірурга щодо «покращення» своїх вух. Але, вийшовши з красивої старовинної будівлі під враженням від первинної розмови, я чітко уявила собі, наскільки болісною може бути процедура з ламання хрящів чи підтягування й підрізання шкіри, щоб поставити вигин вух у «правильне» положення.
Жодних медичних показань для виправлення вух я не мала, вони були здорові, мені ніщо не заважало чути. То чому я мала робити операцію на власних здорових органах і наражати себе на можливі ускладнення після хірургічного втручання задля обслуговування бажання інших бачити мою голову більш гармонійною з новими вухами?!
Це було свідоме рішення «дорослої» мене. Тоді твердо вирішила, що не витрачатиму ані свого здоров’я, ані грошей заради думки інших. Відпустила (чи не вперше у житті) довжелезне волосся, ходила із зачіскою «хвіст» і закладала коси, демонструючи вуха так, як хотіла.
Якось на одному зі спортивних занять у тренажерному залі до мене підійшов незнайомий, старший за мене чоловік і почав демонстративно посміхатися мені в обличчя, торкаючись своїх вух і натякаючи та те, що з моїми щось не так. Мої вуха дуже розвеселили добродія. Я подивилась на нього холодним поглядом, підозрюю, у цьому погляді було стільки знецінення й розуміння тупості й недоречності «жарту» того мужика, що він зніяковів, подався назад і пішов геть. А я відчула якусь силу й впевненість у собі. То було моє внутрішнє самоствердження й відчуття, що я нарешті «прийняла» свої вуха.
Сьогодні, у свої тридцять три, я знаю, що такі «жарти» й непрохані поради щодо тіла іншої людини є прихованою агресією і мають назву: бодишеймінг. Сьогодні я вкотре порушую цю давно «пропрацьовану» тему на сеансі зі своєю психотерапевткою і відчуваю сум.
Мені прикро за те, що в дитинстві щоразу, коли мене хейтили, я мовчала, опускала очі, щоб нічим не образити іншу людину. Тобто мене можна було ображати, це вважалось нормою, безневинними жартами, а мені не можна було відстоювати свої кордони хоча б виявленням агресії на кривдника. Прикро через те, що найближчі дорослі не знали чи не вміли сформувати у мені достатньо адекватне уявлення про своє тіло (хоча вони намагались і дійсно не хотіли нашкодити), щоб я не парилась хоча б темою своїх вух, не кажучи вже про майже насильницьку «дієтичну» культуру мого покоління й повне ігнорування наявності особистих меж і кордонів незрілої особистості. Тому для батьків сьогодні є велике завдання: говорити зі своїми дітьми про так звані стандарти краси й ставлення до них.
Сьогодні я щиро радію за Лесю Гасиджак, вклоняюся її сміливості й рішенню захищати свою гідність у суді. Так має бути, суспільство має адекватно реагувати на будь-який шеймінг стосовно людини та її тіла. Коли хтось дозволяє собі публічно критикувати тіло й зовнішність іншого, відбувається так звана «евакуація» емоцій та незадоволеності собою на того, кого шеймлять.
Частіше це дозволяють собі чоловіки, сприймаючи всіх жінок світу, як речі і як своїх потенційних обраниць, ставлячи жінкам оцінки від 1 до 10, виголошуючи свої вподобання щодо наявності чи відсутності волосся на тілі й прикриваючись словами: «Це моя особиста думка».
Поставте собі запитання — чи вас хтось просив висловлювати свою думку, й згадайте вислів Мікі Нокс, якщо ви, звісно, читали колись його, що про зрілість людини можна говорити зокрема тоді, коли вона усвідомлює, що мало хто потребує чути її особисту думку.
І хай ні форма кістки, ні розмір носа, ні лобкове волосся або колір вульви, ні «волохаті» чи голені ноги, ні колір зубів чи шкіри іншої людини не бентежать вас. Чуже тіло ніколи не буде вашим ділом.
