Кава та кав’ярні рухали європейські суспільно-політичні процеси, очолювані чоловіками: британські, французькі, австрійські заклади аж до кінця 18-го століття були центрами тяжіння, довкола яких гуртувалися журналісти, письменники, поети й політики. Наприклад, лондонські тижневики часто послуговувалися кав’ярнями як редакційними конторами, бо саме там циркулювала найсвіжіша і найактуальніша інформація, простір аж гудів від чуток і пліток.
Натомість чайні кімнати й традиції чаювання добряче прислужилися жіночим рухам, ставши тогочасними логістичними та інформаційними хабами для перших феміністок і борчинь за жіночі права.
Чайні кімнати для суфражисток
Суфражизм, рух за жіночі виборчі права, зародився у Великій Британії у 19-му столітті й зі швидкістю пожежі, яка пожирає сухостій, охопив Сполучені Штати, дістався країн, що перебували під владою Британської корони й згодом поширився на весь світ.
Звісно, в межах одного людського життя цей рух часом видавався мурашиним, надто повільним, іноді завмерлим. Але важливим маркером невпинності й швидкого прогресу жіночих рухів та їхніх здобутків стає погляд на пройдений шлях із відстані у понад 100 років.
Серед головних здобутків суфражизму — не тільки юридично забезпечене право для жінок голосувати на виборах (рух насамперед зосереджувався на цьому) і право бути обраними на виборні посади, а й трудові права для жінок, майнові (скажімо, можливість розпоряджатися власними грошима, проводити банківські операції) та сімейні, коли жінки отримали право опіки над власними дітьми (під час розлучення багаті британські жінки автоматично втрачали дітей та можливість їх бачити, бо ті залишалися в сім’ї з батьком, ну а жінці без статків взагалі годі було мріяти про розлучення, хай яким би мерзенним не був її шлюб). Світ вільний (великою мірою!) та повний можливостей для людей обох статей саме завдяки тому, що свого часу суфражистки, покладаючись на ненасильницький спротив та мирний громадський протест (хоча й не гребували більш радикальними методами), крок за кроком виборювали для жінок ці права.
Не в останню чергу зародження та функціонування руху стало можливим завдяки чаюванням та «чайним кімнатам».
До кінця 19-го — початку 20-го століття в публічному просторі бракувало місць, де б жінки могли вільно зустрітися, поспілкуватися, відпочити. Ресторани та кав’ярні, як правило, жінки мали право відвідувати тільки у супроводі чоловіків або й взагалі вхід для них був забороненим, як, скажімо, у бари чи клуби. Але в той час у Великій Британії існувала категорія закладів, що займала проміжну й вільну нішу між бідняцькими їдальнями, дешевими тавернами, куди порядній жінці було просто зась, та вишуканими ресторанами, — це були «чайні кімнати».
Те, що тут не подавали алкоголь, а лише сервірували чай і закуски, робило їх цілком пристойними закладами для відвідування жінками. Ба більше, «чайними кімнатами» як бізнесом опікувалися саме жінки — переважно вдови, заміжні жінки у віці — це вважалося справою пристойною і годящою як засіб заробітку, бо робота в такому закладі дуже нагадувала хатні клопоти, а тому схвалювалась суспільством і чоловічою мораллю. Тому «чайні кімнати» стали тим ідеальним простором для жіноцтва, прихистком, де можна було перекусити, відпочити, поспілкуватися із посестрами й подругами й заразом не почути жодних нарікань.
Крім того, ціни в «чайних» були помірні, а закуски та легкі страви, випічка, печиво і чай — смачні та домашні. Дослідники пов’язують «чайні» з розвитком відчуття незалежності та свободи, які додавали жінкам сил і впевненості, забезпечували їх жіночою підтримкою і наснажували боротися за розширення своїх прав. Суфражистка і ліберальна політикиня Маргарет Корбет Ешбі згодом називала чайні «величезним кроком до свободи» — чоловікам не можна було відвідувати «чайні кімнати», а отже, ніхто не контролював, не обмежував, не принижував і не закликав жінок, що зібралися під одним дахом, «принишкнути й замовкнути».
Між іншим, в Ірландії наприкінці 19-го століття дуже швидко зметикували, звідки віяв цей небезпечний вітер боротьби за жіночі права і вольності, — тамтешні критики, які пильнували суспільну мораль, стверджували: якщо у жінки є час насолоджуватися перервою на чай, значить, вона кепсько виконує свої домашні обов’язки і має забагато вільного часу, а отже, уже за пів подиху від вільнодумства і непокори.
Особливо це стосувалось жінок у сільській місцевості, яким докоряли, що чаювання зазіхає не лише на спокій домашнього простору, а й на стабільність сімейного бюджету, бо є загрозою ощадливості та стриманості. Кампанія проти споживання жінками чаю спиралась ще на один вагомий аргумент: мовляв, цукор, який додавали в чай, щоб підсолодити трунок, був кров’ю рабів, які гарували на цукрових плантаціях. Утім, дослідники твердять, що кампанія проти чаю не мала в Ірландії жодного успіху — споживання напою невпинно зростало, як і схильність жінок піклуватися та дбати про свої права.
«Чайні кімнати» як опція жіночого бізнесу і пристойної кар’єри дуже швидко примандрували з британських земель на береги США. Як і в Королівстві, у Штатах «чайними» займалися переважно жінки. Часом ці заклади нагадували сьогоднішні попап-ресторани, які відкривалися на короткий термін, скажімо, в літній сезон, і були можливістю, наприклад, для вчительок мати тимчасовий заробіток під час вакацій.
Маленька американська мрія
Як і у Великій Британії, «чайні кімнати» були для американок тим простором, де вони могли відпочити й перекусити та водночас не наразитися на осуд із боку громадськості. Американські ресторани чи готельні кав’ярні жінки могли відвідувати лише в компанії чоловіка, крім того, і гастрономія цих поважних закладів була розрахована виключно на чоловічий апетит (стейки, ростбіфи, жирні й ситні гарніри), тоді як «чайні» пропонували жінкам широкий вибір легких і поживних закусок, випічку, сендвічі не за всі гроші світу. Так само, як і в британському королівстві, «чайні кімнати» у США ставали осередками, довкола яких гуртувалися жінки, котрі прагнули соціальних змін і визнання своїх прав.
До речі, саме під час чаювання 9 липня 1848 року після квакерського молитовного зібрання у містечку Сенека-Фоллс квакерки, вкрай обурені підлеглим і приниженим становищем жінки в суспільстві, вирішили скликати перший конгрес із прав жінок. Поки вони чаювали, то склали та ухвалили текст оголошення про з’їзд і подали його в місцеву газету Seneca County Courier. За задумом організаторок, на перший день конгресу запрошувалися тільки жінки, чоловіки ж могли долучитися на другий день роботи з’їзду. Натомість вже в перший же день близько 40 чоловіків висловили бажання приєднатися до конгресу. Організаторки дозволили чоловікам залишитися, проте за умови, що вони сидітимуть мовчки і не братимуть слова під час виступів жінок. Наступного дня прийшли й інші чоловіки. Цей перший з’їзд прибічниць (та прибічників) рівноправ’я не лишив пресу байдужою, відгуки були, звісно, різні — від схвальних до категорично обурених, але увага преси була нечуваною. Історики оцінюють це зібрання як перший публічний і масовий захід, де активістки відкрито поставили під сумнів традиційні уявлення про підпорядкований статус жінки.
І до сьогодні пам’ять про з’їзд у Сенека-Фоллс вшановується на високому рівні (була випущена державна поштова марка із зображенням жінок-організаторок, а ще поруч із містечком заклали Національний парк прав жінок).
Чайна традиція — нові можливості для жінок Японії
Традиція класичного японського чаювання свого часу врятувалась від забуття саме завдяки жінкам, а багатьом японкам дозволила опанувати нові навички, які давали змогу працювати, самостійно заробляти гроші та примножувати свої соціальні зв’язки. Більшу частину японської історії жінки не могли похвалитися наявністю базових людських прав, і класичним чайним ритуалом опікувалися, звісно ж, чоловіки. Тож і посуд, і церемоніальні чайні інструменти, навіть розмір чашок підпорядковувалися чоловічим смакам і вподобанням. В епоху самураїв чайна церемонія процвітала, але щодалі цей період японської історії рухався до завершення, чайний церемоніал занепадав, і небезпідставно виникло побоювання, що канонічний ритуал чаювання зрештою відійде в минуле.
Саме тоді (а це вже був кінець 19-го століття) і виникла ідея запровадити вивчення чайного церемоніалу в освітніх програмах щойностворених жіночих шкіл. Першою жінкою, яка вирішила навчати дівчат чайному етикету у своєму навчальному закладі, була Атомі Какей, її школа, відкрита 1875 року, в епоху Мейдзі, існує і донині. Загалом, період Мейдзі, позначений урбанізацією та індустріалізацією країни, хоча і зменшив загалом авторитет батька і чоловіка як патріархів родини, все ж відмовив жінкам у визнанні їхніх прав. Тільки вже у повоєнний період в японській конституції закріпили рівність прав жінок і чоловіків, а жінкам надали право голосувати. А до того на порубіжжі століть відкриття обов’язкових шкіл для дівчат і близько не мало на меті надати і хлопцям, і дівчатам рівні можливості до вивчення наук.
Офіційною державною політикою щодо жіночої освіти залишалось виховання «хорошої дружини, мудрої матері». Але так чи інакше саме ці школи, де навчання попервах тривало 16 місяців, потім курс подовжили до чотирьох років, охопили широкі верстви жіноцтва. Освіта більше не була ексклюзивним правом аристократії. Зрештою, із виключно чоловічого станового привілею чайна традиція перетворилась на джерело заробітку, кар’єри та нових можливостей для жінок будь-якого походження. Опанувавши майстерність чайного ритуалу, тогочасна японська жінка отримувала можливість працювати в чайній крамниці, провадити чайні церемонії, заробляти власні гроші та розширювати своє коло спілкування.
Чайні церемонії у Китаї
Прагнення Китаю швидко модернізувати економіку в кінці 19-го століття змусило владу звернути увагу на жіночі права. В цей час почали функціонувати перші жіночі школи, відкривалися жіночі видання, швидко набув великого поширення рух проти каліцтва жіночих ніг, який оголосив традицію «бинтування ніг» такою, що шкодить жінкам та їхній працездатності.
Саме цей період китайської історії — з 1912 року до 1949-го, аж до комуністичної революції, — приніс багато важливих змін у життя жіноцтва республіки. Китайські жінки були активними учасницями в протестах проти традиційної обмеженої ролі жінки в суспільстві. А тогочасні чайні церемонії збирали коло жінок із різних соціальних шарів, щоб обговорити жіночі права та шляхи подолання дискримінації.
У 1912 році жінки засновують Жіночий суфражистський альянс, організацію, яка працювала практично в усіх великих містах та містечках і ставила собі за мету закріпити жіночі права і свободи, зокрема виборче право в новій Конституції. І хоча їхні зусилля не мали успіху, та все ж позначили собою важливу віху історії китайського фемінізму.
У 1919 році розгорнувся рух проти «влаштованих шлюбів». Сталося це після того, як молода дівчина, котру родина силувала вийти заміж «за домовленістю», покінчила життя самогубством, перерізавши собі горло, коли її силоміць везли до будинку потенційного нареченого.
Це була доволі звична історія, але на греблі боротьби жінок за свої права спричинила справжній вибух протестів — на той час уже підросла перша генерація жінок, які здобули освіту і бажали рівності з чоловіками та поваги до своїх прав, хоч їх було і небагато (за різними підрахунками, до 90% китайських жінок до 1950 року все ще не мали навіть елементарної освіти).
Зрештою, вже у 1931 році в Цивільному кодексі жінкам надали рівні права успадкування, право контролювати власні гроші, подавати на розлучення. Примусові шлюби заборонили. Китайські комуністи, до речі, дуже сильно покладалися на силу та підтримку жіночих організацій та апелювали у своїх програмах не лише до робітників та селян, а й великою мірою до жінок, обіцяючи їм широкий спектр свобод і громадянських прав.
Утім, досягнувши перемоги, комуністи, авжеж, не квапилися втілювати у життя власні лозунги — китайські жінки, хоч і отримали право на освіту, на роботу, все ж і до сьогодні потерпають від дискримінації, насильства та приниження: лише у 2016 році під значним тиском громадськості та активних учасниць феміністичних організацій і завдяки розголосу в соціальних мережах домашнє насильство в Китаї нарешті криміналізували.
Чайні зустрічі для іранок
В сучасній історії Ірану був період, коли місцеві жінки користалися такими широкими правами і свободами, що європейські та американські посестри могли їм навіть трохи позаздрити. Авжеж, часи правління династії Пахлевіна на початку 20-го століття були епохою доволі контраверсійною, втім, шах Реза Пахлеві був відомий зокрема і тим, що надав жінкам право на освіту — вони могли навчатися і за кордоном, і в місцевих університетах (жінок стали зараховувати на навчання до Тегеранського університету з 1935 року).
Жінки збиралися на з’їзди та конгреси, у цей період чай був важливою частиною культури, а чайні зустрічі вдома чи за його межами — платформою для обміну думками, обговорення феміністських ідей та організації акцій іранськими жінками.
Ці зустрічі, які виглядали як звичайне й цілком пристойне чаювання, були важливою складовою руху за жіночі права, враховуючи те, що шах однією рукою дозволяв жінкам навчатися, вільно обирати собі фах і не питати для цього дозволу батька або чоловіка, він заохочував долучатися до суспільно-політичного процесу розбудови країни, працювати на державних посадах, але іншою рукою не менш рішуче боровся із правозахисними жіночими організаціями, забороняючи їх і караючи тих, хто мав до них стосунок.
Наступний правитель Мохамед Реза зробив іще один важливий крок, розбудовуючи світське життя в країні та опікуючись жіночими свободами: за його правління уже у 1967 році набули чинності закони, що захищали жінку від насильства в сім’ї, захищали права розлучених жінок, а самі розлучення стали питанням, що вирішував суд — як за поданням чоловіка, так і жінки.
До речі, тоді ж мінімальний вік для вступу в шлюб для іранської жінки підвищили з 13 років до 18. Іранські жінки були політикинями, дипломатками, лікарками, професорками, служили в поліції і, звісно, розвивали жіночі правозахисні організації. Але правління Мохамеда Рези мало всі ознаки диктатури, достатком і привілеями користувалось вузьке коло «своїх» та містяни, тоді як сільська місцевість з її глибинно патріархальним укладом голодувала і зубожіла, крім того, не надто вітала всі ці закони, що поліпшували життя жінок і вивільняли їх від тиску та залежності від чоловіків.
Настав 1979 рік, з ним прийшла Ісламська революція, яка не погребувала скористатися підтримкою і жіночих організацій. Але вже з перших днів своєї перемоги нова влада почала згортати всі ті непомірні й непристойні, на думку нового правителя Ірану, Аятоли Хомейні, вольності, що ними користалися жінки.
За наступні пів століття присутність жінок у суспільному просторі, не кажучи вже про політику, державну службу та університети, знизилась практично до нуля, іранські жінки потрапили в абсолютну залежність чоловіків та їхніх примх, але все ж не втратили бажання боротися і розчищати свій шлях до свобод і базових людських прав, хай навіть цей шлях їм доводиться знову пройти із самого початку.
З повагою до чаю та його культури і ритуалів.
TEAHOUSE — вже 17 років на ринку.
Якісний чай з усіх куточків світу з виробництвом в Україні.
