Я шукаю старі фото й викладаю сторіз. Хочу поділитись досвідом і поностальгувати. Звісно, викладаю не все.
Ось мені 19, ми з подружками на пляжі. Моя талія така ж, як у дівчат, хоч я на голову вища за них. Тоді я думала, що товста. У 21 рік працюю і вчуся на двох факультетах. Снідаю вівсянкою, обідаю круасанами, вечеряю коктейлями й багато курю. Сплю години чотири на добу, все ще вважаю себе товстою, але влізаю в тісні джинси. Коли я купую ті самі джинси розміру М, чую голос дівчини позаду: «Теж маю такі штани, тільки ці якісь величезні».
Величезні — це, звісно, погано.
У 24 я на фото з подругою, десь на площі Праги, на мені футболка й короткі шорти. Руки й ноги худі — це я зараз бачу. Але не пам’ятаю, щоб колись вважала свої ноги худими. В цей період я «правильно харчуюсь», тричі на тиждень займаюсь фітнесом. Не для радості або здоров’я, а щоб бути худою.
Я завжди прагнула бути «худою» й ніколи не була. Тобто була, але в моменті так себе не відчувала. Недосяжні ідеали, знаєте?
Оточення, журнали й телевізор, групи під назвою «40 кг» — все навколо кричало про стрункість. Ще класі в дев’ятому сестра сказала, що після шостої вечора їсти не варто. Я не їла ціле літо і дійсно схудла, чим викликала повагу математички й заздрість двох однокласниць.
Шкільна подружка вирішила худнути радикально. Почала бігати, обмотуючись плівкою, снідати яблуками, обідати — теж яблуками. Пам’ятаю захопливі розповіді про відчуття голоду, яким вона насолоджується замість їжі.
Я ж обирала інші шляхи. Не їла солодкого по два місяці, не їла у неділю або після 18.00. Постійно щось «кидала» — то хліб, то соки, то тістечка, то каші, то смажене, то фастфуд.
Це був певний фон життя. Я ніколи не мала зайвої ваги, яка могла б нашкодити здоров’ю, але ми з подружками постійно обговорювали, які в кого і де з’явились складки. Час, відведений на життя, ми витрачали на «боротьбу з жиром», який був лише у наших головах.
На старих знімках немає товстих ніг, складок, целюліту. Але я бачу красиву й змучену молоду жінку, яка пишається тим, що їй вдалося схуднути через куріння, недосипання і недоїдання.
Гортаю далі — 27. Найважчий період у житті, депресивні епізоди, стомлені очі, зате видно вилиці та ключиці. Викладаю у сторіз. «Маєш гарний вигляд», — реагує подруга. Вона пише про те, що ми змінилися, що раніше, мовляв, не було зайвих кілограмів. І тут я вибухаю гнівом, який виплескується у відповідь, а далі — в цей текст.
Я гарна (читай — худа), бо місяць не можу їсти через ротавірус. Гарна, бо нафарбувалась — синці під очима треба замазувати. Хочу сподобатись хлопцю, якому, очевидно, не подобаюсь. Я не спала вночі, бо точно робила якусь додаткову роботу. Але я ж худа, молода, значить — гарна.
Я кажу їй, що «Ти була красива» — не комплімент, якщо це порівняння з теперішнім, де я, певно, вже не така гарна. Відтоді я набрала ваги, років, зморщок, досвіду, смутку й сивини.
Мені вже не 20 і не 27, я вже півтора року живу у війні, немає ночей, коли спала б безтурботно, та й слово «безтурботно» я майже забула.
Але маю дещо, чого не мала тоді, — любов і повагу до себе.
Я вперше відчула це роки чотири тому, в точці, де знайшла себе і «своїх», де була вільною внутрішньо і вільною у проявах. Тоді я дізналась, що опора й джерело краси — я сама.
І я зовсім не пам’ятаю, скільки важила чи який розмір носила.
Світ досі вимагає від жінок краси й стрункості, хоча краса — поняття суб’єктивне, а стрункість — не синонім ані краси, ані здоров’я. Хочеться розірвати зв’язок між цими словами й поняттями. Не обертатись назад, не сумувати за образом себе молодої, а ще поспівчувати собі тодішній, яка не любила себе, недооцінювала й не помічала. Інших помічала, а себе — ні. І собі теперішній поспівчувати й підтримати.
