Людина на 80% складається з води, а теперішнє — на 80% з минулого. Ще 15% — це бажане майбутнє, уявляючи яке, ухвалюємо рішення. Близько 5% — славнозвісне «тут і тепер». Вдих, видих — от і минуло «зараз».
Мої приблизні підрахунки базуються на сотнях наукових статей із поведінкових наук, соціальної антропології та психології, які щоразу нагадують: наш мозок намагається зекономити собі енергію на кожному кроці, тому обирає повторювану поведінку, окреслює свою зону комфорту та охочіше сприймає світ стереотипно.
Тому будь-який прожитий і напрацьований досвід, навіть якщо не найкомфортніший, все одно буде легше сприйнятий мозком, ніж славнозвісний вихід із зони комфорту в обійми омріяного життя.
Заплутані вулиці пам’яті водять нас колами життя, яке ми не обирали, традицій, які нас принижують, і жіночих життєвих сценаріїв, слухаючи які, хочеться кричати в повний голос. Б’єшся головою об «бо так заведено», «так традиційно склалося», і від жаху обмежень волосся ворушиться на тій же голові, побитій об стіни минулого. Кажеш людям: світ змінився, може, варто змінити традицію? А вони можуть бути по суті непоганими людьми, тільки дивляться на тебе великими очима, бо їхній мозок у цей момент показує несвідомо жовту картку: «Будь-які зміни вимагатимуть не діяти за стереотипом, а бути гнучкими, це з’їсть зайвих 40 калорій на день, тому давай заперечуй як вмієш будь-які зміни».
Кола колективної пам’яті
Традиція та звичка — два обрізані крила однієї мрії. Іноді вони вкорінюються поза особистістю, у «колективній пам’яті», як назвав це соціальне явище французький соціолог Моріс Альбвакс приблизно сто років тому. Він стверджує, як і багато дослідників після нього, що пам’ять — явище соціальне, і навіть якщо ми проживаємо ту чи іншу подію або емоцію самостійно, все одно звіряємо її з прийнятним за приблизними графами і шкалами наших важливих соціальних груп: сім’ї, однокласників, співробітників, партії, сусідів, нації та інших груп за інтересами чи обов’язками.
Радянські соціальні інженери добре розуміли силу традицій і колективної пам’яті. Тож Різдво замінялося на Новий рік, створювалися гімни, приказки та анекдоти, формувалися крої та регулювалася архітектура, образотворче мистецтво та література.
Деякі з радянських творів, звісно, були реальним втіленням творчого генія, однак публікувалися, оскільки не заперечували ідей комунізму. Інші були результатом самоцензури чи співпраці з органами. Решта були цілком зрежисованими, аби об’єднати оновленими традиціями різнорідний радянський союз: свята перемоги, марші першого травня і колективні покладання квітів.
Чи, наприклад, те, що докотилося до школярів 90-х і 2000-х. Не знаю, як ви, а ми з однокласниками носили ветеранам і дітям війни в районі листівки. Це забезпечувало міжпоколіннєву тяглість радянської воєнної пам’яті на випадок, якщо у власній сім’ї не було ветерана: щоб хоч так послухали історій про перемогу над фашизмом.
Хоч суспільна пам’ять багатогранна і вигадлива у своїх проявах, як мати, котра намагається згодувати овочі трирічці, і, наприклад, Пол Коннертон, що розмірковує про важливість одягу, церемоній чи тілесних практик у колективній пам’яті, я хочу подумати про чи не найпростіший щоденний і повсюдний спосіб творити спільну пам’ять: назви для простору.
Наприклад, назви вулиць, які у нас лише зараз заслужили перейменування, щоб не носити на собі імен подекуди ще царських посіпак. Наприклад, із суто спортивного інтересу прогуглила вулицю Кайсарова, яку щодня проїздила у Києві, виявивши, що це російський генерал, ад’ютант Кутузова. От для чого сучасним киянам ця інформація? Добре, що у 2022-му її перейменували на Холодноярську.
Жіночі імена
У Тернополі дев’ять вулиць носять жіночі імена. Чотири з них додалися у 2022 році. Сайт, на якому читаю статтю про те, чому важливо, щоб на картах з’являлися жіночі імена та перейменування, не має чіткого маркування дати. Щоб зрозуміти, наскільки матеріал актуальний, знаходжу в фейсбуці авторку.
За лічені хвилини Ірина Небесна відповідає, що матеріал датується 2022 роком і перейменувань опісля не відбувалося. Та й, мовляв, не так багато у Тернополі вулиць, щоб провадити подальші перейменування.
Я знову дивлюся у матеріал, де вказано, що вулиць у місті понад 300. Звісно, не всі вони носять чоловічі імена, багато з них — локальні топоніми, якісні характеристики вулиці (Тиха, Тісна) чи пов’язані з районоформувальними спорудами (Фабрична, Шпитальна, Шкільна). Деякі з них дорогі містянам і не змінювалися впродовж століття. Інші прийшли у місто разом із радянським союзом і позначили простір радянським неозначеним: Мирна, Миру, Юності, Тролейбусна, — які такими ж і залишилися завдяки своїй нейтральності.
Запрошую тепер нашим ментально-картографічним взором до Києва — міста Кия, Щека, Хорива і сестри їхньої Либеді (25% відсотків жінок — таки й тут поляни продалися за європейські гранти та впровадили квоти). До всього смішного, Кий віддав ім’я місту, Щек — горі у Києві, Хорив — вулиці на Подолі, яку часто по-російськи кличуть «ХарєвАя», спаплюживши подвійно назву з ХорИва — на ХоривА — відтак на «ХарєвУю».
Либідь же стала річкою, тільки і тут смутна жіноча доля не дала залишитися гордою і красивою: совєти запхали річку в труби біля Байкового, і якщо ви, як і я, цікавилися коли-небудь її виглядом, то мусите пам’ятати і запах річки-гноївки, зашитої в труби в центральних хащах, обкиданих невивезеним сміттям і зарослями кропиви. Хоч, звісно, це все теж випадковості та збіги, але ж які іронічні.
У Києві тільки трохи більше ніж 6% вулиць носять жіночі імена. Такі дані подає EDJNet, хоча інші європейські міста, які вони рахували, теж схильні не перевищувати 10%. Лише кілька іспанських та скандинавських міст сягають вище дюжини відсотків. Але навіть за новоперейменованими київськими вулицями можна помітити, що жіночі назви їм дістаються за залишковим принципом.
Так, бульвар Марії Примаченко приблизно у 3,5 раза коротший за вулицю Джона Маккейна. Вони поруч на Печерську, тому їх легко порівняти на картах «на око». Хоч сенатор Джон Маккейн наполегливо та продуктивно адвокував інтереси України в США, за що варто висловити йому вдячність, та чи не варто ставити у центр уваги українські історії? Вулиця Іонна Павла ІІ теж у кілька разів довша за бульвар Марії Примаченко.
Суто для розваги пропоную глянути на картах на довжину і розміщення вулиці Левітана, яка може бути перейменована на вулицю імені Астрід Ліндґрен внаслідок голосування. Це район Багринової гори на околиці новобудовного Києва; вулиця на приблизно десять будинків, далеко від метро і публічних місць, до якої доїжджатимуть власне мешканці цих кількох будинків та їхні гості.
За словами голови постійної комісії Київради з питань культури, туризму та суспільних комунікацій Вікторії Мухи, родина Астрід Ліндґрен не затвердила перейменування, поглянувши на розмір цієї вулиці. Розумію їх. Зустрічаючи в різних країнах багатьох людей, які виросли на книжках письменниці, думаю, чи не замало ми виділяємо простору для пам’яті про світлі дитячі історії рішучості, творчості, доброти та радості.
Це міряння довжиною і розміщенням вулиць багато у чому, звісно, порівняння мух із котлетами. Та й ці порівняння випадкові, як, зрештою, і багато рішень, які ухвалюються в українському політикумі та муніципалітеті.
Вони нагадують м’ясорубку, в яку багато-багато людей одночасно намагаються щось кинути. Тоді, коли виходить до неї підступитися і вкинути щось бажане чи важливе, вже ніхто не звертає уваги, чи робили у цей момент фарш на фрикадельки чи млинком вичавлювали тісто на деку для формування печива. Уже байдуже, чи у правильному порядку це сталося, чи пасує воно з іншими інгредієнтами, та й взагалі: радійте і цьому.
Тільки от «наслуханість» назв вулиць завжди різнитиметься. Ті, яким випала політична воля бути у центрі, бути довгими та розміщувати на собі кав’ярні, супермаркети, торгові центри чи інші публічні простори, — будуть у пам’яті та на позначках карт у більшої кількості людей. А тоді можемо застосовувати воронку продажів: де, припустімо, з тисячі людей, які чують назву, 10 звернуть на неї увагу і хтось один поцікавиться історією імені. Тільки уже оті допитливі та активні 0,001 відсотка схильні, за моїми спостереженнями, розказувати всім довкола, якщо історія їх якимось чином зацікавила чи зачепила.
За законами приблизної геометрії міської пам’яті, менша вулиця — утричі менші можливості. Звісно, не без винятків, коли вулиці потрапляють у новини через надзвичайні ситуації. На жаль, саме так світ почув про багато українських топонімів.
Карта входів до лабіринтів вулиць пам’яті
Чому, як, кого і для кого ми пам’ятаємо? Чому це переважно чоловіки у владі (релігійній чи політичній), а не жінки у мистецтві? Хто вирішує, які історії важливі? Чому попри кількість жінок в українській армії все одно постійно чуєш про «наші хлопчики»? Суспільна пам’ять — складна вишивка, і навіть коли суспільство вже змінилося, суто більший історичний обсяг пам’яті переважує об’єктивну реальність і ніби мантру повторює давно забутий стан речей. Зміни у цьому можливі: повільна, повторювана, методична робота.
Розповіді нових історій. Оприявнення історій, які уже є, однак залишалися поза увагою: от як, наприклад, творчість і життя Параски Плиски-Горицвіт, гуцульської фотографині та письменниці. Виведення цих історій у публічний простір. Спрощення історій, щоб їх можна було переказати одним реченням. Глибокі дослідження та осмислення суперечливих фактів історії для тих, хто не вдовольнився плакатним стилем оповіді.
Тільки завдяки перейменуванню однієї з вулиць у Києві я дізналася про першу українку зі званням офіцера — Софію Галечко. Вона — хорунжа Українських січових стрільців, двічі нагороджена медаллю «За хоробрість»; покинула освіту та затишне життя у Ґраці задля захисту обраної нею батьківщини (батько Софії був українцем, а мати — полькою).
Я сподіваюся лише, що разом із перейменуванням вулиці хоч на якийсь час з’явиться стенд чи інфоплакат про неї. Бо, наприклад, у Надвірній, невеличкому містечку на Івано-Франківщині, є навіть фестиваль повстанської пісні імені Софії Галечко. Тільки, якщо ви уявили щось на кшталт Бандерштату на Луцькому іподромі, трьома сценами, топовими гуртами і триденним наметовим містечком для молоді, притримайте коней уяви. Записи з фестивалю, які я знайшла, — це народні гурти і кілька наляканих дітей у вишиванках на сцені районного будинку культури. Веду до того, що, коли розповіді значущих історій не вписуються у сучасну культуру, вони залишаються локальними — у сенсі місця чи невеликих спільнот, що зберігають пам’ять.
Назви вулиць залишаються мовчазними, якщо про людину чи подію немає щонайдоступнішої інформації. На моє дитяче запитання про пам’ятник Зої Космодем’янській мені відповіла мама зі скривленим обличчям: «Та вона палила хати в селі, щоб там не могли оселятися німці під час війни. Був мороз страшний, то селяни її самі прибрали». І хоч у цій історії не залишилося місця радянській героїзації, але стало трохи зрозуміліше. Хоча можливий і інший розвиток подій, якому, щоб зацікавити, бракує навіть згадок у підручниках.
Так, трапилося мені, подаючи документи до КПІ, прогулятися із випадковою сусідкою з черги довкола корпусу. Ми з нею у наші свіжі 17 опинилися біля пам’ятника Олені Телізі, й моя співрозмовниця прочитала по складах:
О-ле-на Тє-лє-га.
І заржала. У мені прокинулася заучка, я дістала внутрішню табуреточку і почала: «Ну ти що, це ж Олена Теліга, вона була в програмі з української літератури!» Дівчина хитнула заперечливо головою: «Не пам’ятаю таку». Тут я уже, звісно, розійшлася: «Вона відома українська поетка, діячка ОУН, її за проукраїнську діяльність розстріляли у Бабиному Яру нацисти!» Не побачивши жодного проблиску ентузіазму, я витягла останній козир: «А ще вона працювала моделлю чи то в Празі, чи то в Варшаві». Дівчинка оживилася: «О, а це вже цікаво, це вже подивлюся!»
Те, що та ж Олена Теліга у своєму вірші «Мужчинам» відводила жінкам роль «тилу» чоловічих воєнних звитяг, вона ж і заперечила своєю громадсько-політичною діяльністю та мученицькою смертю. Стереотип жінки як обслуговчої сили заперечують і тисячі українок, які взяли до рук зброю чи ухвалення політичних та економічних рішень.
Тож назви простору, вулиць, короткі історії та медійна присутність різноманітних жіночих історій у суспільній пам’яті щонайменше зберігають енергію багатьом жінкам, яким більше не треба буде доводити собі та іншим, що їхній вибір і шлях, який відрізняється від «дітей, церкви і кухні», теж легітимний. Країна повинна пам’ятати і своїх героїв, і своїх героїнь.
