«Якою б стресостійкою не була людина, все одно моменти відчаю бувають». Історія військової медикині Марії Литвиненко-Назаренко 

03.07.2023
3.4K переглядів
4 хв на читання
«Якою б стресостійкою не була людина, все одно моменти відчаю бувають». Історія військової медикині Марії Литвиненко-Назаренко 

Війна перетворила медиків на одну з найважливіших професій як у містах, які перебувають під обстрілами, так і безпосередньо на фронті. Серед них військова медикиня та волонтерка з Харкова Марія Литвиненко-Назаренко.

 

«Мріяли про вступ до військового навчального закладу»

42-річна Марія Литвиненко-Назаренко з позивним «Берегиня» народилася в Харкові. І саме в цьому місті пройшла шлях від волонтерки у 2014 році до військової медикині за контрактом у 2021-му. 

«Закінчуючи школу, мріяла про вступ до військового навчального закладу, — пригадує Марія. — Але в ті часи ситуація зі вступом за таким напрямом для дівчини була складною. Тому було обрано медицину, до того ж дідусь із бабусею — медики, і звісно, що це було досить близько».

Марія вступила до фахового медичного коледжу за напрямом «сестринська справа», після закінчення продовжила навчання в Харківській державній академії фізичної культури на кафедрі спортивної медицини та фізичної реабілітації. 

Досвіду набувала в дитячій та дорослій реанімації. З 2014 року стала кураторкою волонтерського проєкту «Берегиня», на меті якого була підтримка воїнів АТО й виготовлення маскувальних сіток. Мрія стати військовою була втілена у 2021-му, коли Марія уклала контракт із ЗСУ на посаду старшого бойового медика.

«Якою б стресостійкою не була людина, все одно моменти відчаю бувають». Історія військової медикині Марії Литвиненко-Назаренко 

Родина це бажання не підтримувала, тому і дізналася про це майже останньої миті.  

24 лютого 2022 року «Берегиня» зустріла в Мар’їнці Донецької області, де перебувала з жовтня 2021-го. Маючи військовий досвід, одразу зрозуміла, що відбувається, адже щодо неминучості великої війни ілюзій не мала з літа 2020 року.

«За тиждень до початку повномасштабного вторгнення я попередила родину про те, що потрібно бути напоготові. Тривожні валізи було зібрано, маршрут евакуації розроблений, — пригадує Марія. — І родина дійсно виїхала, а вже наступного дня ця територія була окупована».

«Хороший військовий медик — це не тільки кваліфікація, вміння та навички, це ще висока стресостійкість»

«Різниця між цивільною і тактичною медициною приблизно така ж, як між стоматологом та операційним хірургом, — усміхається жінка. — Наче обидва лікарі, але зовсім різні. Хоча все одно на 90–95 % використовую набутий у цивільному житті досвід. Питання щодо медичного персоналу дуже болюче. Його не вистачає, а дівчат, яких більшість серед медперсоналу, на нулі одиниці. Багато тих, хто, не маючи медичної освіти, закінчивши лише курси тактичної медицини, на відмінно справляється зі своєю задачею краще, ніж цивільні медики. Адже хороший військовий медик — це не тільки кваліфікація, вміння та навички, це ще висока стресостійкість. Дуже висока. Щодо забезпечення — це на 90% волонтерська допомога. І часом здається, що армія тримається тільки завдяки їм. Але попри все, військова медицина заслуговує на повагу і визнання, оскільки вона постійно здійснює неймовірні подвиги. І, звісно, пам’ятаю першу людину, яку врятувала в бойових умовах. Це було небойове поранення, адже життю та здоров’ю військових загрожують не лише вони. Приховані чи хронічні хвороби в бойових умовах значно частіше проявляються та загострюються. Саме так і сталося в моєму випадку. У бійця було загострення хронічної хвороби».

 

«Якою б стресостійкою не була людина, все одно моменти відчаю бувають». Історія військової медикині Марії Литвиненко-Назаренко 

«Свою порцію уламків я отримала, а на додачу ще й зламану ногу»

У березні минулого року під час обстрілу в районі Мар’їнки в Марію влучили уламки снаряда. 

«Напередодні підрозділ змінив дислокацію, — пригадує жінка, — і на новому місці неможливо було облаштувати укриття. А єдиним більш-менш безпечним місцем був колодязь. І, дивлячись на нього, я розуміла, що в разі обстрілу буду вимушена стрибати саме туди, а це може погано закінчитися. Передчуття мене не підвело. Свою порцію уламків я отримала, а на додачу ще й зламану ногу. Першу допомогу надавали побратими, адже навчити їх рятувати себе я все ж таки змогла. І, як виявилося, це було недаремно. Із завданням вони впоралися, і я отримала дорогоцінний шанс дістатися до шпиталю в Кураховому». 

«Якою б стресостійкою не була людина, все одно моменти відчаю бувають». Історія військової медикині Марії Литвиненко-Назаренко 

Частину уламків із тіла витягли лікарі, але кілька з них лишилися. Це з’ясувалося вже після евакуації в тиловий шпиталь. Загрози для життя, за словами лікарів, вони не мають, тому їх залишили, і Марія, всміхаючись, називає себе ще й «залізною леді». 

Реабілітацію після поранення жінка проходила в Ужгороді. Але непосидюча натура не давала спокою, Марія зв’язалася із місцевими волонтерами і просто неба влаштувала майстер-клас із плетіння сіток. А після закінчення лікування повернулася до місця призначення — в зону бойових дій на Донецькому напрямку.

«Фізичну втому легше перенести, ніж психологічну»

«Якою б стресостійкою не була людина, все одно моменти відчаю бувають, — зазначає Марія. — Зізнаюся, що був момент, коли хотіла писати рапорт щодо переведення на другу лінію. Адже постійний стрес, обмежене коло людей, з якими ти 24/7 протягом тривалого часу, — це все накладає відбиток на психічний стан. Але в мене є знайома психологиня, до якої звертаюсь час від часу. Я не соромлюся про це казати, вважаю, що допомога фахівців зараз дуже важлива. Багато військових і цивільних відмовляються працювати з психологами, вважаючи, що проблеми не існує. На жаль, багато хто з них не хоче зрозуміти, що нам усім, хто пережив психотравмувальну подію (а війна — це саме те), вже зараз потрібна допомога. І з досвіду знаю напевно, що наслідки можуть бути вкрай важкі. Часом позбутися такого стану допомагають сльози, часом — сміх. І хоча на війні гумор буває аж надто чорний, але без нього ніяк. Фізичну втому легше перенести, ніж психологічну. Багато хто рятується сном — коли є вільна хвилина, будь-де і в будь-якій позі притулилися і заснули. І коли все закінчиться, я теж буду спати дуже довго. Такий досвід я мала, він мене наздогнав після роботи в дитячій реанімації. Така собі захисна реакція організму — сплячка».

«Якою б стресостійкою не була людина, все одно моменти відчаю бувають». Історія військової медикині Марії Литвиненко-Назаренко 

«Моя мрія про майбутню Україну більше схожа на утопію»

За словами медикині, найважче пережити втрату. Адже саме в цьому випадку ти розумієш, що нічого вже не можеш вдіяти і змінити. Усе інше — в наших руках. 

«Мотивує віра в неминучу Перемогу, — впевнена Марія. — Зворотного шляху немає і бути не може. Ця межа пройдена навіть для мене. Перебуваючи в нетривалій відпустці, я чітко зрозуміла, що наразі шлях у мене один, і я маю робити саме те, що зараз роблю. І дім у мене там, де мій рюкзак та побратими, і так до самої Перемоги. Люди поряд — різні. За віком, за соціальним статусом. Перебуваючи цілодобово в одному колективі, ти бачиш їх саме такими, якими вони є насправді». 

«Моя мрія про майбутню Україну більше схожа на утопію, — всміхається Марія. — Головне не тільки виграти війну, важливо не програти мир. Корупційні історії, відсутність відповідей на незручні запитання, просування сумнівних осіб на ключові державні посади… Це все нікуди не зникло. Після Перемоги на місяць, а можливо й більше, я поїду туди, де є сонце, море, немає москалів і взагалі небагато людей. Так буду відновлювати свій психологічний та фізичний стан. А потім десь серед Карпатських гір та полонин відкрию реабілітаційний центр для військових — саме такий, як я хочу».