43-річна Наталія Голдун народилася на Полтавщині, в місті Горішні Плавні. Після закінчення школи вступила до політехнічного технікуму. Останні 14 років працювала розподілювачкою робіт на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті.
Контракт із Кременчуцьким батальйоном територіальної оборони як резервістка жінка уклала ще 2020 року й саме там отримала перші навички поводження зі зброєю. А підштовхнув її до цього кроку чоловік, який на той час був у складі ТрО.
«Військовий досвід значення не мав. Заняття відбувались винятково у вихідні, — пригадує Наталія. — Інструктори навчали, як пересуватися з автоматом у руках, як правильно тримати зброю під час стрільби в різних положеннях, зокрема, стріляючи з укриття. Потім був полігон із реальними випробуваннями та з бойовою зброєю, адже без попередньої підготовки на полі робити нічого. У батальйоні радо зустрічали кожного, хто був готовий фізично й морально приєднатися до руху національного спротиву. Звісно, я навіть гадки не мала, що мені це дійсно знадобиться».
«Я мала диплом кухаря, тож могла і була готова готувати»
Рішення стати на захист країни Наталія ухвалила одразу. Але першим викликом стала евакуація доньки, яка навчалася в Харкові, де і перебувала на початку повномасштабного вторгнення. Після повернення дівчини додому жінка звернулася до батальйону.
«Станом на 24 лютого список жіночих спеціальностей, які підлягали військовому обліку, був досить незначним, — пригадує Наталія. — Але я мала диплом кухаря, тож могла і була готова готувати. Протягом двох місяців виконувала саме ці обов’язки, а згодом опанувала професію діловода. І якщо комусь здається, що це не складно, то він просто гадки не має, що таке документообіг військової частини у воєнний час і який це обсяг роботи та яка відповідальність. Я навчалася цього понад пів року в пункті постійної дислокації, і тільки потім була відряджена безпосередньо в зону бойових дій, у 15-кілометрову смугу від лінії зіткнення».
Географію країни Наталія вже понад пів року вивчає на Донеччині. Рішення жінки родина — мама та донька — сприйняла не без хвилювання, але досить спокійно.
«Я не мала жодних сумнівів, що донька стане до лав ЗСУ, — говорить Марина Борисівна, мати Наталії. — Звісно, я хвилювалася, і для нас особисто було б краще, щоб Наталія була поряд із нами. Але також я розуміла, що це її вибір, який я маю поважати, як би складно не було. І була впевнена, що з нею все буде добре».
«Я була в Харкові, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, — пригадує Марина, донька Наталії. — Була налякана і не розуміла, що маю робити і як дістатися додому. Перше, що я запитала в мами, чи не призвали її на службу. Звісно, вона мені відповіла, що ні. Але десь на підсвідомому рівні я розуміла, що це питання часу. Про її рішення дізналася вже вранці 25 лютого. З одного боку, я пишалася її вчинком, а з іншого — дуже хвилювалася за її життя. Але розуміла, що вона не одна і поряд із нею саме ті люди, які ніколи не зрадять і допоможуть, як би важко не було. Я впевнена, що всі вони повернуться додому».
«Чи важко жінці на війні? А коли їй взагалі не важко?»
У підрозділі, де несе службу Наталія, близько 20 жінок. Серед них медикині, кухарки, діловодки й одна водійка.
«Чи страшно на війні? Страшно! — каже Наталія. — Але звикаєш до всього. До постійних обстрілів. Відсутності звичайних для мирного життя умов — наявності води, електропостачання, пралки й навіть зручного ліжка. Та війна — це не тільки смерть, це ще таке життя, і кожен у ньому робить свій вибір. Мій був саме таким. Чи важко жінці на війні? А коли їй взагалі не важко? Війна стала новим викликом, і жінки взяли на себе величезну відповідальність. Одні — за дітей та родину, виїхавши за кордон або допомагаючи в тилу, інші — стали до лав ЗСУ. Війна — це ненормований робочий день. Дні сплетені в нескінченну стрічку, і часом ти навіть не знаєш, який сьогодні день тижня. Важко всім — як морально, так і фізично. Навіть готувати їжу в бойових умовах і в тилу — зовсім різні речі, адже відсутність води — це вже неабиякий виклик. Кухарі прокидаються тоді, коли всі ще сплять, і починають готувати, щоб зранку всі могли поїсти. Неважливо, чи артобстріл, чи авіаналіт, — кухар чи кухарка завжди на кухні. І звісно, трапляються моменти, коли думаєш: усе, більше не можу, хочу додому. Але на такий випадок у мене вже є лайфхак: треба трохи побути на самоті. Це складно в таких умовах, але дуже-дуже дієво. І для того, щоб почуватися щасливою, треба небагато: ліжко, вода та чиста білизна. Люди завжди були різними, а війна оголила всіх та показала, хто на що здатен».
«Проявів гендерної дискримінації в моєму підрозділі немає. Умови однакові, але для жінок зазвичай намагаються зробити їх хоч трохи кращими», — додає військова.
«Зворотний бік воєнного життя зазвичай прихований від сторонніх очей»
З місцевим населенням, якого наче й небагато залишилося, військові намагаються обмежити контакти.
«Це дуже болюче питання. Адже серед них одиниці тих, хто чекає саме нашої Перемоги. Були випадки, коли навіть на звернення українською мовою ці люди не відповідали, на запитання щодо розташування вказували неправильний шлях. І заради безпеки особового складу ми намагаємося уникати зайвих контактів із місцевими», — говорить Наталія.
Жінка розповідає, що питання забезпечення військовослужбовців стояло дуже гостро на початку повномасштабного вторгнення, адже особовий склад одномоментно збільшився в рази.
«Крім того, багато виробництв та підприємств перестали працювати. Це все і вплинуло на забезпеченість кожного солдата, — каже Наталія. — І допомога волонтерів та меценатів дуже важлива. А з жінками, які в перші місяці війни допомагали мені годувати військових, ми підтримуємо зв’язок і досі. Але наразі вектор волонтерської допомоги трохи змінено, ми забезпечені формою та харчуванням, а волонтери найчастіше купують військовим те, чого бракує, зокрема тепловізори, приціли, іншу дорогу техніку, рації, автівки».
Наталія наголошує, що не вистачає медичних працівників, зокрема медиків із досвідом лікування осколкових поранень, адже зараз мають справу переважно з такими.
«Зворотний бік воєнного життя зазвичай прихований від сторонніх очей, це стосується і грошового забезпечення, навколо якого точиться багато розмов, — продовжує жінка. — Багатьом здається, що заробітна плата військового занадто висока, але мало хто розуміє, на що витрачаються ці кошти. Житлом військових ніхто не забезпечує. Звісно, є ті, хто надає помешкання безплатно, але таких одиниці. Для прикладу, винаймати квартиру в Авдіївці, за 15 кілометрів від лінії фронту, коштує 7,5 тисячі гривень. І це військові роблять своїм коштом. До речі, більшість військових у Горішніх Плавнях також шукають собі помешкання в такий спосіб. І це знову ж таки про людей: кому — війна, а кому — ні».
«Усе зазнало змін»
Наталія не змогла назвати момент, коли відчула, що стала іншою людиною, але точно знає, що це сталося.
«Це і твоя система цінностей, і люди, які тебе оточують, — каже вона. — Усе зазнало змін. Я вірю, що Україна буде, але буде іншою. Після Перемоги на нас чекає важкий період реабілітації країни, людей та економіки. Буде складно, дуже складно, але все одно вірю, що попри втрати, ми зможемо жити далі. Не так, як раніше, але далі. Важливо, щоб військові розуміли, що після Перемоги вони будуть представниками великої країни та сильної нації. До них будуть ставитися з повагою.
Війна може знищити тебе як особистість. Тому намагаюся цьому запобігти. Треба працювати, щоб людське в тобі лишилося. Адже спротив триває не за війну, а за Перемогу й мир. Дуже хочеться вірити, що зміни психічного стану не є незворотними. Очевидно, що нам легше, тому що ми розуміємо, з ким ця війна, за що воюємо, які є цінності. Ми вже дорослі люди. Набагато важче це переживати тим, кому незрозуміло, що відбувається. Але я все одно дуже хочу, щоб війна мене не змінила остаточно».
На думку Наталії, більшість мешканців Горішніх Плавнів не змінилися. З одного боку, це добре, вважає жінка, адже саме задля цього й триває спротив. Але з іншого, дуже прикро, що більшість навіть не усвідомила масштабу того, що відбувається.
«Безумовно, ЗСУ працюють задля Перемоги, і вона неодмінно буде. Великими втратами, болем, сльозами, але буде. Тільки це не станеться завтра і навіть за тиждень. Маємо готуватися до тривалого спротиву. Кожен має зрозуміти, що його доля у власних руках. Не треба нарікати на державу, кожен має сам для себе вивчити хоча б основи медицини, адже вміле накладання турнікета врятувало багато життів. Не чекайте від держави підготовки, вчіться самі. Йдіть на курси тактичної медицини, освоюйте зброю, зрозумійте, що це ваше життя. Адже небезпечно не тільки в зоні бойових дій, небезпечно всюди на території країни», — резюмує Наталія.
