Мирослава Сопілка — українська поетка та прозаїкиня періоду «Розстріляного відродження», переконана соціалістка, вбита радянськими спецслужбами. Її справжнє імʼя — Юлія Семенівна Мисько, за чоловіком — Пастушенко. Чому вона добровільно перебралась у 1930 році з Галичини в країну «щастя і добра» і стала однією з жертв радянської репресивної машини?
Відкриємо ще одну невідому історію «Розстріляного відродження», голос якої звучить крізь десятиліття.
Юлія з Винників
Юлія Мисько народилася 27 серпня 1897 року в передмісті Винників — Маріївці, яка до Першої світової війни була популярним санаторієм поблизу Львова. Це був модний курорт, де лікували розлади нервової системи, серцеві та судинні хвороби, порушення обміну речовин, травлення, ревматизм, наркоманію та алкоголізм.
За класикою жанру, Сопілка зростала у багатодітній сімʼї бідного селянина. Біограф майбутньої поетки Микола Дубина писав: «У батьків, крім неї, було ще четверо дітей, а на господарстві — одна десятина землі. Щоб хоч як-небудь прогодувати дітей, батько змушений був тяжко працювати, наймаючись на сезонні роботи».
Через фінансові труднощі в сімʼї Юлія не здобула освіту. Лише чотири роки навчалася у Винниківській початковій школі з польською мовою викладання. Проте активно читала в цей час українських класиків: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку та Ольгу Кобилянську. На цьому ґрунті згодом повстануть оригінальні поезії Юлії.
Дівчинка почала працювати з дванадцяти років на поденних сільськогосподарських роботах. Про нормований робочий день чи умови праці тоді не йшлося. Але згодом стала модисткою, тобто швачкою. Завдяки тому, що Юлія створювала модний жіночий одяг, мала змогу постійно перебувати у колі галицької інтелігенції, звідки запозичила багато нових знань і революційних ідей. У 1920-х роках працювала певний час в одній зі львівських друкарень помічницею верстальника, бо захопилася літературою.
У рідних Винниках познайомилась із майбутнім чоловіком — Михайлом Пастушенком, який працював на залізниці. Так вона стала Юлією Мисько-Пастушенко. У їхній сімʼї було двоє дітей: син Богдан, який народився у 1924-му, і на три роки молодша донька Віра — їхня доля досі невідома після кривавого 1937-го.
Невже комуністка?
Винники до Другої світової належали Польщі, тому не дивно, що увесь свій революційний запал Юлія спрямувала проти цієї країни. Через важке дитинство і чоловіка-залізничника молода робітниця знайшла відраду в яскравих, хоч і облудних ідеях соціалізму. Сусідня Радянська Україна здавалася Юлії раєм.
На перший погляд, парадоксально, але ліві комуністичні погляди Мисько-Петрушенко поєднувалися з ідеями українського національного відродження. Це не перший випадок подібного оксюморону. Згадаймо лише Миколу Хвильового, який намагався залишатися вірним соціалістичним ідеям аж до смерті, чи Ґео Шкурупія — співця урбаністичних радянських ландшафтів і залізниць.
У Винниках молода поетка з чоловіком та іншими представниками революційно налаштованих робітників проводила мітинги, політичні акції та нелегальні збори галицьких комуністів. У 1929–30-х роках Юлію Мисько двічі арештовували, але через брак доказів щоразу відпускали.
У цей буремний для молодої поетки час стається омріяне: на сторінках квітневого номера журналу «Вікна» за 1928 рік публікують її перші твори — «В церкві» та «Сон чорної ночі». Так зʼявилась Мирослава Сопілка. Редактори пролетарських газет хвалили її талант і просили не зупинятися на досягнутому.
Автори передмови її майбутньої збірки «Роботящим рукам» розкрили значення псевдоніма: «Мирослава — це від майбутности, Сопілка — від минулого. А теперішнє — в її поезії. За простим, мало не народницьким, псевдонімом прихована соромлива скромність жінки — і революційна боєвість пролетарської поетки».
12 травня 1929 року Мирослава Сопілка опинилася в лавах засновників літературної групи «Горно», яка мала комуністичні та радянофільські погляди (частина колишніх членів групи переглянули свої погляди). Засліплена побрехеньками з Радянської України, вона потрапила у коловорот пропаганди. Знайомі реалії, еге ж?
Великі сподівання
У 1930 році Мирослава Сопілка разом із чоловіком Михайлом і двома дітьми переїжджає за кордон — у Камʼянець-Подільський. 3 грудня з міста над Смотричем вона написала батькам: «Ми вже на волі — Кам’янці-Подільськім. Зустріли нас тут як рідних». Але поетка не здогадується у цей час, що вчинила фатальну помилку.
Сопілка працювала в Кам’янець-Подільському музеї два роки, до квітня 1932-го. Тут, до речі, сталася кумедна плутанина. Мирослава була присутньою на творчому вечорі Івана Юліановича в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті. Один із педагогів у своїх записах про цей вечір назвав поетку Мирославою Пчілкою і сказав, що вона працює у міському архіві. Ці помилки через багато років будуть заплутувати біографів Юлії Мисько-Пастушенко, які досі по зернині збирають інформацію про її життя.
Через постійні переслідування і важку роботу з дитинства жінка захворіла на сухоти. Окрім робітниці, дружини, матері, поетки, у неї зʼявилася ще одна «регалія» — невиліковно хвора.
Попри негаразди зі здоровʼям родина Пастушенків переїжджає у 1932 році до столиці УРСР — Харкова.
Тоді Мирослава Сопілка вступає до лав організації «Західна Україна». Розвивається і багато пише. У 1931 році вона встигла видати поетичну збірку «Роботящим рукам» і повість «Про затишне місто Забобонники». Єдиний прозовий твір Сопілки розгортає перед читачами панораму провінційного міста, де кожен закуток знайомий авторці. Очевидно, що це спогади про рідні Винники. Навіть назва вигаданого містечка співзвучна з назвою міста, де виросла авторка.
Полуда впала
З 1934 року Мирослава Сопілка мешкала з сімʼєю під Києвом, в Ірпені, який для родини Пастушенків став останнім прихистком перед бурею, коли над українськими митцями вкотре нависли хмари.
1937 рік відомий в історії Радянської України своїми злочинами проти людства. В урочищі Сандармох до ювілею більшовицького перевороту за п’ять ночей розстріляли 1111 українських митців, яких згодом Юрій Лавріненко назве «Розстріляним відродженням».
До цієї плеяди вбитих належить і Мирослава Сопілка, хоча вона загинула не в таборах. Її чоловіка Михайла взяли під варту з вересня, а згодом і саму поетку.
Мирославі винесли вирок — «участь у контрреволюційній націоналістичній терористичній організації, а також у проведенні шпигунської роботи за завданням однієї іноземної розвідки». Абсурд подібних звинувачень зашкалює. Ні Юлія, ні Михайло не визнали жодного вироку і не «здали» нікого зі знайомих. Допити проводили у Лукʼянівському СІЗО.
18 листопада 1937-го служба НКВД розстріляла в Києві Михайла, а 22 листопада — й поетесу Мирославу Сопілку.
Найімовірніше, поетка знайшла свій останній притулок на території засекреченого лісового кладовища поблизу Биківні разом із чоловіком у братській могилі.
Реабілітована
На клопотання Олеся Гончара та Юрія Смолича в кінці 1950-х років судово-слідча справа Мирослави Сопілки була переглянута, а поетесу реабілітували, як і багатьох інших, посмертно.
Збірка вибраних творів «До сонця» разом із повістю «Про затишне місто Забобонники» вийшла друком аж 1973 року.
У Винниках, рідному місті поетки, одна з вулиць названа на її честь.
Все життя Мирослава Сопілка змагалась за правду та любов, щиро ненавиділа і зневажала катів. От лиш до 1937 року вона не бачила, що кати набагато ближче, ніж здається. Тому, напевно, і її вірші радянська влада з острахом брала на свій карб.
