Я живу в Кутах понад три роки. На перший погляд, селище може походити на ідеалістичне містечко, рай, загублений у позачассі. Підпертий горами, обставлений старими будиночками та подекуди містками, залишеними ще з часів Австро-Угорщини. Від початку повномасштабної війни тут пролетіла лише одна ракета. І якби не вона, то відлунням війни тут можна було б вважати хіба що появу в селищі переселенців із нетиповою вимовою.
Кути в моїй парадигмі й справді скидалися на прихований рай. До 18 червня 2023 року. Саме ввечері 18 червня, о 21.30, на березі річки Черемош знайшли тіло дев’ятирічної Вероніки Богданюк. Зґвалтованої, а потім задушеної власним дядьком.
У розмові з волонтеркою, яка займається цією справою та допомагала з тілом дитини в морзі, з’ясувалося, що у постраждалої зламана шия. Ця немислима подія увірвалася у моє життя і дала зрозуміти, що Кути вже ніколи не будуть для мене такими, як колись
Місця, де ми фотографуємося з дитиною на фоні гладких камінців та хвиль, постійно промовлятимуть про це жахливе вбивство. Безпечний світ, де я збиралася ховати її від шахедів та ракет, розтанув в одну мить. Лишилося величезне розчарування і ще більша пустка. Це навіть ямою не назвеш. Оніміння. Тупий параліч.
Місцеві кажуть, що в поліції вже лежить шість заяв на чоловіка, який скоїв цей злочин. Йдеться про погрози, завдання ножових поранень жінці прямісінько в капличці, переслідування. Раніше його вже судили за зґвалтування та крадіжку.
У Кутах церква на церкві, капличка на капличці. У неділю люди ніби окутані ореолом святості та пристойності. Коли стало відомо про вбивство, але ще не було розкрито особу вбивці, люди в коментарях писали, що це не може бути хтось із місцевих, а дехто навіть стверджував, що вбивство скоїв «циган», який купував цукерки у місцевому продмаркеті. Та це скоїв «свій», дядько постраждалої, якому дитина довіряла і з яким ішла до сестри (потім це показали камери спостереження).
Коли я починаю аналізувати поведінку своєї «бульбашки», яка через війну стала дуже тісною, то пригадую, що не раз чула, як місцеві жінки розказували своїм дітям про допустиму довжину спідниці, про допустиму довжину нігтів, та ніколи не чула від жодної про межі та особисті кордони і про недоторканість тіла іншої людини.
Чому мене це так обурює? По-перше, у мене самої росте дівчинка. А бути дівчинкою, як пише у листі до ненародженої дитини Оріана Фаллачі, це постійний ризик бути зґвалтованою. По-друге, я хотіла, щоб вона росла в Кутах. Принаймні до вчорашнього вечора.
Вчорашній вечір ніби оголив всю потворну реальність та цинічність ситуації, де батьки ніби готують своїх дітей не до реального життя, а до суспільства, де існує кодекс правил та відповідальності для жінок, але жодного — для чоловіків.
Починаючи з молодшої групи в садку, моїй малій будуть розказувати про християнську етику, потім перші причастя в білих сукенках, християнські табори. Я не раз помічала, що виховательки, вчительки, місцеві чиновниці підсвідомо чи свідомо хочуть бути подібними на Діву Марію. А хіба може Діва Марія потерпати від домагань? А тим більше домагань у каплиці. Я не хочу, щоб моїй дитині формували образ оцієї ідеалізованої святої жінки. Натомість я хочу, щоб її вчили твердого «ні», здорового ставлення до тілесності — молитви я навчу її сама.
Нещодавно в садочку, де я працюю, стався один прецедент: спершу дівчинка трьох років побачила, як хлопчик приблизно ж її віку піднявся з горщика. Звісно ж, без трусиків. Вона так природно, спокійно та виважено запитала: «Що це в тебе?» Без натяку на глузування чи сором. Натомість в іншій групі, коли моя маленька донька опустила (через якийсь дискомфорт) трусики перед дітьми десь п’ятирічного віку, хлопчики почали гиготіти та червоніти.
Виховательці, мабуть, варто було пояснити дітям, що оголювати своє тіло публічно не ок, але водночас у тілі немає нічого такого, що мало б викликати сміх чи глузування. Тим паче йдеться про зовсім малих дітей.
Я ставлю собі запитання: де стається отой перелом від цілком дорослого сприйняття «А що це в тебе?» до цілком ідіотського гиготіння при погляді на людські геніталії.
Я запитую себе знову і знову: чому ці жінки не кричали, не говорили повсюди про випадки домагань до них. На це мені дали просту та дуже очевидну відповідь в групі українських феміністок: просто насильство над жінками толерується. Настільки толерується, що подекуди стає буденністю, починаючи з глузування у дитсадку.
Кожна друга моя знайома розповідала мені про випадки переслідування, які рано чи пізно траплялися в її житті та закінчувалися по-різному. Коли вони закінчувалися трагічно, ці подруги не завжди писали заяви у поліцію, бо або не вірили, що зможуть щось довести, або ж боялися осуду, косих поглядів, непотрібної уваги до своєї особистості.
Якось подруга сказала мені одну фразу, яка зачепилася у мене в голові: «Ми підлітками поводилися так, ніби нас ніхто не виховував». Ми, дві дівчини, були в компанії старших хлопців й розпивали алкогольні напої. Чому виховувати — це створювати навколо часто страшної та огидної реальності міраж пристойності, а не говорити з дітьми (немає значення, яка це стать) про кордони? Говорити з ними правдиво, не граючись у Кена та Барбі.
Я не маю рецепту, як побудувати суспільство, в якому не буде насильства над жінками. Але я здогадуюся, чого не потрібно робити, — виховувати хороших покірних дівчаток.
Чи могла ця трагедія у Кутах не статися? Чи могла дівчинка того вечора не послухати дядька, який запропонував її «скоротити дорогу», й піти вулицею, а не хащами з ним? Чи могли їй у школі пояснити, що не можна довіряти дорослим дядькам, навіть якщо це твій родич. Діти не знають статистики, що найчастіше вбивцями й ґвалтівниками жінок та дівчат стають члени їхніх родин або близькі люди. Проте їм змалку встигають розповісти про «пристойну» довжину спідниці та манікюру. Навряд чи ці знання врятували від смерті сотні тисяч жертв фемініциду та сексуального насильства в усьому світі.
Діти не повинні вмирати, жінки не повинні бути зґвалтованими. Інакше до біса цей світ, де ми продовжуємо виховувати зручних та хороших дівчаток, але не в змозі захистити дев’ятирічну дитину від вбивці та ґвалтівника.
