«Чому їй не байдуже» — подкаст, який дає можливість почути голоси й історії жінок, які працюють у громадських організаціях, та дізнатися більше про роль цих організацій у формуванні сучасного суспільства.
У першому сезоні ведучі подкасту — Оксана Павленко, головна редакторка та співзасновниця жіночого незалежного онлайн-журналу DIVOCHE.MEDIA, і Ксенія Букшина, засновниця гуманітарного штабу «Так Штаб», говорили з Катериною Черепахою, президенткою організації «Ла Страда — Україна», Марією Тищенко, виконавчою директоркою ГО «Поруч», та Юлією Спориш, очільницею ГО «Дівчата».
Слухайте подкаст на Apple, Google Podcasts, Spotify, Youtube, а ми підготували основні думки першого сезону.
Катерина Черепаха про Стамбульську конвенцію
«Безпосередній ратифікації передували дуже великі позитивні зрушення. Наприклад, ухвалення закону про домашнє насильство, який створив певне правове поле для того, щоби мати можливість краще захищати постраждалих, краще запобігати домашньому насильству. Але чинне законодавство не повною мірою покриває те, що покриває Стамбульська конвенція.
Наприклад, такі аспекти, як переслідування, сексуальні домагання підпадають під дію Стамбульської конвенції, але ніяк не відображені в національному законодавстві.
Зміни будуть стосуватися і розвитку послуг для постраждалих, і сервісів, зокрема на локальному рівні, їхньої доступності. Крім того, що мають відбутися певні зміни в законодавстві, дуже важливо, щоби потім змінилися або вдосконалились певні підходи і процедури взагалі: реагування на домашнє насильство, попередження, робота з постраждалими. Як говорили наші колеги з інших країн, ви маєте розуміти, що ратифікація — це один крок, і далі так само потрібно працювати. І це дійсно так».
Читайте текстову версію першого епізоду з Катериною.
Катерина Черепаха про запобігання домашньому насильству
«Домашнє насильство, гендерно зумовлене насильство існувало до повномасштабної війни і залишається такою самою серйозною проблемою, як і було. І дуже важливо, щоби ця тема звучала. По-перше, інформувати про ті можливості, де постраждалі можуть отримати допомогу. По-друге, припинити романтизувати насильство, зокрема домашнє, в медіа.
Так само важливим є створення і розвиток послуг для постраждалих на місцях. Це можуть бути різні формати: мобільні групи, кризові кімнати, притулки, консультаційні центри. Водночас важливо, щоби після деокупації, в період відновлення регіону, громади ці питання включалися до пріоритетів. Так, дороги немає, води немає, це зрозуміло. Але якщо ми зараз, під час розбудови або формування програми відновлення чи розвитку громади, не передбачимо виділення коштів для протидії насильству або надання допомоги та підтримки, то, будемо відверті, вони потім просто так самі й не з’являться».
Читайте текстову версію другого епізоду з Катериною.
Юлія Спориш про сексуальну освіту в Україні
«У наших школах немає комплексної сексуальної освіти. І ми адвокатуємо її впровадження в Україні. ГО “Дівчата” — єдина в Україні, яка отримала гриф Міністерства освіти і науки на свої лекції з секс-просвіти. Ми маємо право читати такі лекції в школах у позашкільний час. І ми це робимо — торік провели близько двох тисяч уроків у школах по всій Україні для дітей віком від 13 до 18 років, хлопчиків і дівчаток.
Запит на такі уроки настільки величезний, що, одразу як наш тьютор виходить із кабінету, нам в інстаграмі пишуть: “А коли ви до нас ще прийдете?” Діти після цих лекцій мають до нас довіру, вони пишуть нам свої запитання, які вони не можуть поставити ні батькам, ні своєму найближчому оточенню. І часто ми працюємо як реферальний механізм для підлітків. Умовно, дівчинка з Полтави просить знайти дитячого гінеколога. І ми підшуковуємо контакти найближчої до неї гінекології, куди вона може звернутися.
Зараз із ЮНІСЕФ ми починаємо проєкт із розробки саме контенту програми комплексної сексуальної освіти. Далі спільно з ЮНІСЕФ та МОН будемо її впроваджувати в школи, будемо розписувати програму тощо. Але ми паралельно так само читатимемо всі свої лекції. В нас є підтримка від міжнародних партнерів, в нас багато на це є ресурсу. І школи зараз, які повертаються до більш-менш нормального функціонування, телефонують нам і запрошують. І ми їздимо по всій країні та читаємо такі уроки. Це дуже важливо, тому що на цих уроках, окрім бази, працюємо зі стигмою фізіології. Ми кажемо, що вагіна — це вагіна, пеніс — це пеніс, аніяке не “печивко”. Що правило трусиків навіть для наймолодших — це окей і актуально.
Всі професіонали дуже добре знають цей кейс — коли вітчим ґвалтував дівчинку з п’яти років, називаючи вагіну “печивком”, а про дії сексуального характеру казав, що він іде їсти її “печивко”. Дівчинка намагалась комусь про це розказати в садочку, потім у школі, ніхто її не розумів. Допоки ця дитина не потрапила до спеціаліста, який запитав, що це означає.
Тому важливо говорити з народження, в садочку, називати пеніс, член, вагіну, вульву своїми словами. Бо тоді немає можливості приховати. Важливо, щоб діти знали, що ніхто, крім батьків або лікаря в присутності батьків, не має права до них лізти в труси. Якщо це дівчинка, то і до грудей торкатися. І взагалі змушувати роздягатися, оголюватись тощо. Це важливо саме для того, щоб зменшити кількість цих кейсів і таємниць, якими оповите сексуальне життя.
В дітей немає суперінтересу до сексу, як вигадують дорослі. Вони думають, що, якщо ми розкажемо дітям про мастурбацію або як правильно використовувати презервативи, завтра вони побіжать це перевіряти. Батьки все ніяк не зрозуміють відмінність між “маю інформацію” і “користуюсь інформацією”. Це небо і земля. І що більше наші діти обізнані, то краще ми їх убезпечуємо від насильства, яке українське суспільство дуже сильно толерує, як ми знаємо».
Читайте текстову версію першого епізоду з Юлією.
Юлія Спориш про те, що дівчата в Україні мають недостатньо рольових моделей
«Особисто для мене результати дослідження “Жінка та стигма. Як українські дівчата бачать статеве виховання, розвиток кар’єри, сім’ї та успіху” фатальні. Вони показують, що ми не просто не просунулись, а деградували з погляду уявлень і стереотипів. Але жіноче лідерство в Україні є невидимим. Жінки, які класні, успішні, чогось досягли, так багато працюють, що їм ніколи говорити про себе публічно. Вони часто настільки соромляться своїх досягнень, що не можуть “вийти на сцену” і розповісти про них. Особливо жінки з закритих професій, науковиці, жінки з регіональних бізнесів, третій сектор.
Ми можемо змінювати це маленькими кроками, простими проєктами. Але вони не спрямовані на підліткову аудиторію, немає тих кейсів. Діти, підлітки сидять у тіктоку, в інстаграмі. І історії успіху, і розповіді про шлях, який жінки пройшли від звичайного навчання в школі до лідерства, мають бути створені для молоді їхньою мовою. Не треба по 20 хвилин подкасти, бо ніхто це слухати не буде. Має бути демонстрація альтернативних шляхів розвитку дівчат, показати, що немає якоїсь лінійної кар’єри. Немає нічого однозначного. Люди впевнені, що не може бути жінка директоркою і мати щасливу родину. Вони вважають, що всі успішні жінки нещасні та одинокі, працюють по 20 годин на добу.
Для нас було здивуванням, що діти, підлітки не знають наших медійних осіб. Я сподівалась, що хоч Маша Єфросиніна випливе в нас. Ні, для дівчаток 13 років вона невідома, хоча насправді багато робить.
Інший бік медалі — одинично спливає, наприклад, Анжеліна Джолі. Чому вона є прикладом для наслідування? “В неї четверо дітей”. Це для мене особисто дуже сумно. Ми будемо займатися проєктами, які робитимуть жіноче лідерство видимим на різні аудиторії. Тому що і нібито дорослі жінки віком 30+ часто самі себе обмежують. Вони кажуть, що нічого не вийде, що не можна ризикувати, не можна змінювати сектор».
Читайте текстову версію другого епізоду з Юлією.
Марія Тищенко про те, як маленьким ініціативам досягати швидких інституційних змін
«Ми підтримуємо будь-які ініціативи на місцях. Наприклад, маленькій громадській організації, що тільки відкрилася чи лише хоче започаткувати якусь свою діяльність, ми допоможемо зміцнити саме спроможність, підтягнемо до свого рівня — й у вільне плавання!
Ми це зробили з донецькими і луганськими громадами, і 25 громадських організацій навчали саме, як працювати в громадському секторі. Адже “Поруч” зародилася ще до 2011 року як маленька локальна організація Київської області. Фактично ми першопрохідці, які з’явилися, коли ще не було якихось інституційних основ, громадського сектору як такого, однак він існував. В Україні він завжди існував, адже ми вільна нація. Ми люди, які прагнуть змін, і можемо це робити.
Маленьким ініціативам, безумовно, треба співпрацювати — як із великими громадськими організаціями, так і з донорськими організаціями та місцевими органами влади. Тому що нині це кооперація. Це має бути підтримка одне одного. У нас є гарні приклади, коли зараз у маленькі громади приїжджають люди, які мають капітал і можуть передавати свій досвід на місцях.
Допомога має бути і від органів влади, тому що це ті об’єкти, які залишаються в громад, і вони продовжують функціонувати. Наприклад, «Школа миру» — це фізично й інституційно наповнюваний простір. У ньому діти, вчителі, громадські організації та молодь можуть зустрічатися, обговорювати ідеї, продовжувати свою діяльність і поза тим, як ми уже закінчимо проєкт і підемо з цієї громади. Однак, у нас завжди залишаються друзі на місцях».
Читайте текстову версію першого епізоду з Марією.
Марія Тищенко про впровадження гендерної політики на абсолютно всіх рівнях влади.
«В маленьких громадах жінки — це такий інтелектуальний капітал, який рухає діяльність громад. Радує, що створюється багато ініціативних груп, громадських організацій, які дають поштовх розвитку на місцевому рівні, фактично імплементуючи державні програми, державні завдання. Тому жінки на місцях — це потужна сила, яка рухає вперед розвиток нашої країни.
Коли ми працюємо з жінками в громадах, це обов’язково і створення гендерних паспортів. Це обов’язкове впровадження гендерної політики на абсолютно всіх рівнях влади. Тому жінки і мають бути не тільки в маленьких громадах, але ще й на високих позиціях. І не тому, що вони жінки, а тому, що є компетенції, які відповідають цим посадам.
Я сподіваюсь, що все ж таки ми не будемо відкочуватися у своїх рішеннях. І саме Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека” дає можливість жінкам мати право і доступ до влади, до ухвалення рішень. Зокрема, це буде стосуватися, безумовно, і різних комітетів з ухвалення рішень, і це не тільки освіта та соціальна сфера. Вже сьогодні 60 тисяч жінок в армії, тому і в оборонному секторі жінки повинні мати свої рішення. Мається на увазі не тільки форма і білизна для жінок, а, зокрема, рішення щодо програм, які будуть супроводжувати розбудову нашої країни в майбутньому.
Резолюція 1325 передбачає участь жінок на абсолютно всіх рівнях влади, в усіх абсолютно процесах, зокрема, під час воєнного стану. Тому жінки мають бути долучені. Якщо це місцевий рівень, то через активну участь в громадському секторі, в ухваленні рішень, як депутатки рад тощо. Мають бути створені відповідні комітети на місцях та у центральних органах влади».
Читайте текстову версію другого епізоду з Марією.
Ксенія Букшина про жінок у медіа
«Ми досліджували комунікаційний медійний простір. Як змінився медійний ландшафт щодо висвітлення проблем жінок, щодо висвітлення теми жіночого лідерства. У нас є зараз перевага: соціальні мережі, можливість поширювати історії в різні способи. Але в медіа ми бачимо, що посилення традиційних цінностей, мілітаризація суспільства призводить до погіршення становища жінок.
Від початку повномасштабного вторгнення в медіа втричі менше повідомлень і матеріалів про домашнє насильство. Громадські організації, журналісти, урядовці доклали дуже багато зусиль для того, щоб люди почали розуміти, що є така проблема. Ще декілька років тому під час одного дослідження щодо домашнього насильства люди виправдовували підвищення голосу та побиття дружини, наприклад, якщо вона зрадила.
Зараз ця проблема сформована, але знову ми бачимо велике відкочування. І, власне, теми табуюють, жінок дуже сильно віктимізують. Тут і про сексуальне насильство, і про жінок-переселенок.
Також ми бачимо, що у медіа дедалі менше жінок-лідерок, експерток, просто менший відсоток. Зараз чоловіки говорять. Як вони кажуть, “війна має чоловіче обличчя”. Тому проблемам жінок менше приділяють уваги. Жінок менше на шпальтах, в ефірах. Це є проблема. Якщо не звертати увагу, проблема призводитиме до загострення інших, більших проблем. Цим треба займатися. Теза про те, що гендерна рівність “не на часі”, “після перемоги” тощо — неправильна. Просто від самого початку критично неправильна. Зараз має бути в 10 разів більше кинуто сил, щоб хоча б вийти на той нуль, в якому ми були до повномасштабного вторгнення».
Читайте текстову версію першого епізоду з Ксенією.
Ксенія Букшина про заснування «Так Штабу»
«Я займалася проблемами жінок, їхнім вивченням, комунікацією декілька років до початку повномасштабного вторгнення. Але працювала більше як дослідниця і журналістка. Коли 24 лютого почалося вторгнення, у мене був день на те, щоб побути в якійсь прострації. Я просто методично робила генеральне прибирання у квартирі. Все мила і думала, що мені робити далі? Я знала, що не буду зараз нікуди їхати, і планувала, що я буду робити. Що я маю робити? Як я можу просто зараз бути корисною?
Так склалося, що в нас був достатньо великий офіс, який, звичайно, спустів, тому що половина людей поїхали, половина сиділа вдома тощо. Я написала просто в соціальних мережах, що залишаюся в Києві, раптом комусь потрібна якась допомога. Адже відбувалися різні речі: люди їхали, залишали літніх батьків, які, на жаль, не могли вийти в магазин щось собі купити, мені писали жінки, які після кесаревого розтину були вдома одні з дитиною.
І ми почали збирати ці запити. Нам почали навозити все, що було: 100 кілограмів сиру, морожені курки, турнікети. Мені написала моя знайома, в якої був магазин дитячих товарів — підгузків, сумішей тощо, — і сказала, що їде з Києва, тому хоче віддати мені це все, і запропонувала написати оголошення в інстаграмі. Я думала, що буде мало запитів, але це повідомлення почали шерити всі. І коли його зашерила вже Настя Каменських, у нас було п’ять тисяч заявок. І ми зрозуміли, що треба зосередитися саме на підгузках, точніше, на допомозі матерям.
Тоді ж вийшов перший rapid assessment від ООН, який показав, що, окрім безпеки і загрози сексуального насильства, жінки не мають доступу до критичних продуктів і речей, зокрема до дитячого харчування, що може призвести до смерті дитини. Якщо вона на штучному вигодовуванні, то ти не можеш їй просто дати картоплю чи ще щось. Їй треба специфічне харчування. І ми почали збирати підгузки, тоді було багато гуманітарних вантажів, і я просила де могла, нам це привозили. Але все одно критично не вистачало, залишалося ще декілька тисяч заявок.
Пам’ятаю, що сиджу дуже втомлена ввечері на дивані, в мене дзвонить телефон, я беру слухавку. А до цього за день я думала, що нам потрібна фура підгузків — де мені її взяти? І через два дні мені телефонує знайомий і каже: “Така справа, є фура, тобі потрібно?” І тоді ми почали вже створювати штаб.
Будувати його нам допомагав директор чотирьох заводів, щоб це було системою. Ми почали розробляти програмне забезпечення, щоб все це обслуговувати, і вийшли на достатньо системну і сталу роботу, яку продовжуємо. І зрозуміли, що ми можемо надавати допомогу і будемо її надавати стільки, скільки вона потрібна. Але потрібна фінансова незалежність, підтримка, підвищення життєвих шансів для жінок, інакше це ніколи просто не скінчиться.
Цього року відкрили новий напрям. Пам’ятаю, я собі загадала на Новий рік, щоб цей пілот затвердила соціологиня Олена Стрельник, яка фокусується на гендерних проблемах. Вона подивилася, сказала, що все супер. Допомогла нам запустити. Ми взяли людей у команду й попросили жінок, які заповнюють запит на коробку, відповісти на перелік запитань про те, хто вони, звідки, що з ними відбувається тощо. Ми очікували отримати принаймні тисячу відповідей, щоб це дослідження можна було вважати репрезентативним. За день ми отримали три тисячі відповідей. І ми закрили просто заявку, бо соціологи сказали, що ще тисячу вони не оброблять.
І ми побачили, що 96% наших респонденток — це внутрішньо переміщені особи. Достатньо велика кількість жінок переміщалися понад два рази. Вони всі мають проблеми з фінансами, 82% не отримували жодної допомоги від держави. Вони залежні від родичів, від чоловіків, перевантажені доглядовою роботою. У великої кількості жінок, критично великий відсоток, є діти з різними формами інвалідності. Це дуже складна і страшна історія, особливо під час війни — щодо ліків, інфраструктурного доступу тощо.
Нам це потрібно для того, щоб робити проєкти з громадськими організаціями, об’єднувати їх та об’єднуватися з ними на місцях, щоб безпосередньо надавати підтримку цим жінкам. Власне, на цей рік у нас такий план. І ми дуже скоро будемо презентувати результати цього дослідження».
Читайте текстову версію другого епізоду з Ксенією.
