Ольга Коломієць із Хмельницької області, їй 23 роки. До 24 лютого 2022-го навчалася в університеті та паралельно працювала ветеринаркою. Дівчина понад рік служить у Збройних силах України. Ольга зробила камінг-аут ще у 19 років, а коли пішла на фронт, одразу розповіла побратимам про те, що лесбійка, щоб уникнути непорозумінь.
«У школі я навчалася добре, поки хотіла, а тоді вчила предмети, які були цікаві. Мене змусити щось зробити навіть зараз важко. Я свого роду бунтарка, тому мені простіше у суспільстві», — розповідає Ольга.
«У мене є вчителька, яка багато в чому мені допомогла, ми досі спілкуємося. Вона мене підтримувала у школі. Коли інші казали, що я “пропаща дитина” або “з неї нічого не буде”, вона відповідала: “Ця дитина вам ще покаже”. Вчителька мені завжди казала, що у мене все вийде. А коли хтось тебе підтримує, хочеться робити більше. Спочатку я стала ветеринаркою, тоді втілила свою мрію — піти на війну, далі буде більше», — додає дівчина.
«Насамперед я людина»
«Я давно зрозуміла свою орієнтацію. Такими не стають, такими народжуються. Є люди, які це усвідомлюють та приймають, а є ті, які борються з цим. У 16 років я прийняла себе такою, у 19 — розповіла батькам. Рідним сказала, що насамперед я людина. Неважливо, якої ти орієнтації, віросповідання, якщо ти хороша людина, то нею і залишишся.
Моя мама говорила: “Я про тебе нічого не знаю, лише те, що ти моя донька Оля”, а дідусь називав “людиною-загадкою”. Я їм раніше не казала про свою орієнтацію, бо вони не питали. Потім мені набридло мовчати про це, і я розповіла. Не приховувала того, що лесбійка, коли запитували, чесно відповідала. Мені байдуже, що будуть говорити люди, нехай краще на себе подивляться. Але коли мене ображають — я захищаюся», — ділиться дівчина.
«Мене не втримати — я вирішила і пішла»
«До війни я готувалася морально та фізично. Здавна захоплювалася стрільбою. Ще у 2019 році подавалась на контракт, але не вийшло. Я знала, що потраплю в Збройні сили України. Мене не втримати — я вирішила і пішла. Втекла з дому, щоб потрапити на війну. Знала, що мама мене не відпустить, але вирішила, що піду, ще 24 лютого, коли мама розбудила зі словами: “Бомблять Київ”. Вона була у паніці, сказала купити медикаменти, я їй коротко відповіла: “Давайте мої документи, список покупок, і я поїду”. Уже тоді думала, як піти у військкомат».
Увечері 24 лютого Ольга почула про те, що оголошена мобілізація. Її мати лягла спати, а вона збирала речі.
«Зранку мами не було вдома, я одягнулася, взяла рюкзак на плечі й пішла 12 кілометрів через ліс до військкомату. Мамі сказала телефоном, що повернуся після перемоги. У військкоматі мене хотіли відправити в тероборону, я не погодилася, тоді спитали про мою спеціальність і сказали, що буду медиком. Це вони собі так вирішили, я думала інакше — за пів року служби отримала гвинтівку і стала снайперкою. Наша армія налічує понад 60 тисяч жінок. Ми на війні обіймаємо посади від медикинь до кулеметниць та снайперок, але про це мало хто говорить».
«Коли тільки прийшла, мало хто міг зрозуміти, що я дівчина — коротка стрижка, військовий одяг. Мене видавав лише голос. Одразу сказала побратимам, що я прийшла на фронт не просто, щоб обліковуватись, а здобувати перемогу, боротися разом із ними за нашу землю і людей. Своїм хлопцям дала зрозуміти, що я такий самий солдат, як вони, тому мені легше», — розповідає Оля.
«Військові мене підколюють через сексуальну орієнтацію, але більше запитують, як так сталося, що я лесбійка. Звісно, є такі, які кажуть: “Знайди собі хлопця”, “Хто буде народжувати?”, “У тебе просто не було нормального хлопця” або “Це ти зараз граєшся, подорослішаєш і вийдеш заміж”. Мені смішно з цього, потрібно ширше думати, а не так стереотипно. Також часто чую, що моя сексуальна орієнтація ненормальна і так не повинно бути. А хто сказав, що те, що роблять вони, — це нормально?»
«Я знала, куди йду»
Ольга каже, що на війні у жінки виникають труднощі з одягом, адже форму та білизну видають чоловічу.
«Я людина, яка до всього пристосовується, і нарікати на щось не збираюся. Я знала, куди йду. На війні немає ванни 24/7, буває так, що вологі серветки — твій найкращий друг. Тут можна не бачити воду тиждень, ходити в болоті, немає де висушити мокрі речі».
Батько та брат Ольги ще до повномасштабного вторгнення виїхали за кордон на заробітки. Дівчина забороняє їм приїжджати до України: «Мама підтримує, звісно, але більше я її. У мене вистачає сил. Рідні частіше падають духом, особливо на свята, коли збирається родина. Батька з братом не пускаю на фронт, сказала, якщо сюди приїдуть, я їм ноги перестріляю. Я хочу повернутися додому, де на мене будуть чекати рідні. У мене не витримає серце, якщо вони підуть на війну, досить того, що я вже тут. Я знаю, як діяти в певних ситуаціях, вже понад рік у зоні бойових дій у Харківській області».
Ще у школі Ольга після вивчення поезії Тараса Шевченка почала писати власні вірші. Продовжує і на фронті. «Зараз я більше спілкуюся телефоном із дівчатами, друзями, хочеться вже побачитись наживо, банально випити кави, а не зідзвонюватися. Але я обрала свою місію, поки війна триває, буде так», — говорить Оля та додає, що на передовій мало спілкується з побратимами.
Після війни Ольга спершу видихне з полегшенням, перезавантажиться і буде далі боротися за рівні права. Дівчина відкрито розповідає про свою сексуальну орієнтацію, публікує дописи у соцмережах про права ЛГБТ: «Дуже хочу, щоб ухвалили законопроєкт про цивільні партнерства, він же не тільки для одностатевих пар, це для наших людей. Чомусь люди думають, якщо ми за це боремося, то це потрібно лише нам. Ми думаємо про всіх, а про нас ніхто не думає».
